У Давидівській громаді Львівської області будують власним коштом одразу три сільські школи, а жодну з існуючих закривати не планують.

Автор: Дмитро Синяк 

---

 

Замість передмови. Про школу, яка не змогла врятувати село

 

Почну не з Давидова і навіть не зі Львівщини. Колись мені випало побувати у громаді у Чернігівській області, що примикала до кордону з Росією. Там я побачив новозбудовану школу, закриту на великий амбарний замок. У ній просто не було кому вчитися, – село доживало своє довге життя, розпочате ще у літописні часи. Молоді тут майже не лишилося, дітей можна було порахувати по пальцях. «Розумієте, наш депутат мав можливість виділити гроші на добудову школи, розпочату ще у радянські часи, тож ми подумали, хіба не краще буде, як ми таки закінчимо її? – виправдовувався сільський голова. – Глядиш, з часом все зміниться і у селі знову з’являться діти. А бачте, як вийшло! Хто ж знав…».

Між тим, інакше вийти й не могло, бо бізнесу у селі давно нічого було робити. Й ніхто вже давно не прагнув розпочинати власну справу на кордоні з Росією, тому всі місцеві підприємства були пов’язані виключно із лісозаготівлями, торгівлею продуктами харчування та різним потрібним у господарстві знаряддям… Я ніяк не можу забути цю картину: новенька школа з металопластиковими вікнами – порожня і приречена до руйнації. Дорога будівля, даремно зведена на бюджетні кошти, недолуга спроба відновлення села, наслідок ігнорування нескладних статистичних даних народжуваності та смертності.

З того часу я категоричний противник будь-яких проєктів, втілених за принципом «щоб було». Я – противник відновлення народних домів, у яких ніхто не збирається; капітальних ремонтів бібліотек, до яких ніхто не ходить; освітлення вулиць, на яких майже ніхто не живе. Звісно, освітлювати вулиці теж потрібно, та при цьому треба бути свідомим того, що це не врятує село від вимирання. Сільська молодь не змінить свого рішення перебратися до міста через те, що коло їхніх будинків з’явилися ліхтарі.

Та у Давидівській громаді Львівської області ця моя теорія раптом почала пробуксовувати. Бо у громадах, розташованих неподалік великих міст, діють цілком інші закони, ніж на периферії.

 

Майже готовий басейн у селі Давидів, де не бояться витратних інфраструктурних проєктів, які згодом обтяжуватимуть бюджет

 

Особливості національного будівництва у приміських громадах

 

В Україні, як і загалом у Європі, показник смертності, на жаль, є вищим за показник народжуваності. Планку тримають лише великі міста, весь час втягуючи у себе населення з периферії. Але приміські села теж не пасуть задніх – переважно за рахунок людей, яким набридло жити у міських будинках-мурашниках і які мають гроші на зведення чи купівлю заміських будинків. Через великий інтерес містян до переїзду у найближчі села, вільну ділянку під будівництво у цих селах зазвичай годі й шукати.

До передмість разом із новими заможними жителями приходять гроші. Адже заможний мешканець завжди має якусь роботу для місцевих: хтось же має привести йому дрова, хтось – прибрати у його великій хаті, у когось він купить молочні продукти, когось у свою відсутність попросить приглянути за господаркою. Та найголовнішим є те, що цей заможний мешканець, на відміну від зневірених та невпевнених у своїх силах сільських жителів, дуже швидко змушує громаду працювати на нього. І одним з важелів для цього може бути перереєстрація бізнесу такого мешканця за місцем проживання.

 

Звичайна вулиця у Пасіках-Зубрицьких…

 

Людина, яка вміє створювати власний комфорт, не ходитиме у ґумаках через дорогу коло власного дому. Вона змусить громаду відремонтувати цю дорогу, а згодом – облаштовувати паркувальні майданчики, прокласти каналізацію, газопровід та водогін. Навіть побудувати дитячий садочок, бо маленьких дітей незручно возити до міста. Якщо заможних мешканців буде багато, інфраструктура громади розвиватиметься напрочуд швидко. І що більше грошей з’являтиметься у бюджеті, то масштабнішими будуть інфраструктурні проєкти. Однак тільки інфраструктурні. Зазвичай заможні люди роблять все можливе, щоб поруч з їхніми будинками не з’явилися нові заводи та фабрики, псуючи їхній маленький рай на землі. Для них краще, аби по дорогах громади їздили електромобілі, а не фури.

