Україна воює. Відстоює право на існування, захищає кожну вулицю, кожну оселю, кожну громаду. І в цій боротьбі, окрім мужності ЗСУ, є ще одна, могутня сила, що тримає тил та фронт. Сила громадянського суспільства. Сила волонтерів.

Децентралізація – це не лише про фінанси, дороги чи інфраструктуру. Це, перш за все, про спроможність місцевої громади самоорганізуватися, знайти внутрішні ресурси та взяти на себе відповідальність за майбутнє на своїй території. Зараз, під час війни, цей принцип виявляється найяскравіше.

Сьогодні громади – це не тільки адміністративні центри, що забезпечують життєдіяльність. Це – опорні пункти гуманітарної допомоги, координаційні центри, тил для тисяч переселенців, логістичні хаби для армії. Успіх цієї роботи неможливий без партнерства з тими, хто став серцем цивільної взаємодопомоги – з волонтерами.

Що це за люди? Як їм вдається будувати мережі ефективної допомоги буквально з нуля? Як вони знаходять ресурси та людей? І, що найважливіше – як органи місцевого самоврядування можуть та повинні співпрацювати з такими організаціями, щоб разом ставати сильнішими?

Для відповіді на ці питання ми публікуємо інтерв’ю з особою, яка втілює собою цю нову українську реальність – реальність громадянської мужності та системної волонтерської роботи. Володимир Мосейко – колишній десантник, а нині – керівник найбільшої волонтерської організації на заході України. Його історія – це історія про те, як з дитячого гуртка та патріотичної ідеї виростає потужна структура, що годує армію, рятує переселенців, виховує дітей і вчасно доставляє на передову все необхідне – від дронів до «смаку дому» в банці з салатом.

Це розмова про практику співпраці волонтерів із ОМС, про механізми довіри, про спільні проекти та про ту саму силу громад, яка сьогодні є основою нашої стійкості. Ця публікація – не лише про подвиг, але й про працю. Про те, як будується Україна, яка вистоїть. Україна, фундамент якої закладається в кожному місті, в кожній об’єднаній територіальній громаді, у спільній праці влади та справжніх громадян.

Автор: Дмитро Синяк

 

2 серпня 2013 року, у День повітряно-десантних, військ біля пам'ятника воїнам-афганцям у Тернополі зустрілися ветерани війни в Афганістані, десантники та різні патріотично налаштовані люди. Серед них був Володимир Мосейко, який тоді служив у Повітряно-десантних військах ГУР і мав на рахунку 20 стрибків з парашутом. Крім того, він ще з 1988 року керував дитячим гуртком військово-патріотичного виховання «Юний десантник».

Того дня Мосейко познайомився з Олександром Ліщенком, активним популяризатором козацьких традицій та звичаїв, який під час Помаранчевої революції був комендантом Жовтневого палацу. Він і запропонував панові Володимиру створити велику загально-українську організацію, що займалася б вихованням молоді, зокрема, возила б молодих людей по різних історичних місцях і залучала до акцій екологів. Так з’явився Козацько-десантний екологічний осередок ім. Дмитра (Байди) Вишневецького.

Свій перший офіційний документ – «реєстрову грамоту» осередок отримав 6 жовтня 2013 року, а його першим бойовим хрещенням став Майдан, що розпочався за два місяці по тому. Тоді осередок мав у Києві власну сотню, а крім цього, взяв під охорону Тернопільський майдан, а ще – організував в одному з корпусів Тернопільського національного технічного університету пункт обігріву та харчування для майданівців.

Продукти для цього треба було десь брати, тож Володимир Мосейко почав діалог із підприємцями. Згодом ці зв’язки зміцніли, й коли деякі з вихованців рою пішли в армію й опинилися у самій гущі боїв під Слов’янськом, осередок почав забезпечувати українських бійців усім необхідним. А потім й інших українських військових. Для того, щоб це забезпечення було ефективнішим, Володимир Мосейко заснував громадську організацію «Десантно-Козацький Рій».

Тоді під орудою пана Володимира було лише шість волонтерів, а зараз їхня кількість зросла до шестисот! Завдяки цьому, його організація є зараз найбільшою волонтерською структурою на заході України. Про те, як вона працює, а також про її співпрацю з органами місцевого самоврядування Володимир Мосейко розповів «Децентралізації».

 

Володимир Мосейко – клишній десантник, а нині – керівник найбільшої волонтерської організації на заході України – Козацько-десантного екологічного осередку ім. Дмитра (Байди) Вишневецького («Десантно-козацький рій»)

 

Назва вашої структури дещо незвична: Козацько-десантний екологічний осередок ім. Дмитра (Байди) Вишневецького. Яке значення вкладається у слова: десантний, козацький та екологічний? І що таке рій у назві вашої громадської організації?

