Війна щодня випробовує економіку України на міцність: руйнуються підприємства, порушуються виробничі ланцюги, зростають ризики для інвестицій. Водночас відбудова країни потребує промислової продукції, обладнання, матеріалів і кваліфікованих працівників. Якщо українське виробництво не буде готове відповісти на цей попит, значну частину економічного ефекту отримає імпорт.

Водночас економічний розвиток не зводиться лише до відповіді на потреби відбудови. Україні потрібні конкурентні виробництва, здатні виходити на зовнішні ринки, створювати продукцію з високою доданою вартістю та давати роботу людям у громадах. Це стосується і промислових компонентів та енергетичних рішень, і переробки ресурсів, і таких нішевих галузей, як українська fashion-індустрія. Саме тому регіональний розвиток потребує не універсального рецепта, а опори на конкретні сильні сторони кожної території - її підприємства, фахівців, наукові установи, ресурси й партнерства.

Тому економічний розвиток і регіональний розвиток сьогодні нерозривні. Саме на місцях можна побачити, які підприємства здатні зростати, де є виробничі компетенції, чого бракує бізнесу і які рішення мають ухвалити держава, громади та партнери. Ініціатива Produce! дала поштовх до спільної роботи над цими питаннями: вона об’єднала представників регіональної влади, громад, бізнесу, освіти, науки й агенцій регіонального розвитку навколо конкретних проєктів.

Команди Вінницької, Волинської, Одеської, Сумської, Тернопільської та Хмельницької областей пройшли три навчальні модулі в рамках Produce! У перших двох працювали з методами економічного розвитку, інструментами підтримки виробництва, інвестиціями, ощадливим виробництвом і штучним інтелектом. Третій, завершальний модуль зосередився на досвіді українських виробників і практичній роботі над регіональними проєктами. 30 жовтня команди презентували їх на діалоговій сесії в Києві.

 

 

Заступник Міністра економіки та довкілля України Віталій Кіндратів поділився оцінкою першого циклу Produce! та розповів, які перспективи його продовження бачить Міністерство.

«Ми задоволені результатами першого пілоту в шести регіонах. Учасники були високомотивованими, брали участь у всіх сесіях і на виході мають реальні проєкти, частина з яких, можливо, зможе знайти себе в реальному секторі. Ми хочемо поширювати такий підхід на інші регіони й шукати синергію між бізнесом, владою, експертним середовищем і проєктами технічної допомоги, щоб допомагати створювати реальні компанії, які зможуть посісти своє місце на ринку».

Ініціативу  Produce! «Лідерство в економічному розвитку через виробництво» впроваджує Академія Київського міжнародного економічного форуму під егідою Міністерства економіки та довкілля України за підтримки Швейцарсько-українського проєкту «Згуртованість та регіональний розвиток України», UCORD.

 

Від місцевого потенціалу - до національної економіки

 

 

Віктор Галасюк, CEO Академії КМЕФ та UGF, член наглядової ради КМЕФ і координатор Produce!, пояснив, чого очікували від регіональних команд. Вони мали обрати проєкти, які спираються на ресурси й партнерства, відповідають перспективним економічним напрямам і можуть бути реалізовані самими командами. Запити до центральної влади та міжнародних партнерів мають допомогти зняти бар’єри, пришвидшити роботу й збільшити її масштаб.

«Ми чесно казали учасникам: оберіть такий проєкт, який ви хотіли б і могли б реалізувати, навіть якщо не матимете жодної зовнішньої підтримки. Якщо ж будуть потрібні умови на національному рівні, то з ними проєкт можна реалізувати швидше й ефективніше, а його ефект буде більшим».

Віктор Галасюк навів приклад індустріальних парків: спершу пілотні проєкти мали показати, що модель працює, а згодом держава запровадила співфінансування інфраструктури. Такий самий шлях, на його думку, можуть пройти й регіональні проєкти: перевірити ідею на практиці, сформувати пропозицію до державної політики, а потім масштабувати дієве рішення.

Народний депутат України, заступник голови Комітету Верховної Ради з питань економічного розвитку Дмитро Кисилевський наголосив, що роль громад і регіональної влади в економічному розвитку досі недооцінена. Саме на місцях влада має більше можливостей дізнатися, що потрібно підприємству, й допомогти йому скористатися доступними інструментами підтримки.

«Ми маємо допомогти нашому бізнесу зараз протриматися. Маємо не проспати майбутній попит на відновлення. Якщо у нас на той момент не буде виробництва того, що нам буде потрібно, усе приїде імпортом і про економіку ми зможемо забути. Якщо не запрацюють підприємства, люди не повернуться».

Третім завданням Дмитро Кисилевський назвав підготовку до інтеграції в ЄС. Регіонам важливо завчасно розуміти, як європейські правила змінять умови роботи окремих галузей, де виникнуть труднощі та про що українська влада має говорити з європейськими партнерами.

Філіп Брюггер, заступник керівника Програми співробітництва Посольства Швейцарії в Україні наголосив на важливості врахування потреб і конкурентних переваг регіонів у національній політиці та відзначив роль агенцій регіонального розвитку в об’єднанні місцевої влади, бізнесу й інших партнерів.