 

…і прокладання каналізації на цій вулиці

 

Частково і через це приміські громади не надто наполегливо шукають підприємців-інвесторів. З іншого боку, ті самі часто мало не штурмують кабінети місцевих очільників, шукаючи земельні ділянки для розвитку свого бізнесу. У таких умовах голови громад мають лише вибирати з інвестиційних пропозицій такі, що у майбутньому дадуть якнайбільше робочих місць.

Однак коли приміське село долучається до великого міста, інвестиційні пропозиції озвучуються вже не у сільській, а у міській раді. Тому з 2015-го по 2020 роки керманичі приміських сільрад зазвичай робили все можливе, щоб створити поруч із містами власні територіальні об’єднання. Тодішній сільський голова села Пасіки-Зубрицькі, що примикає до східної околиці Львова, Володимир Керницький був переконаний, що найкращим буде об’єднатися довкола великого приміського села Давидів, а не довкола «районних» Пустомит і тим більше не довкола Львова. Подавши свою кандидатуру у 2016 році на посаду голови Давидівської громади, Керницький переміг із великим відривом від конкурентів. Бо жителі громади знали, на яку цукерку він перетворив Пасіки за п’ять років головування.

Тепер Володимир Керницький реалізовує амбітні проєкти, до яких входять дороги, басейн і три школи. Одна з цих шкіл – на 275 учнів – розташована у тих же Пасіках-Зубрицькі, тепер вже одному з найбагатших сіл Львівщини.

 

Інтерв’ю Володимира Керницького Децентралізації, у якому він розповів, чому не шукає інвесторів, можна прочитати ТУТ.

 

Про школу у панському палаці та найамбітніший проєкт Давидівської громади

 

У будівництві нової школи завжди є щось сакральне, адже це – втілення майбутнього. Якщо у села виникає потреба у школі, значить, у ньому все гаразд: люди мають роботу, у них народжується багато дітей і ще більше буде народжуватися у майбутньому. Тому я з приємним хвилюванням спостерігаю за тим, як кілька екскаваторів вовтузяться на великому будівельному майданчику. Обриси великої двоповерхової шкільної будівлі вже дуже подібні до візуалізації, розміщеної на паркані будівництва.

 

Нова школа у Пасіках-Зубрицьких, розрахована на 275 учнів…

 

Мій супутник – начальник відділу економічного розвитку, торгівлі та інвестицій Давидівської громади Павло Томич дивиться не на школу, а на кілька великих металевих паралелепіпедів поруч із нею. Це модульна котельня, побудована минулого року, за гроші («депутатської») субвенції на соціально-економічний розвиток. Її вартість сягнула 4,5 млн грн, і пан Павло курував цей проєкт за службовим обов’язком. Модульна котельня обслуговуватиме у тому числі й нову школу.

 

… та її котельня

 

- Ми будуємо школу з 2018 року виключно власним коштом, – розповідає Павло Томич. За три роки вклали вже понад 18 млн грн, і це лише чверть від загальної потреби. Сподіваємося, держава допоможе нам закінчити це амбітне будівництво якнайшвидше. Коли ми будували у Пасіках-Зубрицьких дитячий садок (його прийняли в експлуатацію 2017 року), то отримали від уряду 3,8 млн грн через інфраструктурну субвенцію. Ще 13 млн грн заплатили власних коштів. Тепер ми теж сподіваємося на державну допомогу, адже, зі свого боку, допомагаємо державі розвивати шкільну мережу, що аж ніяк не є функцією громади.

 

Новозбудований дитячий садок у Пасіках-Зубрицьких

 

Цікаво, що у Пасіках-Зубрицьких вже є школа, та ще й яка! Вона знаходиться зовсім поруч із новобудовою, у невеличкому триповерховому палаці, зведеному колись польським паном, імені якого ніхто з місцевих вже не пам’ятає. Після 1945 року тут був інтернат, а потім – восьмирічна школа. Минулого року Давидівська громада капітально відремонтувала фасад і дах палацу, а тепер взялася до ремонту класів. Однак, виявляється, ці ремонти за визначенням не могли зменшити потребу села у новому шкільному приміщенні.

