333 дні у російському полоні провів перший заступник Енергодарського міського голови Іван Самойдюк. Через тиждень після звільнення він повернувся до виконання своїх обов’язків.

Автор: Дмитро Синяк

---

Повномасштабне вторгнення поділило життя 53-тисячної Енергодарської громади на «до» і «після». Регулярні обстріли, запровадження так званої окупаційної «влади», дефіцит продуктів та якісних ліків, відсутність можливості отримати належну медичну допомогу та соціальні послуги – це стало сьогоденням людей, які залишаються в місті. Та найстрашніше – викрадення, поневолення та катування патріотично налаштованих енергодарців. Івана Самойдюка це стосується насамперед, адже він є власником сумного рекорду серед працівників українського місцевого самоврядування: у російському полоні Іван Гнатович провів 333 дні. Про те, як він зумів вижити і не зламатися, Іван Самойдюк розповів Децентралізації.

 

На пороховій бочці. Як орки захоплювали Енергодар

 

Іван Самойдюк до повномасштабного вторгнення

 

28 лютого російські колони вже кружляли довкола Енергодара. Міська влада спільно з проукраїнським активом перекопала та завалила залізобетонними конструкціями всі дороги, що вели до міста, крім однієї. Щоразу коли російські війська намагалися скористатися нею, тисячі мешканців стікалися на блокпост, щоб показати окупантам: Енергодар – українське місто. «Руській мір» сюди не кликали і загарбникам тут не раді. Спантеличені орки, не знаючи, що робити з бунтівним містом, кілька разів відступали. Скориставшись цим, представники міської влади переконували російських військових не заходити до Енергодара. Адже у місті мешкають атомники, від яких залежить робота найбільшої у Європі атомної станції. Спочатку загарбники на це погоджувалися, бо Енергодар тоді не становив для них військової цінності. Однак їхні думки дуже швидко змінювалася, і ситуація загострювалася дедалі більше.

2 березня при розгоні проукраїнського мітингу у селі Водяному окупанти кинули у натовп гранату, було поранено кілька людей. А у ніч з 3 на 4 березня орки кинули на штурм беззбройного блокпоста, що перекривав дорогу, колону важкої техніки і захопили його. А наступного дня, після запеклого бою і втрати трьох бійців склав зброю загін нацгвардійців, що охороняв Запорізьку атомну станцію. Енергодар залишився без жодного захисту.

- Я весь час спілкувався з командиром батальйону, що охороняв станцію, і він був налаштований стояти до останнього, – згадує Іван Самойдюк. – Але ні йому, ні нам у страшному сні не могло привидітися, що росіяни обстрілюватимуть енергоблоки з танків. Коли це почалося, в усіх в Енергодарі волосся ставало дибки. Невже танкісти не знали, що таке радіація? Невже вони не думали про шкоду, якої у разі незворотних пошкоджень енергоблоку, можуть зазнати самі? Орки гатили по станції, не особливо цілячись, а батальйон охорони важкого озброєння не мав. Тим не менше, наші бійці гідно протрималися майже всю ніч, демонструючи справжню мужність у бою з набагато сильнішим противником.

Окупанти не стали заарештовувати захисників станції, а розпустили їх по домах, вочевидь, сподівались, що таким чином куплять їхню лояльність. Та час показав, що ці сподівання були марними.

У ніч з 3 на 4 березня через обстріл окупаційними військами першого енергоблоку там трапилася пожежа, яку ліквідували лише вранці. Це була лише одна з цілої низки небезпечних ситуацій, що у подальшому відбувалися на станції внаслідок російського вторгнення. Кожен мешканець Енергодара, який не виїхав з міста, досі почувається наче на пороховій діжці.

Іван Самойдюк каже, що представники органів місцевого самоврядування та адміністрація Запорізької АЕС кілька разів намагалися пояснити російському командуванню на атомній станції, яку жахливу небезпеку несуть присутні там озброєні люди. Вони навіть залучали до розмови щойно прибулих на ЗАЕС представників «Росатому». Але все було марно: росіяни методично перетворювали Запорізьку атомну на дедалі більший склад боєприпасів, мінували її периметр та сам майданчик.

