“Я дуже хотів би, аби держава змінила ставлення до комунальників, які працюють у таких громадах, як наша. Ці люди – справжні герої, однак ніхто жодним чином не відзначає їхній героїзм. От якщо військовий гине, його родина отримує чималу компенсацію. А якщо гине комунальник чи співробітник військової адміністрації, його родина не отримує нічого… Вони є ласою ціллю для російських снайперів, операторів дронів, артилеристів, але формально вони нічим не відрізняються від тих, хто спокійно живе собі десь у тилу.” - Начальник Костянтинівської міської військової адміністрації Донецької області Сергій Горбунов

Автор: Дмитро Синяк

 

Потяг Інтерсіті «Київ – Костянтинівка» з 2014 року у народі охрестили потягом «Київ – війна», бо саме з Костянтинівки починалася охоплена бойовими діями територія українського Донбасу. Цим поїздом їхали на службу військові, ним також користувалися волонтери, журналісти та державні службовці, які вирушали «на війну». Протягом одинадцяти років цієї війни Костянтинівка була найближчим великим транспортним вузлом і одним з кількох найближчих великих міст. Сюди везли поранених, звідси розходилися по прифронтових громадах тисячі тон різноманітних гуманітарних вантажів. Але з кінця 2023 року вокзал у Костянтинівці перестав приймати поїзди, а у лютому наступного року російські керовані авіаційні бомби перетворили його на руїни. Зараз потяги до Донецької області вже не ходять. Як живе тепер громада, до якої з трьох сторін наближається фронт,  розповів начальник Костянтинівської міської військової адміністрації Сергій Горбунов.

 

Начальник Костянтинівської міської військової адміністрації Сергій Горбунов

 

Після саміту на Алясці москалі наче з ланцюга зірвалися

Що можна сказати про ситуацію у Костянтинівці? Як зараз живе громада?

- Ситуація дуже важка: всі в'їзди-виїзди з міста контролюються російськими дронами, обстріли постійні, щоденні, можна сказати навіть, щохвилинні – з усіх видів ворожої зброї. По нас б’ють КАБами з літаків, артилерією, реактивними системами залпового вогню; нас атакують цілі хмари дронів, які полюють не тільки на військових, але й на цивільних. Через це маємо подовжену комендантську годину: з 15:00 до 11:00 наступного дня. Але це не дуже захищає: немає дня, щоб ми не мали поранених чи загиблих. Щойно ворог бачить скупчення людей чи техніки, як одразу ж б’є по ньому. Щойно він бачить бодай якийсь рух, він скеровує туди дрон або наводить артилерію. Не важливо, на машині ти їдеш, на мотоциклі чи на велосипеді… Причому дрони часом такі потужні, що від них не рятує навіть броня. От нещодавно дрон наскрізь прошив броню, на якій до Костянтинівки приїхали працівники одної з волонтерських організацій. Слава Богу, всі встигли вистрибнути перед тим, як було завдано удару. Співробітники військової адміністрації та комунальних служб міста неодноразово потрапляли під обстріли, серед них, на жаль, є загиблі та поранені… Ворог також завзято знищує нашу комунальну техніку та броньований транспорт, яким доставляється гуманітарна допомога до роботи пунктів незламності та яким здійснюється евакуація мешканців.

Чи працює за таких жахливих умов бодай якась міська інфраструктура?

- Із самого початку повномасштабного вторгнення Костянтинівка постійно була під ворожими обстрілами: то КАБи, то ракети, то снаряди. І кожен приліт – це знищення інфраструктури, це перебої зі світлом, газом, водою… І це боротьба за відновлення цього всього. От прилетів КАБ по вокзалу, з довколишніх будинків позривало дахи. Військова адміністрація шукає шифер. Ми знаходимо його та з великим трудом, наші комунальники ремонтують пошкоджені дахи багатоповерхівок. Але наступного ж тижня прилітає ще один КАБ – і наш шифер розлітається на всі боки, наче пір’я… Мушу сказати, що до саміту на Алясці було ще якось терпимо. Але щойно цей клятий саміт закінчився, москалі наче з ланцюга зірвалися і почали буквально рівняти все із землею. Відтоді ми вже майже не намагаємося щось відремонтувати, окрім пунктів незламності, і концентруємося суто на евакуації людей та допомозі тим, хто залишився.

Чи багато мешканців ще залишилися у громаді?