- Палац цей – чудовий, та проблема у тому, що якими б сучасними не були шкільні класи у ньому, у жодному з них не можуть розміститися 25-30 учнів, – щонайбільше 10-12, залежно від конкретної кімнати, – веде далі Павло Томич. – Через це 120 учнів школи заледве вміщуються у її стінах. Між тим, до нас постійно звертаються батьки з проханням прийняти на навчання ще кілька дітей. Ми мусимо відмовляти, бо їх фізично просто нікуди посадити.

 

Начальник відділу економічного розвитку, торгівлі та інвестицій Давидівської громади Павло Томич

 

7 тисяч гривень за успішне навчання

 

Після відкриття нової школи у ній планується заснувати ліцей, щоб десяти- та одинадцятикласники могли не їхати на навчання до Львова, а залишилися б у громаді. Звісно, якість навчання має бути відповідною, тому Давидівська громада приділяє цьому дуже багато уваги. Приміром, вона весь час приймає у себе різноманітні освітні заходи та відправляє власних вчителів на курси підвищення кваліфікації. Так, під час недавнього карантину 72 зі 130 педагогічних працівників громади пройшли курси з дистанційного викладання предметів на платформі Moodle. Половину коштів за участь у цих курсах оплатила громада, іншу половину – держава.

 

Стара школа у Пасіках-Зубрицьких знаходиться у колишньому панському палаці

 

- Завдяки цій ініціативі дистанційні уроки у нас проходили не у Viber, як у багатьох інших громадах, у на платформах Zoom, Google Classroom та Moodle, – розповідає начальниця відділу освіти Давидівської громади Світлана Кришталь. – Ми багато уваги приділяємо здоров’ю дітей, тому з нуля створили спортивну школу, роботу якої зараз повністю фінансуємо. А ще – ми весь час фінансово стимулюємо вчителів.

Давидівська громада щомісячно доплачує вихователям садочків 25% до зарплати, а вчителям раз на рік, до Дня вчителя, платить премії у розмірі 100% від окладу. Також вчителів преміюють різними сумами, якщо їхні учні стають переможцями етапів Всеукраїнських предметних олімпіад. Крім цього, Давидівська сільська рада щорічно додає 110% до бюджету Нової української школи, «щоб кожна дитина мала власний комп’ютер, власну парту тощо».

Та, мабуть, найцікавішою фінансово-освітньою ініціативою громади є преміювання обдарованих дітей – переможців олімпіад, конкурсів та спортивних змагань. Загальний бюджет премії минулоріч становив 47 тис. грн, а цього року – 54 тис. грн.

 

Начальниця відділу освіти Давидівської громади Світлана Кришталь

 

- Ці премії надходять дітям на спеціальні банківські карти, так звані карти юніорів, – продовжує Світлана Кришталь. – Найбільше минулого року отримала Тетяна Скарбарчук з 7 класу школи Пасік-Зубрицьких. За її перемоги в одразу кількох конкурсах громада перерахувала їй 7 тис. грн. Гроші розподіляє спеціальна комісія за прозорим механізмом, у якому враховується кількість помітних здобутків кожної дитини.

Найбільшим здобутком вчителів Давидівської громади пані Світлана вважає ІІІ місце, що його посіла у 2018 році Кротошинська школа у рейтингу Львівської області, складеному за результатами ЗНО. Серед майже двох десятків випускників школи було багато переможців предметних олімпіад, золотих та срібних медалістів і загалом талановитих дітей.

- Неправда, що сільська школа не дає якісної освіти, – зазначає пані Кришталь. – Тим більше, що матеріальна база у наших школах краща, ніж у багатьох міських. Та й вчителі у нас чудові!

 

Будівництво трьох великих шкіл додасть роботи відділу освіти Давидівської громади

 

Силіконова долина у Кротошині

 

Стара кротошинська школа на 140 учнів виглядає неприглядною халупкою поруч зі строкатою двоповерховою прибудовою до неї. Фундамент нового шкільного приміщення заклала у 2016 році Пустомитівська районна адміністрація. Давидівська громада, отримавши по об’єднанню чималі фінансові можливості, вирішила будь-що завершити це будівництво. В нього вже вклали 20 млн грн і ще стільки ж потрібно.

