Анатолій Дідур, колишній місцевий підприємець та волонтер, хоче зробити свою громаду кращою на Херсонщині і одною з кращих в Україні. Він планує відбудову шкіл і залучення інвесторів, а також готовий особисто запрошувати кожного мешканця повернутися додому, щойно дозволить «безпекова ситуація»

Автор: Дмитро Синяк

---

Строкову службу Анатолій Дідур проходив у Севастополі, у підрозділі морської піхоти. Там він не раз особисто бачив російський крейсер «Москва» і знав все про його бойову міць. Тому коли крейсер потопили, Дідур радів особливо. Повномасштабне вторгнення росії перервало його спокійне життя і роботу, пов’язану з вантажними перевезеннями, фермерством та з меценатством. Живучи у Херсоні, Анатолій опікувався селом Микільське Дар’ївської громади, у якому він народився. Зокрема, брав участь у ремонті та забезпеченні всім необхідним місцевої школи, у будівництві там спортзалу й облаштуванні футбольного поля тощо.

Знищення окупантами 6 червня 2023 року дамби Каховської ГЕС Анатолій Дідур відчув на собі: його будинок на березі Дніпра у Херсоні до самого даху затопила вода. Тоді Анатолій разом з військовими рятувальниками на човнах ходив по власному району, показуючи, де ще можуть бути люди. Решту часу він приділяв організації гуманітарних вантажів для свого рідного села Микільського, яке також сильно постраждало від повені. Ці гуманітарні вантажі виявилися вкрай важливими, адже міст через Інгулець у Дар’ївці окупанти, відступаючи, підірвали, через що майже місяць зв’язок з «великою землею» був суттєво ускладнений.

Оскільки після підриву дамби Каховської ГЕС рівень води різко піднявся не тільки у Дніпрі, але і в Інгульці, у зоні підтоплення опинилися майже всі села Дар’ївської громади. Потрібні були рішучі та фахові дії, яких, вочевидь, не міг здійснювати тодішній очільник військової адміністрації, котрий, до того ж, відзначився кількома конфліктами з місцевими жителями. У результаті 15 червня 2023 року Президент України Володимир Зеленський замінив його на Анатолія Дідура.

 

Повінь, якої могло б і не бути

 

Чому ви, підприємець, вирішили стати начальником військової адміністрації і, відповідно, державним службовцем?

- Мені запропонували цю посаду через два дні після того, як росіяни підірвали дамбу Каховської ГЕС. Я бачив, яка біда у моєму рідному селі Микільському та в інших селах. Адже майже всі вони розташовані на берегах Дніпра та Інгульця. А від східної межі нашої громади до дамби не більше 15 км. Через це села Дар’ївської громади одними з перших зазнали підтоплення і чи не найдовше з усіх інших залишалися під водою. Я допомагав їхнім жителям з першого дня повені, тож коли мені запропонували ширші можливості для цієї допомоги, відмовлятися не став. Є і ще один момент. Коли у 2019 році створювалася Дар’ївська громада, багато хто питав мене, чому я не балотуюсь на посаду сільського голови. Я тоді думав, що все одно не зможу нічого змінити. А тепер відчуваю, що не тільки можу, але й повинен це зробити, бо саме зараз для цього є слушна можливість. У свій перший робочий день я прибув до громади не на машині, а на катері…

Розкажіть про наслідки повені. Якої шкоди завдали росіяни вашій громаді, підірвавши дамбу Каховськї ГЕС?

- Людських жертв, на щастя, не було, люди навіть домашню птицю і худобу встигли вивезти. Але 253 домогосподарства зазнали значних підтоплень. Близько 60-ти з них, переважно ті, що були збудовані із саману, тобто глини, відновити не вдалося – вони буквально розтанули. Адже вода подекуди піднялася на понад 6 метрів! Вона спала за десять днів, а за два тижні ми вже вичистили від мулу і бруду більшість вцілілих домівок. Вивезли усе сміття, яке нагнала вода, розчистили будинки для обстеження та ремонту. Постраждали, до речі, не тільки будинки – великої шкоди зазнали і городи, яких після повені обов’язково треба було обробити спеціальними дезінфікаторами. Стіни врятованих будинків ми теж обробили, щоб не було плісняви.

Тоді підтопленим селам допомагав, здається весь світ, чи не так?