 

Два тижні «наче у жахливому сні»

 

Проукраїнський мітинг в Енергодарі:

 

 

Окупанти розганяють мітинг, кидаючи світлошумові гранати:

 

 

Тим часом в Енергодарі йшов мітинг за мітингом. Люди під жовно-блакитним прапорами, не криючись, висловлювали своє ставлення до «асвабадітєлєй», сподіваючись відстояти своє місто. Російські загарбники були неприємно вражені, адже вони розраховували на квіти, дружні обійми та усмішки, а не на добірні матюки та масовий супротив. Коли під час одного з  таких мітингів солдати спробували викрасти місцевих активістів, люди, які оточили їхню машину, мало не перевернули її. Спантеличені орки відпустили затриманих.

Окупантів дуже дивувала ця єдність. Вони не могли зрозуміти, чому у місті, яке були змушені залишити всі силові структури, люди не громили магазинів та не лізли до порожніх квартир, натомість організувавши цивільні патрулі для дотримання порядку. Врешті-решт на той момент, здавалося, російське командування махнуло на Енергодар рукою. Місто, що опинилося у глибокому тилу, не становило для них загрози. І певний час вони особливо не заходили до Енергодара, зосередившись біля Запорізької АЕС.

 

Іван Самойдюк на своєму робочому місці в Енергодарській міській раді у ті «два божевільних тижні»

 

- З 1 по 14 березня ми провели неначе у якомусь жахливому сні, – веде далі Іван Самойдюк. – Всі працівники міської ради спали максимум по годині-дві, але робили все можливе, щоб організувати евакуацію населення, забезпечити надання усіх необхідних послуг та наповнити гуманітарні центри продуктами харчування й медикаментами. Всюди шикувалися довжелезні черги за хлібом, причому люди займали їх вже з четвертої чи п’ятої годин ранку. Ситуація була дуже складною, але те, що орки залишили нас у спокої, дало нам дорогоцінний час на вирішення гострих гуманітарних питань. Ми відкрили безкоштовні їдальні для соціально вразливих категорій громадян та видали велику кількість гуманітарної допомоги. Також ми мусили піклуватися про тисячі біженців з Маріуполя та інших окупованих міст і сіл, які йшли до нас суцільним потомком, коли росіяни давали їм так звані гуманітарні коридори. Цілком несподіваною для всіх працівників міської ради була допомога, яку їм почали надавати самі місцеві жителі. На будь-яке повідомлення міського голови у Телеграм-каналі вони реагували миттєво, і ні з чергуванням, ні з патрулюванням, ні з розподілом біженців по хатах, ні з іншими напрямками особливих проблем не було. Я не пам’ятаю такої згуртованості наших людей!

 

Роздача гуманітарної допомоги мешканцям Енергодарської громади протягом «двох божевільних тижнів». Іван Самойдюк – у центрі

 

Близько тижня після окупації Запорізької атомної російські війська не навідувалися до Енергодара. Лишень час від часу до міста приїжджав командир батальйону окупантів у супроводі танків і БТРів, щоб дізнатися «що там і як». Йому дуже не сподобалися мітинги під жовто-блакитними прапорами, на які приходили до десяти тисяч місцевих мешканців, а також заходи, присвячені Шевченківським дням. Він спробував схилити на свій бік кількох місцевих лідерів, проте отримав рішучу відмову. Тоді за кілька днів до міста прибула так звана військова адміністрація, яка одразу ж почала «змушувати людей любити себе».

 

 

Іван Гнатович Самойдюк народився 15 квітня 1963 року у селі Острів Володимерецького району Рівенської області, неподалік Рівненської АЕС. У 1984 він закінчив Київський торгово-економічний інститут та отримав спеціальність товарознавця вищої кваліфікації.  Працював у торгових структурах, що забезпечували спочатку Рівненську, а потім Запорізьку атомні станції: у 27 років Самойдюка перевели до Енергодара. Там він заснував кілька видів бізнесу. Активно займався громадською роботою. У 2009 році Іван Гнатович закінчив Національну академію державного управління при Президентові України. У 2020 році пішов працювати до Енергодарської міської ради на посаду першого заступника міського голови.