 

 Стара кротошинська школа та прибудова до неї

 

…На акуратно застеленому тротуарною плиткою майдані перед новим, наразі закритим шкільним приміщенням проходять уроки фізкультури: діти парами бігають на швидкість невеличкі дистанції, а поважний фізрук із секундоміром у руці оголошує результати. Наступного року він робитиме це вже на стадіоні, що зараз активно будується за школою. Чийсь старий радянський велосипед, притулений до новенької металевої огорожі, видається недоречним і навіть образливим у цьому новісінькому шкільному світі.

 

Уроки фізкультури на подвір’ї нової школи

 

Одна з причин підвищеної уваги громади до кротошинської школи – існування поруч із нею незвичного котеджного містечка. Щоб дістатися до нього, треба просто піднятися на горбок широкою брукованою дорогою з кількома «лежачими поліцейськими», покладеними тут, «щоб ніхто не ганяв сільськими вулицями», як каже Павло Томич.

- Це наша силіконова долина, – з гордістю розповідає він, вказуючи на великі футуристичні дерев’яні будинки, зведені у формі чудернацьких паралелепіпедів. – Кілька років тому ІТ-спеціалісти зі Львова купили цю ділянку і побудувалися тут. Тепер вони продають вільні будинки виключно своїм колегам. Скажу чесно, з цими людьми приємно мати справу, бо самі вони проблем ніколи не створюють, проте цілком можуть вирішувати чужі. Ось цю дорогу, наприклад, вони зробили самі, власним коштом – Давидівська сільська рада лишень купила для цього бруківку.

 

ІТ-містечко у Кротошині

 

Пан Павло якийсь час разом зі мною мовчки оглядає Кротошинську силіконову долину, а потім додає:

- Діти ІТ-спеціалістів виховуються у дитсадочках громади. Але якщо ми зробимо у Кротошині ще й сучасну школу, їм не буде потреби возити дітей на навчання до Львова. Такі батьки – скарб для громади! За їхньої допомоги кротошинська школа може стати найкращою на Львівщині за всіма показниками!

Я з подивом дивлюся крізь паркан на незвичні обриси прямокутних дахів, на акуратно підстрижені газони та дитячі майданчики, що неначе матеріалізувалися з якогось американського фільму. Як багато я чув у різних громадах про плани зі створення ІТ-містечок та силіконових долин! Давидівська громада ніколи не мала таких планів. Програмісти просто обрали місцину, де їм комфортно жити і де їм ніхто не заважає. На свіжому повітрі, серед мальовничих пагорбів та зовсім недалеко від Львова з його унікальною архітектурою та надзвичайною атмосферою, вони почуваються найкраще.

 

Старий радянський велосипед видається недоречним і навіть образливим у щойно відремонтованому світі кротошинської школи

 

Чишки та заможне майбутнє

 

Школу у селі Чишки, розраховану на 402 учнів, у 2010 році розпочала будувати Чишківська сільська рада. В існуючій навчаються 210 школярів. Та Давидівська сільська рада після ретельного дослідження з’ясувала, що близько 100 дітей села навчаються в інших школах, бо батьки не хочуть віддавати їх до старої занедбаної шкільної будівлі. Тому у 2017 році нову школу вирішили таки добудувати. Та якщо у 2010 році вартість будівництва за кошторисом становила 29 млн грн, то зараз, у зв’язку зі зростанням цін, бюджет сягнув 74 млн грн. Давидівська громада вже витратила на цей проєкт 4 млн грн, ще 13 млн грн їй виділив уряд через Державний фонд регіонального розвитку.

                                                                                               

Школи ростуть довкола Львова, мов гриби. І будують їх переважно за місцеві кошти

 

Подібні кейси реалізуються і в інших селах довкола Львова. Так, Сокільницька громада першим пунктом у стратегії власного розвитку визначила «завершення будівництва загальноосвітньої середньої школи на 660 місць у селі Сокільники». Будується вона виключно за власні кошти громади. У школі заплановано басейн, спортивні майданчики зі штучним покриттям та навіть ліфт, пристосований для маломобільних дітей. А у селищі Брюховичі, що стало частиною Львівської громади, зараз шукають кількадесят мільйонів гривень на добудову школи, загальний бюджет якої сягає 128 млн грн.