- Не знаю, що сказати про весь світ, а от Хмельницькій та Черкаській військовим адміністраціям, а також громадам цих областей, я хотів би дуже подякувати. Причому не я їх шукав, а вони мене. Подзвонили, запитали, що треба. І вже наступного дня після підтоплення їхня комунальна техніка працювала у нас. На лівий берег Інгульця приїхала черкаська техніка, а на правий – хмельницька. Нас же тільки у вересні 2023-го звільнили, жодної власної техніки ми тоді не мали. Черкаси також прислали до нас дуже потужну бригаду електриків, які за 4-5 днів повністю відновили електропостачання в усіх наших селах. Ми також отримали близько 6 млн грн від різних громад України. Громади Хмельниччини надіслали нам 3 млн грн, Черкащини – 1 млн грн. Я надзвичайно вдячний і нашим місцевим жителям, які кілька днів працювали практично цілодобово. Їхня допомога була дуже важливою.

Чи вдалося постраждалим від наслідків повені отримати державну компенсацію?

- Власники більшості домівок вже отримали кошти і закінчують ремонти. Частина тих, чиї будинки зруйновані повністю, зараз приглядають собі нове житло в інших регіонах України. Адже за програмою відновлення їм видають сертифікати на купівлю такого житла. Ті, хто не хоче залишати громаду, чекає на покращення безпекової ситуації, щоб купити житло саме у наших селах. Поки тривають активні бойові дії, це, на жаль, неможливо. Сертифікати дійсні протягом п'яти років, так що час є. Отримати компенсаційні сертифікати не складно, адже технічні паспорти наших будівель є в електронному вигляді. Туди вносяться всі пошкодження, завдані будівлям, згодом на основі цього нараховуються кошти. Мінімальна сума відшкодувань, про яку мені відомо, це 700 тис. грн, максимальна – 2 млн грн.

Одна наша жителька, скажу вам по секрету, навіть до лікарні потрапила із серцевим нападом, коли змогла обміняти ці сертифікати на квартиру у Києві. Щойно її перевели з реанімації до палати інтенсивної терапії, я зателефонував їй. Вона зізнається: «Миколайовичу, я завжди критично ставилася до нашої влади і до останнього моменту не вірила, що таке можливо! Як я тепер вдячна!» Ця жінка на радостях обіцяла все село запросити у гості. Не одразу, звичайно, по черзі.

Отже проблем з компенсаціями немає?

- Насправді, все не завжди йде швидко, із цими сертифікатами є певна затримка. Бо ж люди і документи повтрачали. Тепер, щоб відновити деякі з них, часто треба подавати до суду, а це забирає час. Дехто не мав права навіть власності на своє житло, а тільки ордери, видані ще місцевими колгоспами та радгоспами за радянських часів. Військова адміністрація, до речі, багатьом допомогла із відновленням документів.

 

Робочі будні Анатолія Дідура

 

Громада, по якій весь час стріляють

 

Північні околиці вашої громади знаходяться неподалік Снігурівки, за яку у минулому році точилися запеклі бої. Наскільки великих руйнувань селам громади завдали бойові дії?

- У тих селах, що знаходяться коло Снігурівки, пошкоджень небагато. Там все було наглухо заміновано, але тепер цю проблему ми вже практично вирішили. Якщо говорити про наслідки бойових дій, я би радше згадав не за Снігурівку, а за плацдарм української армії на Лівому березі Дніпра, у Кринках. Це майже навпроти нас. Через цей плацдарм п’ять сіл Дар’ївської громади, що стоять на березі Дніпра, знищені майже дощенту. А це близько 1300 домівок, причому від двох сіл не лишилося буквально каменю на камені. В інших важко говорити про ступінь руйнувань, бо обстріли відбуваються щодня, і кожен російський снаряд щось руйнує.

Скільки обстрілів було сьогодні?

- На даний момент вже 58. Причому це типовий день, буває більше, буває менше: коли 40, а коли 70. Кожен прильот – це чиясь будівля, чиєсь здоров'я, а то і чиєсь життя. Серед місцевих жителів, на жаль, багато загиблих і поранених. Пораненим ми надаємо допомогу, загиблих ховаємо, а тих, хто не хоче залишати лінію вогню, годуємо, причому часто з ризиком для себе. Та лишити їх на голодну  смерть не маємо права. Тому наша техніка щодня виїжджає, щоб витягувати з городів та будинків, де ще живуть люди, снаряди від «Градів». От завтра будемо вирішувати, що робити з будинком, у стіні якого застрягнув саме такий снаряд. Сподіваюся, нам не доведеться цей будинок зносити.

Чому люди досі повністю не виїхали з небезпечних придніпровських сіл?