 

138 днів у камері-одиночці

- 16 березня я виїхав по гуманітарну допомогу до Запоріжжя у складі величезної колони тих людей, які не хотіли мати нічого спільного з «руськім міром», – розповідає Іван Самойдюк. – У Запоріжжі ми завантажили багато продовольства та речей першої необхідності, взяли медикаменти і навіть кров для наших поранених, які лежали у міській лікарні. 18-го березня привезли це все до Енергодара і розвантажили. Однак вже наступного ранку, коли я їхав на роботу, мою машину зупинили озброєні російські військові. Перевіривши мої документи, вони без жодних пояснень заштовхали мене до свого авто, натягли на голову мішок і зв’язали скотчем руки. Так почався мій полон. Вже пізніше я зрозумів, якою розгалуженою була мережа російських агентів в Енергодарі. Багато з них виїхали з міста після початку війни у 2014-му, а тепер повернулися і прагнули вислужитися перед новою окупаційною владою. Зрештою, у місті було багато етнічних росіян, предки яких переїхали туди ще за радянський часів, щоб працювати на Запорізькій атомній станції. Деякі з них симпатизували загарбникам. Хтось з таких людей цілком міг дізнатися, що я намагався організувати у громаді збройну оборону і партизанську боротьбу, та доніс ФСБ. Зрештою, я багато разів публічно оголошував свою позицію стосовно росії та її ролі у війні на Донбасі й у Криму. На усіх зустрічах із загарбниками я принципово говорив тільки українською. І без доносів їм було зрозуміло, що перед ними – ворог.

 

Тим часом в Енергодарі сотні людей зібралися на мітинг із вимогою звільнити з полону Івана Самойдюка:

 

 

Везли Івана Гнатовича недовго: десь у полі його витягнули з машини і почали погрожувати тортурами та розстрілом. Вимагали погодитися на співпрацю. Та коли дві години погроз і тиску нічого не дали, продовжили шлях. Цього разу він тривав кілька годин: автомобіль зупинився лише тоді, коли перед ним прочинилися тяжкі скрипучі двері якоїсь в’язниці. Мішок з голови Самойдюка зняли лише тоді, коли привели його до камери-одиночки.

Вона була зовсім невеличкою: десь 2,5х4 метри. Біля одної стіни стояли двоє дерев’яних нар з подобою матраців, поруч із ними був унітаз та рукомийник з краном, з якого у перші тижні ув’язнення навіть текла вода. Коли одного дня вода перестала текти, охоронці почали приносити її у пластикових пляшках. Воду та їжу – галети й консерви з армійських сухпайків давали раз на день через заґратоване віконце у дверях. Такі ж самі ґрати закривали й невеличке віконце, за яким сіріла стіна протилежного будинку. У цій камері Іван Гнатович провів 138 днів.

Перші тижні він майже нічого не їв: через сильний стрес сам вигляд їжі викликав у нього відразу.

Незважаючи на те, що про Самойдюка начебто «забули» і тривалий час йому довелося бути «наодинці із собою», він ні на мить не міг розслабитися. Бо поруч хтось постійно кричав від болю, лунали звуки ударів і брутальна лайка. Часом, щоб заглушати цей страшний «фон», кати вмикали музику. Вона була такою голосною, що мало не лускали барабанні перепонки. А якщо вслухуватися у зміст пісень – про велику росію, про звільнені та щасливі Донбас і Севастополь, перед якими яскравіє величне майбутнє, починало ще й нудити. Одного разу через шпарину у дверях Іван Гнатович побачив, як після «концерту» кати винесли у чорних поліетиленових мішках два нерухомих тіла. Кожен з ув’язнених міг стати наступним.

Одного дня, коли окупанти привезли нову партію бранців до камери навпроти, один з них встиг сказати Іванові Гнатовичу, що всі вони перебувають у підвалі Мелітопольського СІЗО.