- Близько 5 тис. осіб – лише у Костянтинівці і ще кілька сотень по довколишніх селах. А до повномасштабного вторгнення у Костянтинівці було близько 70 тис. мешканців. Ми хочемо вивезти усіх до останнього і щодня просимо мешканців про евакуацію. Адже це єдиний шанс вціліти. От лише сьогодні маємо трьох поранених… За час повномасштабного вторгнення кількість загиблих цивільних осіб вже перевалила за 300, і, на жаль, ця цифра не є остаточною. Але за такої динаміки обстрілів рахувати втрати дуже важко. Багато про кого ми просто не знаємо. Загиблі є всюди: і серед комунальників, і серед працівників військової адміністрації. Переважно це люди, які до останнього намагалися виконувати свою роботу. І виконали її добре. Справжні люди…

Чому так багато місцевих мешканців досі залишаються фактично під вогнем?

- Кожен має якісь особистої причини. Хтось не хоче залишати свого житла, бо боїться, що його розграбують. Хтось переконаний, що іще трохи – і все закінчиться. Незважаючи ні на що, багато мешканців сподіваються, що орки сюди не дійдуть і що громада згодом швидко відновиться. Вони хочуть, щоб тут завжди була Україна. Також ми за роки повномасштабної війни роздали дуже багато гуманітарної допомоги. Ми ж постійно і дуже щільно працюємо з багатьма міжнародними фондами та організаціями. Тож деякі приватні помешкання «запаковані» продуктами та предметами особистої гігієни буквально до стелі.

А може, частина з тих, хто не хоче евакуюватися, просто «ждуни»? Чи є у громаді проросійські настрої?

- Нема і ніколи не  було. Я тут не рахую голоси кількох божевільних. У нас завжди казали прихильникам «руського міра»: «Чемодан – вокзал – росія!» Якщо ти хочеш жити у росії, будь ласка, тебе ніхто не тримає! Тому що УКРАЇНСЬКИЙ Донбас завжди був, є і буде УКРАЇНСЬКИМ! Росія тут дуже давно вже не вабила нікого. Особливо після 2014 року, коли стало зрозуміло, хто є хто.

 

Один з мікрорайонів Костянтинівки, знятий з дрону

 

Сергій Горбунов на одній з вулиць Костянтинівки

 

Рани, завдані Костянтинівській громаді російською армією

 

«Розгрібати завали на дорогах доводиться вручну…»

Зараз ви вже не завозите до міста гуманітарну допомогу?

- Деколи завозимо, але це дедалі більше нагадує поганий вестерн. Наші героїчні комунальники на великій швидкості влітають у місто, де треба, розгрібають дороги від завалів – вручну, бо техніку вже завезти неможливо – і прориваються до одного з трьох пунктів незламності. Тоді забирають тих, кого треба евакуювати, і прориваються назад. Евакуація – той іще квест. Часто люди, які просять вивезти їх, навіть не знають, де вони знаходяться. У якихсь руїнах, у якихось підвалах… Як їх там знайти? А з кожним днем шукати все важче і важче. Особливо важко вивозити поранених. Адже «швидкі» до Костянтинівки давно не їздять, а наш транспорт не пристосований для транспортування поранених та хворих. Крім того, він не може надовго ніде зупинятися, щоб обережно завантажити когось і зручно розташувати у машині.

Як працюють пункти незламності? Що отримують у них люди?

- Часто пункт незламності – єдине місце у мікрорайоні, де можна завести генератор і накачати зі свердловин воду або зарядити телефони. Це також єдине місце, де є інтернет, а отже і зв’язок з родичами. Треба сказати, що в одній частині міста до останнього працював водогін. Тобто люди там мали воду. В усіх інших вже давно треба було використовувати генератори, які живили струмом насоси артезіанських свердловин. Тепер водогону вже немає, а пальне для генераторів дедалі важче завозити. Це великий ризик для життя. Власне, наші комунальники намагаються при кожній можливості завезти до Костянтинівки саме пальне, бо потреба у гуманітарній допомозі є на загал невисокою. А от пальне – на вагу золота.

Як зараз виглядає місто? Що ви бачили, коли були там останній раз?