- Відповідь проста: з тих, хто залишилися, п’ятдесятирічних – близько 10%, шістдесятирічних – близько 30%, сімдесятирічних і старше – близько 60%. Молодше п’ятдесяти майже нікого немає, а такі люди зазвичай дуже інертні. У нас є одне село, в якому обстрілами знищено до фундаменту 245 будинків. Так-от, у ньому у підвалах продовжують жити 11 бабусь і дідусів. Я сказав їм так: «Якщо принципово хочете залишатися тут, дзвоніть мені двічі на день – о 7 ранку і о 8 вечора. Я маю знати, що у вас все добре». Так і живемо. Цікаво, що не тільки я, але й їхні родичі благають їх виїхати, та все марно. «Ми», – кажуть, «тут народилися, тут і помирати будемо». Я відповідаю, що нічого не маю проти такого наміру, але прошу взяти до уваги, що коли хтось у селі помре, то я повинен буду прислати туди машину для похорону і, вочевидь, сам приїхати разом із нею. Ризик для цієї похоронної процесії буде величезний. Мої співрозмовники погоджуються, навіть вибачаються, але все одно не залишають зруйнованих сіл. І ще добре би, коли б ми не мали куди вивозити таких людей, так ні ж, маємо, є місця навіть у північніших селах нашої громади. І все одно ніяк.

 

Люди

 

Чи багато людей втратила громада?

- Близько 60%. Якщо до 24 лютого 2022 року у нас нараховувалося 14,4 тис. жителів, то тепер лише 6,3 тис. З них 1,8 тис. – тимчасово переміщені особи, щоправда, значна кількість із цих осіб – це наші ж мешканці, які перебралися до сусідніх, безпечніших сіл. Близько 500 переселенців походять із сіл Лівого берега. Вони не хочуть їхати надто далеко від свого дому, тому вирішили зупинитися у нас. Я вважаю, що 6,3 тис. – це доволі багато, особливо враховуючи те, що наша громада знаходиться у зоні активних бойових дій.

Відомо, що тільки у вашому рідному селі Микільському окупантам служили директорка місцевого ліцею Оксана Кривенкова і директорка дитсадка Лариса Лаврова. Завдяки ним, загарбникам навіть вдалося на деякий час навіть запустити роботу цих навчальних закладів. На бік ворога перейшов і тодішній староста Микільського Володимир Юдін та всі співробітники цього старостату. Чи багато загалом колаборантів у вашій громаді?

- Я не хочу називати цифр, але скажу так: порівняно з іншими громадами інших областей, не тільки Херсонської, багато. Але я радий, що більшість із цих любителів «руського міра» після звільнення громади у цей «мір» і поїхали. З усіма ними ми активно розбираємося: у нас вже понад 20 осіб засуджені за «зрадницькими» статтями. Але ще маємо багато тих, хто просто тихо симпатизує росії. Посадити таких людей не можна, бо вони жодних офіційних посад не обіймали і ніде прилюдно «Слава росії!» не кричали. Та я ці симпатії все одно відчуваю і весь час борюся з ними. Можу сказати, що завдяки нашій співпраці з українськими спецслужбами, кількість ждунів за останні півроку у нас різко зменшилася. Вже ніхто не каже, що росія має прийти і їх врятувати. Є, до речі, люди, які щиро каються у тому, що вклонялися окупантам, наприклад, той же староста Микільського, про якого ви сказали. Я не знаю, як ставитися до таких, як він.

Отже дехто таки побачив, що таке росія, за дев’ять місяців окупації?

- Так. У нас же за час окупації 18 місцевих мешканців зникли без вісти, а ще двох загарбники розстріляли. Коли я розмовляю зі ждунами, я завжди про це нагадую, називаючи імена тих, кого так і не знайшли після викрадення озброєними російськими потворами. Багатьом це відкрило очі.

Які звістки приходять до вас з Лівого берега? Яка там ситуація?

- Біда там, тому більшість місцевих жителів чекає на повернення Збройних Сил України та української влади. Наші внутрішньо переміщені особи теж чекають на це. Росія мусить розвалитися і забратися з нашої землі. Тоді й у нас дуже швидко все налагодиться.

 

Подарунки «руського міра»

 

Майбутнє

 

У квітні реформі децентралізації виповнюється 10 років. Ви у місцевому самоврядуванні недавно, тим не менше, буде цікаво почути, що ви думаєте про цю реформу?

- Я можу сказати лише те, що бачив сам. Ті громади, які першими приєдналися до реформи, отримали величезний зиск, вони буквально розквітнули на очах, навчившись мудро розпоряджатися власними коштами, економити та заробляти. Дар’ївська громада через кволість місцевої влади пасла задніх й об’єдналася тільки у 2019 році. Потім були ковідний карантин та війна. Через це відчути якісь помітні зміни наша громада просто не встигла. Зараз ми на державній дотації, бо місцевий бізнес практично не сплачує податків.