На перший допит Івана Самойдюка викликали через три тижні після арешту. Його питали, де він ховав зброю для партизан, хто може очолювати спротив після нього, вимагали прізвищ, адрес. Іван Гнатович не назвав жодних. Тоді його почали запевняти, що Київ вже давно впав і російська армія стоїть під Львовом, тож його впертість не має жодного сенсу. Але звуки потужних вибухів, що час від часу струшували в’язницю, переконували Самойдюка у зворотному. Врешті-решт йому зауважували, що його відповіді «будуть враховані при наданні згоди на обмін» і відвели назад до камери. Там він просидів ще понад три місяці.

У сотий день свого ув’язнення Іван Гнатович пережив серцевий напад, і його  під чужим ім’ям відвезли до кардіореанімації Мелітопольської міської лікарні. Там з нього не спускали очей двоє російських охоронців, які змушували навіть у туалет ходити при них. А коли за п’ять днів Самойдюку стало трохи краще, його знов повернули до камери.

 

У «ямі». «Ми жили як худоба у поганого господаря»

Одного дня в’язневі сказали, що «прийняте рішення про його звільнення». Його знову заштовхали до машини і повезли кудись – із мішком на голові та у наручниках. Дорогою розповідали про те, що він не повинен залишати Енергодар і що кожного дня мусить ходити відмічатися у поліції. Іванові Гнатовичу сказали, що паспорт йому не віддадуть, щоб він не утік. І наче поміж іншим задавали все ті ж запитання: про схрони зброї, про учасників збройного спротиву, про адреси активістів. Самойдюк мовчав.

 Може, тому повезли його не додому, а до одного зі звичайних гаражних комплексів неподалік Енергодара, у Василівському районі. Цей комплекс місцеві називали «ямою», бо у ньому було багато ям для ремонту днища автомобілів. В одному з чотирьох гаражів «ями» Іван Гнатович провів ще 185 днів: з 3 серпня 2022 року до 15 лютого 2023 року. Цей час став найважчим у його житті. Самойдюк говорить про нього стисло. Помітно, що йому нелегко згадувати пережите.

 - Орки розуміли, що мене як проукраїнського лідера громади треба ізолювати, але що зі мною робити далі, вони не знали, – каже він. – Думаю, вони зрештою вирішили, що я можу являти собою певну цінність для обміну. Тобто… вони мене як звичайний товар відправили на склад – для зберігання. Точніше у холодильник… бо у тому гаражі, до якого мене доправили, було страшенно холодно. Опалення там, природно, ніколи не було… Добре хоч зима, за Божої ласки, не була морозяною… лише одної ночі температура опускалася десь до мінус десяти. Ми з іншими в’язнями тоді домовилися будити одне одного через деякий час і ходити, щоб не замерзнути на смерть... Вся вода, яку ми тоді мали, замерзала… Ми надягли на себе все лахміття, яке мали. Спали теж на лахмітті, наваленому на бетонну підлогу… Годували нас у кращому випадку раз на день, а бувало таке, що і раз на три дні. Почуття голоду буквально зводило з розуму… У тому гаражі не було туалету: лише яма у кутку, яку ми викопали разом з іншими бранцями… Там не було також електрики і навіть звичайних вікон: єдине світло надходило крізь шпари у воротах. Відповідно, взимку, ми більшу частину доби були у суцільній темряві. Нас не виводили на прогулянки та не давали можливості помитися. Ми жили, як худоба у поганого господаря…

 

«Ніколи не думав, що буду змушений спати поруч із трупом…»

З іншого боку, у гаражі, на відміну від камери Мелітопольского СІЗО, Іван Гнатович був не один, і це дуже допомагало йому не падати духом. Проукраїнських активістів з Енергодара і прилеглих сіл весь час кидали до цього гаражного комплексу, а через деякий час відправляли далі. Кількість в’язнів у тому гаражі, де тримали Самойдюка, деколи зростала до шести осіб. З кимось він провів разом кілька днів, а з кимось – кілька місяців.

