В українських громадах дедалі частіше говорять про «страх підпису» – ситуацію, коли керівники закладів, розпорядники бюджетних коштів або голови громад бояться брати участь у будівельних проєктах і підписувати відповідні документи. Цей страх особливо загострився в період відбудови, коли кількість проєктів зросла, а увага контролюючих органів, донорів і громадськості стала максимально пильною. Кожна підписана довідка або кошторис тепер може стати приводом для аудиту, перевірки чи навіть кримінальної відповідальності.

Важливо розуміти: у більшості випадків ідеться не про корупційні наміри чи бажання наживи. Причина значно простіша й водночас системніша – на замовників покладена відповідальність за технічно складні рішення, у яких вони не мають фахової підготовки. Керівник школи, лікарні чи комунального підприємства не є інженером-будівельником або кошторисником, але саме він змушений ухвалювати рішення з інженерними, фінансовими та організаційними наслідками та нести за них персональну відповідальність.

У такій моделі навіть добросовісний замовник опиняється в зоні підвищеного ризику. Формально, він підписує документи, зміст яких не завжди може професійно оцінити. Помилка в технічному рішенні, невірно складений кошторис або недоліки проєктної документації з часом легко перетворюються на адміністративну або кримінальну відповідальність.  Тому з’являється  надмірна обережність, затягування процесів або повна відмова брати участь у відновлювальних проєктах.

І цей обумовлений  «страх підпису» є не  проблемою конкретних людей, а симптомом глибшої системної прогалини. Йдеться про відсутність у проєктах чітко визначеної професійної ролі, яка б забезпечувала управління процесом, пояснення технічних рішень і зниження ризиків для замовника. Поки ця прогалина не буде усвідомлена й врегульована, «страх підпису»  залишатиметься  системним викликом для українських громад. Але про це ми поговоримо трішки згодом. А зараз просто  прислухайтесь до  себе, чи вам, як замовнику,   страшно підписувати  папери?