- Сьогодні був! Я вважаю, що краще зайвий раз самому поїхати, ніж послати когось, бо ця подорож може бути дорогою в один кінець. Я не хочу брати на себе відповідальність за смерть чи каліцтво тих людей, з якими працюю пліч-о-пліч. Тому їжджу до Костянтинівки сам, коли треба. Що я там бачив? Руїни, дим, згарища… Всюди палають багатоповерхівки, які ніхто не гасить, бо рятувальникам до міста вже не можна. Всюди у повітрі висять цілі хмари російських дронів і навіть коли на автомобілі встановлені засоби радіоелектронної боротьби, це не завжди допомагає, бо є дуже багато дронів-«ждунів» та дронів на оптоволокні, які у більшості випадків досягають своєї мети та наносять ураження. Як, до речі, вже бувало зі мною та моїми співробітниками. Слава Богу всі живі, і я, і вони відбулися контузіями.

Тобто без РЕБу до міста не заїхати і не виїхати з нього?

Деколи хтось із місцевих жителів проривається до Костянтинівки чи з неї. Але це завжди лотерея. От вчора російській дрон вдарив по одній такій машині. Добре, що власник вцілів. Але так щастить не всім.

Наскільки сильних руйнувань завдав ворог Костянтинівській громаді?

- Кожного дня щось руйнується, тому дуже важко рахувати. Тим більше, що є райони, куди дуже важко заїхати чи навіть зайти. Можу сказати, що наші багатоповерхівки ушкоджені або зруйновані відсотків на дев’яносто. Та й у приватному секторі ситуація не набагато краще.

 

Евакуація та видача гуманітарної допомоги у Костянтинівській громаді

 

Отримання гуманітарної допомоги

 

Автомобілі цивільних мешканців Костянтинівки, спалені російськими дронами

 

Лише цього року громада перерахувала понад 100 млн грн Збройним Силам України

Чи працює за таких умов місцевий бізнес та фермери?

- Деколи можна ще побачити якийсь відкритий магазин, де щось продається. Але це радше виняток, ніж правило. У зв'язку із цим бюджет громади просідає із самого 2022 року, коли наша громада раптом стала центром російських атак. Тоді всі підприємства спішно почали виїжджати. Згодом, коли трохи стишилося, частина людей повернулася, а бізнес – ні.

Як за умов повномасштабної війни працюють освіта і медицина?

- Наша лікарня трималася до останнього. Бо всі знали, що вона є дуже важливою, навіть критичною для фронту. З-під Торецька, з-під Бахмута всіх поранених везли саме сюди, бо до нас було найближче. Але у серпні цього року, знову ж таки, після цього саміту на Алясці, ми зрозуміли, що треба розпочинати евакуацію лікарні. Насамперед заходилися перевозити лежачих хворих, лікарів, апаратуру. Щойно все завершили, як російські КАБи залишили від приміщення лікарні самі руїни. Тож зараз у нас працює лише первинна медицина – як онлайн, так і офлайн, у Дніпрі. А школи наші працюють онлайн ще з часів ковіду. Всі приміщення шкіл та садочків давно знищено, все, що могли, ми вивезли. Де є можливість, ми скорочуємо чи об’єднуємо школи. Але треба сказати, багато дітей залишилися у своїх школах, зі своїми вчителями. Тому масових скорочень немає.

Чи продовжуєте ви співпрацювати з донорськими структурами, які можуть надати Костянтинівській громаді гуманітарну допомогу і транспорт? Чи стало легше шукати цю допомогу зараз, коли Костянтинівка опинилася фактично на першій лінії оборони?

- Як я вже сказав, ми дуже тісно співпрацюємо з різноманітними донорами. Нам постійно допомагає проєкт «Механізм швидкого реагування» програми «Партнерство за сильну Україну». Це багатостороння донорська ініціатива, що фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Також на постійній основі співпрацюємо ми з організаціями World Central Kitchen та Global Empowerment Mission (GEM) . Я не скажу, що зараз нам дуже потрібна гуманітарна допомога, але ми постійно співпрацюємо із зазначеними фондами. Ми маємо певні запаси, люди теж, а завозити «гуманітарку» зараз проблематично. Ми по можливості, звісно, її завозимо, але…  Натомість зараз є потреба у приміщеннях у тилових регіонах, які ми могли б віддати тим чи іншим нашим структурам. Причому я хотів би знайти ці приміщення безоплатно, а не за ринковою вартістю. Ми не у такій ситуації, щоб дерти з нас три шкури. А наші люди поїхали переважно до Дніпра та Києва. Мені б коло них якісь наші департаменти розмістити, соціальних працівників тощо. Але за оренду у цих містах просять чималі гроші. Це трохи образливо, бо ми мали свої приміщення, чудові приміщення, от тільки росіяни їх знищили.

Чи бере Костянтинівка участь у проєкті «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади»? Що ви можете сказати про цей проєкт?