Завдяки цій ротації в’язні були непогано поінформовані про все, що коїлося на фронті. Їм було відомо, що окупанти втратили крейсер «Москва», зазнали дошкульної поразки спочатку на Харківщині, а згодом на Херсонщині, що українська армія стає дедалі сильнішою, отримуючи нове західне озброєння. Знали вони й про те, що на Запорізькій атомній станції почала працювати місія МАГАТЕ, що відбулася зустріч G20, що Україна набирає дедалі більше ваги у світі. Щоправда, новоприбулі в’язні розповідали також про арешти і безжальні катування всіх, хто, залишившись на окупованій території, бодай мінімально виявляв проукраїнські настрої. Наслідки цих катувань Іван Самойдюк бачив на власні очі.

- Раніше я не міг би навіть подумати, що буду змушений спати поруч із покійником, але таки зміг, – розповідає Іван Гнатович. – Один чоловік помер у нашому гаражі після нещадних побоїв, його принесли до нас непритомним, а через годину цього чоловіка не стало. Інший хлопець, ще зовсім молодий, помер через 3 дні після побиття. Його тіло згодом ще кілька днів пролежало у сусідньому гаражі, чомусь його ніяк не могли вивезти. Мене, на щастя, не били. Може, з огляду на вік, а, може, просто не хотіли «псувати товар», належний до обміну.

Щоб не опуститися у темряві та бруді, Іван  Гнатович започаткував календар, завдяки якому всі в’язні точно знали, який сьогодні день. Таким чином вони відзначали, наскільки дозволяла ситуація, всі державні та релігійні свята. Їхній слух у темноті загострився, і вони почали розрізняти відліт та приліт снарядів, а також визначати зброю, з якої ці снаряди було випущено. Разом в’язні, як могли, прибрали свій гараж, вичистивши його від сміття. Навіть підлогу вишкрябали невеличкою залізною планочкою.

Турбота про одне одного, яка була потрібна особливо після побоїв, допомагала їм знайти сенс життя. Але найбільше гріли душу розмови: про війну, про політику, про те, як жили до війни. Улюбленою темою було майбутнє – після полону і після війни. Мрії були неначе містком у майбутнє – над прірвою, на яку перетворилося теперішнє.

- Морально у гаражі мені було легше, ніж у Мелітопольському СІЗО, де я не міг знати, що коїться на волі і де мав слухати ту чортову музику! – веде далі Іван Самойдюк. – Хоча зневірі я ніколи не піддавався. Я завжди був упевнений, що рано чи пізно я все одно вийду звідти, що мене обміняють. Навіть якщо доведеться пройти через російські табори десь за Уралом, я все одно виживу і повернуся додому, до України. Про це я молився, і сама ця молитва давала мені дуже багато. А ще допомагала думка про те, що своєю загибеллю я завдам жахливого болю своїм близьким. Тож я мусив вижити… Лише у полоні я зрозумів, що таке життя, і якою великою цінністю є відсутність страху за те, що сьогодні тебе можуть закатувати до смерті. Якою великою цінністю є можливість відчувати краплі дощу на шкірі, подих вітру… Коли я кажу про це, виходить, мабуть, банально, й ті, хто не пережив те, що я, мене не зрозуміють. Саме тому я вважаю хлопців, з якими був в одній камері, своїми побратимами. Я переконаний, що ми з ними ще зустрінемось після війни і зможемо привести журналістів до того клятого гаража, щоб показати цілому світові, у яких нелюдських умовах тримали нас російські потвори.

 

Обмін

Після полудня 15 лютого Івана Самойдюка раптом вивели з гаража. Він зіщулився від яскравого зимового світла, якого давно не бачив. Небо над головою видалося йому неймовірно синім. Однак довго дивитися на небо йому не дали: знов натягнули на голову мішок, зв’язали руки і кинули до машини. «Невже таки обмін?» – не давала спокою надія. «А може, заслання углиб росії?» – точив сумнів. Іван Гнатович був готовий і до заслання. Колись цим шляхом пройшов його двоюрідний дядько Іван Кілюшик, який за свої подвиги під час Другої світової навіть отримав звання Героя Радянського Союзу. Щоправда, згодом за причетність до Української повстанської армії він отримав ще й 10 років таборів, а всю його родину було переселено під Іркутськ. Проте родичі Самойдюка вистояли, тож мав вистояти і він.