 

Школу у Сокільниках на 660 місць називають найбільшою шкільною новобудовою у Західній Україні

 

 Школа у Брюховичах

 

 

Тим часом вперта статистика свідчить, що нові школи, хоч і не стоятимуть порожніми, навряд чи будуть користуватися надзвичайним попитом. Адже за даними відділу освіти Давидівської громади, у 2016 році до перших класів пішли 132 дитини, у 2017-му – 137, у 2018-му – 128, у 2019-му – 140, у  2020-му – 134… Тобто хоча кількість дітей у громаді не зменшується, особливого зростання народжуваності теж не спостерігається.

Та голова громади Володимир Керницький рахує по-іншому.

- Офіційно у Пасіках-Зубрицьких мешкає 2,5 тис. жителів, проте насправді їх приблизно на 1 тис. більше, – переконаний він. – Проблема у тому, що люди, які переїхали до цього села зі Львова, не хочуть перереєстровуватися. Та навіть попри це, шкіл нам все одно бракує. На 20,5 тис. жителів у нас лише три умовно великих школи: у Давидові, Старому Селі та Звенигороді. Давидівська школа – найбільша, минулоріч у ній навчалися 665 дітей, і це на межі проєктної потужності. Ми маємо чотири шкільні автобуси і вже зараз підвозимо ними школярів на навчання. Однак можемо підвозити й більше, беручи дітей із сусідніх громад.

 

Голова Давидівської громади Володимир Керницький

 

Позицію Володимира Михайловича «у шкільному питанні» багато в чому визначило будівництво дитячого садочку у Пасіках-Зубрицьких, яке довело, що не варто економити на площі навчальних закладів.

- Коли ми щойно розпочинали це будівництво, багато хто сміявся: «Навіщо вам садочок аж на 75 дітей?», – згадує Володимир Керницький. – Та вже за півроку по його відкритті постало питання збільшення кількості місць. Другий приклад. Цьогоріч у старшій групі цього садочка виховувалося 22 дитини, але до шкіл громади перейшли тільки 17 першачків. Проте якби умови навчання у нас були не гіршими, ніж у Львові, до нас перейшли би ще й діти зі львівських околиць. Третій приклад. У Гончарівській та Дмитровичівській школах нашої громади у 2016 році було тільки по 15 дітей, і Міністерство освіти наполягало на закритті цих навальних закладів. Та після того, як ми капітально відремонтували шкільні будівлі, кількість учнів у кожній з двох шкіл зросла до 25-ти.

 

За близькості новобудов садочок у Давидові точно не залишатиметься порожнім

 

Також голова переконаний, що коли у селах його громади суттєво покращаться умови проживання, львів’яни активніше перебиратимуться «на давидівську периферію».

- Коли ми оголосили, що будуватимемо у Чишках школу на 360 дітей, я знову почув питання: «Навіщо така велика?» – веде далі Володимир Керницький. – Як це навіщо?! На перспективу! Бо ми вже бачимо, що найближчими роками населення усіх сіл довкола Львова зростатиме. І що більше ми робитимемо для цих сіл, то швидшим буде це зростання. Так було у Пасіках-Зубрицьких, які я очолював 5 років. Переконаний, так буде і у Давидівській громаді.

Щоб сприяти збільшенню народжуваності, Володимир Керницький кілька років тому висловлював ідею додавати до державної допомоги всім породіллям, які мешкають на території Давидівської громади, 10 тис. грн. Однак карантин перекреслив ці плани. А зараз, коли громада нещодавно долучила до себе ще три великих сільради, у неї з’явилося багато інших проблем, і вже не до подібних розкошів. Та голова громади все ж не відмовляється від свого задуму і хоче реалізувати його «у кращі часи». Бо давно зрозумів: головне багатство громади – люди. Якщо вона їх не тільки не втрачає, а ще й здобуває, заможне майбутнє їй гарантовано.

 

Облаштування центрального громадського парку у Давидові. Щоб усім мешканцям громади жилося комфортно