- Чудовий проєкт! Все, що зміцнює українську оборону і об’єднує людей, потрібне і правильне. Нашими партнерами за цим проєктом є Ужгородська громада Закарпатської області та Олександрійська громада Кіровоградської області. Ужгород, до речі, перерахував нам нещодавно 1 млн грн «на виконання заходів програми підвищення стійкості до кризових ситуацій, викликаних припиненням надання чи погіршення якості важливих для її життєдіяльності послуг або припиненням здійснення життєво важливих функцій».  А Олександрія надала приміщення, у якому ми зараз плануємо відкрити стаціонар для маломобільних осіб. Надала безоплатно, що для нас дуже важливо. Досі нам пропонували подібні послуги виключно за гроші. А їх у нашому бюджеті, як ви розумієте, зовсім небагато. Крім того, я переконаний, що зараз ми повинні всі вільні кошти витрачати не на оренду, а на допомогу армії.

Розкажіть, будь ласка, докладніше про те, як Костянтинівська громада допомагає Збройним Силам України.

- Загалом ми дуже тісно співпрацюємо з військовими, я ніколи не сиджу у кабінеті, а завжди намагаюся особисто спілкуватися з нашими військовим, які боронять нашу громаду, щоб краще знати їхні потреби. Лише за цей рік ми перерахували різним військовим частинам понад 100 млн грн, і ще на таку ж суму купили різних потрібних для них речей. Для нас принципово всі вільні кошти вкладати в оборону, бо від цього залежить, чи збережемо ми свою територію. Переказуючи кошти військовим, я ніколи не вважаю це допомогою їм. Перш за все – це вклад громади для захисту нашої землі.

 

Начальник Костянтинівської міської військової адміністрації Сергій Горбунов передає військовим дрони

 

Місцева мешканка Костянтинівської громади, яка зазнала поранень під час російських бомбардувань, у лікарні

 

Сергій Горбунов у робочому авто: «Волію сам їздити до Костянтинівки, щоб не наражати на небезпеку підлеглих». Одного разу російський дрон на оптоволокні вже атакував його. Начальник Костянтинівської міської військової адміністрації відбувся контузією

 

Покладання квітів до пам'ятника загиблим воїнам

 

Про танк-пам’ятник, який «поїхав звільняти Бахмут»

Як Костянтинівська громада підтримує своїх мешканців, котрі переселилися до інших областей?

- У нас дуже багато соціальних програм. Є навіть програма, за якою поранені можуть отримати кошти на лікування, а родичі загиблих – на поховання. Є програми і по звільнених з полону, і по дітях загиблих, і по сім’ях загиблих. І допомога за цими програмами дуже різна: від плати комунальних послуг за місцем проживання та разових виплат до повноцінної реабілітації. Це я кажу суто по цивільних, по військових у нас окремі програми… До речі, ми нещодавно вивезли до Вінниці наш архів БТІ, тож люди зможуть отримувати там всі довідки, потрібні для одержання компенсацій за знищене майно. Вінницю обрали тому, що там, власне, погодилися надати приміщення безкоштовне. Крім того, до Вінниці виїхали працівники нашого архіву, так співпало, тож я попросив їх вийти на роботу. Знищені документи – це звичайна історія нашого часу, тому архівні документи цінуються надзвичайно.

Чи багато ваших мешканців отримують грошові сертифікати на знищене майно?

 - Не можу сказати, що дуже багато. Хоча зараз і дозволили оглядати будинки дистанційно – з дронів, ми практично не можемо скористатися цією можливістю. Бо російські дрони не дають проводити жодних обстежень. Щойно з'являється якийсь наш дрон, який обстежує житло, як його одразу ж збивають ворожі дрони. З позитивного можу сказати, що ми вже визнали 10 багатоповерхівок повністю зруйнованими, тож усі їхні мешканці можуть отримувати сертифікати. Приватний сектор також отримує сертифікати, тож наша комісія працює. Але робить це дуже повільно, бо мусить бути максимально обережною, щоб не втрачати такі цінні на фронті дрони.

Що найбільше врізалося вам у пам’ять за час повномасштабного вторгнення росії?