- Всі ці слова належать цьому ж Олександрові Ліщенку. Рій – козацький підрозділ, але тут ще є паралель з бджолами, мовляв, ми всі маємо працювати, як бджоли. Головні напрямки нашої роботи: допомога армії (тому наш рій – десантний),  національне патріотичне та відповідальне виховання молоді (тому козацький та екологічний), а також допомога переселенцям. Оскільки цей останній напрямок додався недавно, він жодним чином не відображається у назві наших структур. Тим не менше, ми дуже багато робимо для переселенців. Про роздачу гуманітарної допомоги я навіть не говоритиму, це само собою. Ми, наприклад маємо свою похідну кухню, яку часто застосовуємо для того, щоб годувати біженців. А у разі обстрілів ми підтягуємо її до зруйнованих будинків, щоб годувати мешканців, рятувальників, поліцейських та військових, які туди прибувають.

Чим Козацько-десантний екологічний осередок займався до повномасштабного вторгнення?

- Ми починали з того, що їздили у Донецький аеропорт, Дебальцево, Станицю Луганську, Щастя та забезпечували наших військових усім необхідним. Я пишаюся тим, що ми змогли долучитися до зміцнення української армії, і це заклало підвалини тієї міцної військової машини, яку зараз має Україна. Згодом ми об'єдналися із козацтвом міста Хмельницького та із козацтвом міста городок Хмельницької області. І от коли у 2018 році ми відзначали разом з ними День соборності України (це було на стику Теофіпольського та Лановецького районів, на старому польському кордоні), виникла ідея створити там відпочинково-навчальний центр. Ми назвали його Подільсько-Волинська Січ, й одразу ж підписали договори щодо співпраці з усіма державними структурами.

Ви маєте на увазі органи місцевого самоврядування та обласну адміністрацію?

- Так, звісно. Зокрема, Подільсько-Волинська Січ підписала меморандуми про співпрацю з головою Хмельницької обласної адміністрації та з головою Тернопільської обласної адміністрації. Ми також маємо меморандуми і з головами різноманітних громад: Теофіопольської, Лановецької тощо. Вони спільно включилися у ті чи інші інфраструктурні проблеми Січі. Ми втілили багато цікавих ідей: наприклад, розробили туристичний маршрут уздовж лінії старого польсько-радянського кордону. Окремим напрямком нашої роботи була реабілітація військових. Вони відпочивали на Січі зі своїми сім’ями і проходили там курс лікування та психологічної підтримки. Ми також працювали з дітьми, які жили у наметах на території Січі. Зазвичай 10-денна програма життя у нашому наметовому містечку включала військово-патріотичне виховання, культурно-масову роботу, заняття спортом і туризм. Діти вчили козацьких пісень, бігали, грали у різноманітні ігри й навіть стріляли з луків.

 

Заняття з дітьми у Подільсько-Волинській Січі

 

Фото на пам’ять, яке отримали діти одної зі змін Подільсько-Волинській Січі

 

Емблема Громадської організації «Десантно-козацький рій».

 

А потім настало 24 лютого 2022 року...

- Тоді ми одразу ж посилили нашу волонтерську складову, зокрема відкрили власний волонтерський центр у Тернополі. Нам довіряли, тому ми швидко змогли збільшити об’єм допомоги. Щодня від нас на схід їхали по 10-15 15 бусів із «гуманітаркою», які верталися, повні біженців. Наші осередки також почали відкриватися чи не у кожному райцентрі Тернопільщини. Тоді ж ми уклали договори з кількома іноземними партнерами. Лише американський фонд United Suport Fund Ukraine передав через нас різноманітної допомоги Збройним силам України на понад 64 млн доларів. Також ми маємо договори про логістичну допомогу з чотирма бригадами, зокрема з такою відомою, як Третьою штурмовою, що тепер вже є Третім армійським корпусом. Буквально сьогодні ми відправили туди 10 тон різноманітної волонтерської допомоги – згідно поданих заявок. А дрібні заявки ми виконуємо для загалом аж 70-х бригад.

Що таке логістична допомога?

- Це доставка військової техніки на наших лафетах до майстерень і повернення її згодом назад. Але ми не тільки цим займаємося. У нас дуже великий спектр можливостей. Наприклад, ми самі виготовляємо різноманітні бойові дрони.

 

Передача допомоги військовим у Попасній

 

У приміщенні «Десантно-козацького рою»

 

Волонтерка «Десантно-козацького рою» за роботою

 

Чи отримуєте ви зарплату у своїх волонтерських структурах? Адже ця робота, мабуть, забирає багато часу.