Коли Іван Гнатович почув знайомий скрегіт металевих воріт, а згодом полічив кількість сходинок, що вели до підвалу, він вже не сумнівався, що знову знаходиться у Мелітопольському СІЗО. Його завели до камери з внутрішньою решіткою і прикували до неї кайданками. За годину знову повезли кудись в автозаку з мішком на голові, перев’язаним скотчем. У якийсь момент втиснули до машини ще двох чоловіків – згодом Іван Гнатович довідався, що це українські військовополонені. Коли стемніло, Самойдюк зумів непомітно розтягнути скотч на шиї та глянути за вікно машини. У якийсь момент там промайнув дорожній знак з написом «Ростов». «Невже далі все ж таки – Сибір?» – знову піднялася хвиля сумнівів.

У Ростові вночі близько сотні українських військовополонених – теж з мішками на головах та із зав’язаними руками – посадили на вантажний літак. Він здійснив два перельоти, і коли на світанку приземлився посеред засипаного снігом невеличкого військового аеродрому, Іван Самойдюк вже не сумнівався, що знаходиться десь углибині росії. Й тільки коли військових посадили до автобусів, а його – до карети швидкої допомоги, заступник міського голови знову почав сподіватися на обмін. За п’ятнадцять хвилин Іван Самойдюк почув слова українською мовою, за які раніше готовий був віддати що завгодно: «Ти на Сумщині, друже! Ти вдома!» Тепер нарешті можна було зняти мішок з голови. За п’ять хвилин Іван Гнатович вже телефонував рідним. І не міг стримати сліз.

Згодом понівеченим здоров’ям Івана Самойдюка зайнялися лікарі. Виявилося, що у полоні він втратив 30 кг, третину своєї нормальної ваги.

 

Перше фото, зроблене після полону

 

Вдома

Відтоді Іван Гнатович мало не щодня ходить на крапельниці і, за його власними словами, носить із собою рюкзак медикаментів. Проте відновлення йде добре.

 - Я вважаю, що фізично майже реабілітований, – переконаний Іван Самойдюк. – Тому я вже давно повернувся до виконання своїх обов'язків, відмовившись від лікарняного. Вже через тиждень після звільнення я потроху почав працювати. Лише у Запоріжжі перебуває понад 1,5 тисячі родин, евакуйованих з Енергодара. Їм потрібна підтримка. Зараз я виконую всі ті повноваження, що мав до війни: курую сфери економіки, освіти, медицини та культури. Наші люди працюють у різних містах України, виконуючи свої обов’язки онлайн, тобто громада продовжує жити. Також багато сил забирає створення плану відновлення наших населених пунктів, який треба буде втілювати після війни. Ми готуємося до повернення в Енергодар.

Іншою темою, якої Іван Гнатович торкається лише побіжно, є збір інформації про те, що відбувається в окупованому місті атомників. Він каже, що навіть проросійськи налаштовані мешканці не сподівалися на те, що сталося. Зараз в Енергодарі залишилася тільки третина населення, і більшість цих людей живуть в очікуванні на звільнення. Задача міської ради – визначити тих, хто з власної волі допомагає загарбникам насаджувати «руські мір» і не забути про них після деокупації.

- Я хотів би ще багато чого розповісти, однак це може нашкодити тим, хто досі перебуває у полоні, – підводить підсумки нашої розмови Іван Самойдюк. – Я дуже сподіваюся, що та ціна, яку зараз платять українці за перемогу, мир та свободу, не буде марною. Що після війни Україна активно відроджуватиметься та змінюватиметься на краще. Що наша нація залишиться такою ж об’єднаною, як і зараз. Що громадянське суспільство  та влада зможуть побудувати справжні партнерські відносини. Буде дуже несправедливо, якщо можливість зробити країну кардинально іншою після перемоги буде втрачено. Насамперед це буде несправедливо по відношенню до тих, хто втратив своїх рідних чи залишився калікою. Праця заради цієї – оновленої та процвітаючої України, зараз є найбільшою моєю мотивацією.

 

Іван Самойдюк знову на роботі. У Дніпрі, під час видачі гуманітарної допомоги мешканцям Енергодара, які перебувають там