- Я не можу забути людські тіла, які діставали при мені з-під завалів. Тіла дітей, жінок, літніх людей… Причому багато з цих людей з початком повномасштабного вторгнення виїхали у тил, а потім повернулися. Декого з них ми з великим трудом евакуювали і вважали, що врятували. Та ці люди дуже хотіли додому. Найбільше їх загинуло під час удару по «Екомаркету»… А найстрашніше, мабуть, навіть не це, а стогони з-під руїн багатоповерхівок. Ти розумієш, що там знаходиться ще жива людина, і також розумієш, що допомогти їй вже неможливо, що вона має там під руїнами померти. Бо немає чим і ким розбирати ці завали. Деколи ти не витримуєш і наказуєш ризикнути останньою технікою, щоб врятували цю людину. Але починається обстріл, техніка зазнає пошкоджень і завмирає. А за деякий час стишуються і стогони.

Чи хотіли б ви щось поміняти у нормативній чи законодавчій базі? Чи заважать вам працювати ті чи інші норми?

- Буває, що деякі закони та нормативи суперечать одні одним. Але ми повідомляємо про це і через асоціації місцевих рад та через Офіс президента. У нас нормальний зв’язок, сюди також приїжджають багато чиновників різних рівнів. Ми не можемо сказати, що нас не чують.

Я би радше хотів звернутися з вашою допомогою до донорів. Я дуже дякую за їхню допомогу нашим мешканцям тут, але я волів би, щоб ця допомога надходила також переселенцям, тим, хто залишив Костянтинівку і живе десь далеко. Ці люди втратили все, вони платять за оренду житла, вони часто тягнуть лямку з останніх сил. Їм дуже потрібна допомога – на оренду житла чи навіть на харчування, бо багато з них виїхали звідси без нічого, буквально голі-босі.

Ми обов’язково напишемо про це.

- А ще знаєте, що ще… Я дуже хотів би, аби держава змінила ставлення до комунальників, які працюють у таких громадах, як наша. Ці люди – справжні герої, однак ніхто жодним чином не відзначає їхній героїзм. От якщо військовий гине, його родина отримує чималу компенсацію. А якщо гине комунальник чи співробітник військової адміністрації, його родина не отримує нічого. Ці люди – навіть не учасники бойових дій, хоча майже не знімають бронежилети та каски. Вони є ласою ціллю для російських снайперів, операторів дронів, артилеристів, але формально вони нічим не відрізняються від тих, хто спокійно живе собі десь у тилу. Держава ніби не бачить у цих людях особливої цінності. Я сам двома руками за те, щоб всі можливі і неможливі ресурси було скеровано на підтримку Збройних Сил України. Вони повинні витримати весь цей жах і вигнати ворога. Але ж було б добре, якби й комунальники на лінії вогню мали б бодай якийсь статус…

Скажіть, чи розмірковуєте ви про майбутнє? Яким ви бачите його?

- Я вважаю, що такі роздуми зараз не на часі. Зараз нашим першочерговим завданням є захист нашої громади, нашої землі, а відтак ми маємо всебічно підтримувати військових. Що буде, коли гармати замовкнуть? Давайте спершу дочекаємося цього. Я, як і багато наших мешканців, розраховую на те, що Костянтинівка залишиться під контролем України, і що все з часом повернеться на круги своя. Повернуться люди, завирує життя… Ми віримо у Збройні сили України! І ми обов'язково переможемо!

Дякую вам за розмову!

- Чекайте, ви знаєте, я не хотів би, щоб у вас залишилося негативне враження від цієї розмови. Адже я загалом розповідав про те, як нам важко. Головне – не те, що важко, а те, що ми тримаємося! І, хочу вам сказати, у цій ситуації люди не тільки про власний порятунок думають. От 9 травня цього року у мене був цілий шквал дзвінків, а наші соцмережі гуділи, мов розтривожений вулик. Всі питали: «Куди зник наш танк?!» У нас у сквері «Шевенка», на постаменті, стояв радянський танк, пам’ятник з часів Другої світової. Це був доволі рідкісний тяжкий танк «Т-70». І от у ніч з 8 на 9 травня ми у режимі повної секретності, щоб не спровокувати російської атаки, вивезли його до Києва і передали Національному військово-історичному музею України. Все ж таки це історична цінність, ми хотіли б її врятувати. Так люди таку бучу зчинили! Щоб розрядити обстановку, одним я відповідав, що наш танк поїхав звільняти Бахмут, іншим, що ми поміняли його на сучасніший танк і зараз обираємо, на який саме. З іншого боку я радів, що люди такі соціально активні, що їм не байдужа доля місцевих пам’яток. Таки навчила їх чогось реформа децентралізації!

 

Радянський танк Т-70 на постаменті у Костянтинівці. Нині його евакуйовано до Національного військово-історичного музею України