Чому? Фермери нічого не сіють?

- Ні, якраз фермери працюють добре, територію громади вже практично розміновано та засіяно. Але засівати землі почали тільки у другій половині минулого року, і врожаї ще не зібрали. Тому хоч податки сільська рада фермерам і нараховує, вона не вимагає негайної сплати, розуміючи всю складність ситуації. Як зберуть врожаї, заплатять.

Яким є бюджет Дар’ївської громади на цей рік?

- Близько 20 млн грн, з яких 14 млн грн власних надходжень. Держава також додає до цього понад 20 млн грн дотації. Ці гроші йдуть насамперед на будівництво та ремонт бомбосховищ, більшість з яких, на жаль, досі перебувають у неналежному стані.

Як бізнесмен ви, мабуть, розумієте, що треба зробити, аби забезпечити інвестиційну привабливість громади навіть у таких складних умовах?

- Ви маєте розуміти, що під російські кулі та снаряди жоден інвестор не піде. Тож ми маємо зачекати, доки ситуація із безпекою буде кращою. Разом із тим, ми не повинні сидіти склавши руки. Зараз ми створюємо інвестиційний паспорт громади, який згодом перекладемо на кілька іноземних мов. У створенні цього паспорту беруть участь не тільки працівники сільської ради, а й старости і фермери. Ми визначаємо потенційно привабливі земельні ділянки, описуємо всі наші можливості. Я дуже хочу у майбутньому вивести нашу громаду у лідери, принаймні, на Херсонщині, хочу також, щоб Дар’ївська громада стала одною з кращих у цілій Україні.

Чи залучаєте ви до відновлення громади кошти міжнародних донорів?

- Більшість комунальної техніки придбана, власне, на кошти таких донорів. Вони також надали нам будівельні матеріали для відновлення зруйнованих будинків. Я пишаюся зізнаннями кількох донорів у тому, що їм подобається з нами працювати, бо у нас все максимально прозоро. У нашій сільраді створено відділ інвестицій, який має брати участь в усіх цільових форумах, що відбуваються на території України та за кордоном. З деякими іноземними партнерами ми на постійному зв'язку. Але будемо говорити прямо: потік інвестицій зупиняють щоденні обстріли. Якби не вони, у нас би вже давно все було гаразд.

Над чим ви працюєте зараз? Як проблеми розв’язуєте?

- Зараз ми працюємо у напрямку відновлення артезіанських свердловин та заміни систем водопостачання. Ще одне важливе питання – газогони. Я хочу, щоб всі наші перспективні населені пункти були газифіковані, навіть ті, у яких раніше не було газу. Якщо буде інфраструктура, до нас прийдуть підприємства і повернуться люди. Ми вже визначаємо ділянки, які зможемо надавати людям під будівництво нового житла. Місця у нас надзвичайно мальовничі, землі родючі. Якщо для життя будуть гідні умови, люди сюди обов’язково повернуться.

 А вони готові повертатися?

- За моєю інформацією, близько 80% наших мешканців, які виїхали, готові повертатися. Я знаю місцезнаходження майже кожного з них, маю всі контактні телефони і мейли. Прийде час, і я запрошуватиму кожного повернутися додому. Вони би вже їхали, якби не російські снаряди та ракети. Тож доводиться чекати, щоб хоча би лінія фронту відтягнулася подалі від Дніпра. Іще люди чекають, щоб запрацювали школи. Я всім обіцяю, що так і буде.

А що зараз зі школами громади?

- Росіяни цілеспрямовано били по наших школах, тому зараз неушкодженою залишилася тільки одна з дев’ятьох. Три навчальні заклади знищені дощенту, інші – на 40-65%. Однак я вже маю домовленості з різноманітними донорськими структурами про будівництво у нас нових шкіл, маю кілька проєктів, які зараз проходять узгодження. Але поки наша громада знаходиться у зоні активних бойових дій, це, на жаль, неможливо. До початку повномасштабної війни у Дар’ївській громаді жили близько 1500 дітей. Зараз – 592. Усі вони, а також близько 400 дітей, які виїхали з нашої території, навчаються у наших школах онлайн. Тобто близько 500 дітей ми втратили, і це дуже погано. Адже діти – це майбутнє. Це ті люди, які будуть у нас працювати завтра, які будуть відновлювати нашу громаду. Та коли повертатимуться сім’ї, кількість дітей також зростатиме. Я дуже чітко бачу це майбутнє.

 

Анатолій Дідур на одному з форумів DECIDE