Якщо українці думають, що їхні проблеми якісь особливі та унікальні, то це не так. Достатньо глянути на тих-таки поляків. Якщо в нас на двох українців – три гетьмани, то у них – цілих п’ять. У Польщі навіть день незалежності відзначають не гуртом, а кілька політичних груп крокують Варшавою на свято окремими колонами

Василь Уліцький, заступник головного редактора газети «Волинь–нова»

Коли у розмові із власником кількох газет у містечку Страховіце Ярославом Бабицьким я розповідав, як українці продаються на виборах за якусь сотню–другу, а то й за кілька гривень, то він засміявся, адже сам прийшов у пресу після того, як у 1990-х викривав місцевого депутата, що купував голоси… за горілку.

Словом, поляки добре розуміють теперішні наші проблеми, бо мають або мали схожі. Переважно, звісно, «мали», бо за останні два десятки років змогли зробити добрий ривок уперед. І їхній досвід може бути дуже корисним для нас.

Хоча, щоправда, не раз доводилось чути думку, що не треба нас учити, а, як кажуть, «краще допоможіть матеріально». Мовляв, якби Європа дала Україні стільки грошей, як Польщі, то і ми б жили не гірше. Дійсно, правда в тому, що Варшава отримала і далі отримує мільярди з Європи, – значно більше, ніж віддає. Кожна країна ЄС сплачує у спільний бюджет один відсоток від своїх надходжень, тож зрозуміло, що в основному багаті країни наповнюють скарбничку, яка потім розподіляється між усіма. Для держав, які ставали на ноги, як Польща, це неабияка підтримка. У містах та селах над Віслою на кожному кроці можна побачити таблички, на яких зазначено, що це збудовано, придбано, створено, організовано і так далі за кошти «Унії».

А тепер уявіть, що ці мільярди прийшли в Україну. При будь-якому з наших президентів. Та їх би просто розікрали! Ці кошти осіли б будь-де, але точно не у вашому селі чи місті, хіба ні? Чому ж так? Не тому, що польські політики чесніші за наших, – вони всюди однакові. Гадаю, це тому, що Польща мала механізм, який дав змогу цими грішми ефективно розпорядитись. І цей механізм називається децентралізація та місцеве самоврядування.

У сільській гміні Домбрувка неподалік від Варшави збудовано на умовах співфінансування з ЄС чудовий центр культури. І не завдяки героїчній праці армії чиновників із району–області–столиці, а фактично завдяки одній місцевій жінці – Анні Манецькій, яка тим центром і керує.

— Гміна, звісно, сприяла і взяла участь у співфінансуванні, але знайшла кошти, завдяки вдалому проекту отримала їх, пильнувала за будовою і за тим чоловіком, який мав пильнувати за будовою, саме Анна, – каже війт Радослав Коженєвський.

Місцеве самоврядування у Польщі настільки міцно стоїть на ногах, що його представники відмовляються йти далі у вищу політику. Бо у своїй гміні вони є «першими хлопцями на селі», мають реальну владу і кошти. У Варшаві часто дискутують про те, що повіти (наші майбутні укрупнені райони) – це непотрібна ланка. Вистачить, щоб із глобальними питаннями розбиралось воєводство (область), а з рештою впорається гміна на чолі з війтом та активними людьми, як у випадку із центром культури у Домбрувці.

…Україні буде важче. Перші об’єднані територіальні громади (ОТГ) із широкими повноваженнями на зразок їхніх гмін у нас лише почали з’являтись (на Волині таких – уже 15). І якщо ще минулого року у цих громадах часто доводилося чути, що «за рік у нас зробили більше, ніж за попередні двадцять», то вже у 2017-му настрої не такі райдужні. Адже цьогоріч на місцеве самоврядування Київ повісив додаткові витрати, а надходження від деяких податків забрав. Держава швидко прибрала морквину, якою поманила.

По-друге, в Україні нема такого щедрого грошового дощу з Європи, як у Польщі. Хоч допомога, і чимала, все одно є. Зокрема, зараз у нас працює десь 20 закордонних фондів, які фінансують децентралізацію, і їхньою підтримкою вже користуються громади, в тому числі і в спільних проектах із сусідами з-за Бугу.

Словом, розпочавши пізніше, ніж поляки, українським громадам треба буде докласти і більше зусиль, творчості та наполегливості, щоб стати на ноги, зокрема, і в боротьбі за фінансового донора та інвестора. Але незважаючи на це, дивлячись на поляків, на їхній шлях, спокійніше сприймаєш і теперішні українські виклики. Інколи дивуєшся винахідливості сусідів у їхньому прагненні розкрутити свою гміну (це взагалі окрема тема), але ж і українцям не позичати підприємливості та вигадливості! Тож упевнений:вдалось їм – вдасться і нам.