- Жоден із наших працівників не отримує зарплатні. Це є однією з наших обов’язкових умов. Натомість ми маємо відділ менеджменту і маркетингу, до якого входять фермери та підприємці, й коли нам, наприклад, потрібно 800 літрів солярки, щоб заправити фуру, яка їде у якийсь прифронтовий регіон, ми звертаємося до них. У нас є також відділ в’язків з іноземними партнерами, які добувають для нас різноманітну допомогу. Оскільки ми маємо осередок у Тернопільському національному технічному університеті, багато його працівників долучаються до нас, щойно у них з’являється вільна годинка. Я й сам викладаю у цьому університеті військову підготовку та військову розвідку. Не знаю, чи можна вважати зарплатнею посвідчення волонтера, але навіть його ми даємо не просто так: щоб отримати це посвідчення, кожен має попрацювати у нас щонайменше рік.

Чи багато можна встигнути за «вільну годинку»?

- Дуже багато! Наприклад, сформувати кільканадцять ящиків для наших хлопців та дівчат на фронті. У кожному з них має бути кава, чай, тушонка, консервовані салати, варення, печиво і обов’язково дитячий малюнок. Де б я не був, які б підрозділи не відвідував, там завжди є дитячі малюнки. Ними навіть обклеюють зсередини танки і БТРи. Таким чином наші хлопці та дівчата весь час нагадують собі, за кого і за що вони стоять... У нас для кожного знайдеться робота. Пенсіонери ліплять вареники, підприємці купують «Старлінки». Ось ми буквально тільки вчора десять відправили. Зрештою, багато наших волонтерів займаються з дітьми, там зовсім інша специфіка: заняття може, власне, і тривати одну годину.

Що найважче у вашій волонтерській роботі?

- Я би відповів фразою з фільму «У бій ідуть самі старики»: «Найважче – чекати». От я вже чекаю майже 12 років, коли закінчиться ця клята війна. Ще на початках мій тато питав мене, чи страшно мені їздити на фронт. А я відповідав, що найстрашніше мені було тоді, коли ми везли тіло вбитого хлопця до мами. Не дай Боже таке комусь пережити!..

А що дає вам найбільше натхнення?

- Подяки військових. От уявіть, в Авдіївці один солдат їсть наш салат просто з банки і плаче. Вибачається за ці сльози, каже, що вони самі течуть. Каже, що оце ми привезли йому «смак дому». Такі моменти змушують нас не опускати руки, навіть коли дуже тяжко. Військові, щоправда, ніколи не скупляться на подяки. Тому у нас, мабуть, найбільший музей прапорів в Україні. Там понад 70 одиниць! Ми, до речі, проводимо у цьому музеї не тільки екскурсії, але й заняття з мінної безпеки. Музей пересувний, тож ми час від часу возимо його по різних школах.

Який найцінніший експонат вашого музею?

- Двигун російської ракети С-400, яка коштує до 6 млн доларів, залежно від її виду. Це чудово ілюструє цінності «руського міра». Якби росіяни подарували Україні всі ті гроші, які вони вже витратили на те, щоб вбивати наших людей і руйнувати наші будинки, ми б їх завжди хлібом-сіллю зустрічали. Дайте 6 млн доларів якійсь українській школі –  там вам пам’ятник поставлять! Але ні, у цю школу прилітає ракета такої вартості й нищить навіть те, що там було. Дикість! Але москалі чинять саме так, бо їм важливо саме руйнувати нашу державу й вбивати нас, а не дружити з нами. Таким є їхній вибір.

Чим ви найбільше пишаєтесь у роботі своїх волонтерських структур?

- Людьми, які вже протягом багатьох років не припиняють допомагати нам. Це справжні українці – не лише за паспортом, але й у душі. Також я пишаюся добровольцями, які пішли захищати свою країну, щоб не повторилася історія Козацької доби чи періоду Визвольних змагань. Тоді ми, грубо кажучи, звернули не туди й отримали у першому випадку – 300 років кріпацтва, а у другому – Голодомор.

Які цілі ставить перед собою ваша організація?

- Лише одну: щоб наші нащадки жили у щасливій, потужній, мирній, процвітаючій країні. А для цього треба працювати не язиком, а руками, будувати щось добре. І при цьому не красти і не брати хабарі. От зараз деколи кажуть, що волонтерський рух «здувся», що зараз важко зібрати якісь гроші чи продукти. Ми цього анітрохи не відчуваємо. От буквально сьогодні привезли з Хмельниччини десять мішків картоплі, вісім ящиків закруток, а ще моркву, цибулю, капусту і все таке інше. І це стосується не тільки продуктів. Ми веземо військовим автомобілі, побутову та офісну техніку, посуд тощо. Бо за нами стоїть ціла армія добрих, щирих і справжніх українців!

 

Волонтери віддають роботі багато часу, але працюють безоплатно. Таким є один з головних принципів «Десантно-козацького рою»

 

Начальник Тернопільської обласної військової адміністрації В’ячеслав Негода під час відвідування одного з офісів «Десантно-козацького рою»