«Надзвичайно важливо, щоб національна політика доходила до регіонального й місцевого рівнів і враховувала конкурентні переваги кожної області та потреби місцевого бізнесу. Ми віримо, що саме лідерська роль агенцій регіонального розвитку допомагає об’єднувати різних учасників навколо спільних рішень, і це лежить в основі ініціативи Produce! Цього тижня я відвідав Вінницьку й Тернопільську області та зустрівся з їхніми агенціями регіонального розвитку. Мене вразило, наскільки проактивно вони взаємодіють із місцевим бізнесом і керівництвом областей та залучають різних партнерів. Ця енергія сприяє розвитку не лише областей, а й країни загалом. Сподіваюся, що представлені сьогодні проєкти отримають добрий старт для подальшого втілення».

 

 

Для керівниці UCORD Марини Бриль важливим показником стала активність бізнесу. Вона зазначила, що ініціатива тривала близько шести місяців і була пілотною, але участь підприємців перевершила очікування.

«Якщо бізнес присутній, зацікавлений і бачить можливість продовжувати розвиток, це найвища для нас характеристика спільної роботи. Партнерство важливе не заради підписаних меморандумів, а заради спільних ідей, які можна втілити, залучити додаткові інвестиції й перетворити на економічний розвиток. У цьому процесі важлива роль агенцій регіонального розвитку - вони можуть об’єднувати партнерів і допомагати проєктам рухатися далі».

До обговорення проєктів долучилися члени експертної панелі: народні депутати Ірина Констанкевич і Олексій Жмеренецький, заступниця голови Київської ОДА Наталія Гаватюк, начальник управління індустріальних парків та супроводу інвестицій Міністерства економіки Артур Мілєжик, генеральний директор Федерації роботодавців України Руслан Іллічов і доктор економічних наук Ігор Кужва, керівник Інституту інформатизації, моделювання і економіки при Кабінеті Міністрів України. Вони ставили командам практичні запитання й ділилися рекомендаціями щодо реалізації проєктів.

 

Що пропонують регіональні команди

 

Вінниччина: захистити виробництво, щоб не втрачати робочий час

 

 

Повітряна атака може зупинити завод і без прямого влучання: достатньо перервати виробничий цикл, пошкодити обладнання або змусити людей залишити робочі місця. Для бізнесу це означає простої, зірвані замовлення й додаткові витрати; для громади - ризик втрати робочих місць і податкових надходжень. Саме цю проблему взяла за основу команда Вінницької області, запропонувавши державну підтримку будівництва захищених виробничих і складських приміщень.

Команда описує дилему, перед якою опиняються підприємства: будувати повноцінне сховище або споруду подвійного призначення за чинними будівельними нормами - надто дорого для багатьох виробників; працювати без належного захисту - означає наражати на ризик людей, обладнання та безперервність виробництва. Запропонований «третій шлях» - створювати заглиблені, частково чи повністю підземні, а також комбіновані об’єкти, спроєктовані для конкретного рівня загрози. Їхня мета - за дотримання встановлених вимог дати змогу продовжувати роботу під час жовтого рівня повітряної небезпеки.

У презентації команда наводить дані першого місяця дії постанови Кабінету Міністрів №1092: у Вінницькій області повітряні тривоги тривали трохи більше ніж 100 годин, понад 80% цього часу припало на жовтий рівень. Для прифронтових регіонів, за наведеними розрахунками, загальна тривалість тривог перевищувала 600 годин, приблизно половина - жовтий рівень. Команда оцінює, що це потенційно сотні годин продуктивного часу, які підприємства могли б не втрачати, якби мали змогу працювати у відповідних захищених приміщеннях. Тобто йдеться не тільки про міцніші стіни, а про спробу зменшити вимушені зупинки виробництва.

Для цього пропонують частково відшкодовувати саме додаткові капітальні витрати на захисну складову, а не фінансувати будівництво повністю. За орієнтовними оцінками презентації, звичайне приміщення коштує близько 500 доларів за квадратний метр, захищене підземне - близько 1000 доларів. Для об’єкта площею 5 тисяч квадратних метрів різниця становить орієнтовно 2,5 млн доларів. Команда пропонує поєднати часткову компенсацію з кредитуванням, зокрема адаптувати до цієї потреби програму «5-7-9%», залучати приватні інвестиції та, за можливості, ресурси міжнародних партнерів.

Ключова умова - захищеність має бути не декларацією, а розрахованою і перевірюваною характеристикою об’єкта. Для цього потрібні офіційні параметри загрози, за якими проєктувальники зможуть обґрунтовувати конструкції, методика розрахунків і каталог типових рішень, адаптованих до геологічних умов та технологічних потреб виробництва. Підприємство, своєю чергою, має виконувати вимоги до експлуатації, оповіщення та захисту персоналу. Представники Вінничини наголосили: підземне розташування саме по собі не підтверджує рівень захисту, а абсолютного захисту від усіх атак не існує.

Це важливе застереження і для розуміння меж проєкту: він не обіцяє, що підприємство зможе працювати за будь-яких обставин. Ідеться про нормативно визначений рівень захисту та конкретні умови, за яких робота може тривати. Команда також порушує питання правової визначеності: якщо бізнес виконав затверджені вимоги, сам факт пошкодження внаслідок атаки не має автоматично означати його вину; відповідальність має наставати за доведені порушення.

Пілот пропонують реалізувати на Вінниччині: область має потенційних інвесторів, зацікавлених у захищених виробничих площах, і готова координувати відбір майданчика та взаємодію учасників. На першому етапі уряд і профільні органи мають визначити правила та джерела фінансування; далі - підготувати техніко-економічне обґрунтування, проєкт і експертизу, збудувати об’єкт, а потім перевірити його вартість та ефективність. Такий пілот дав би змогу не лише створити окреме приміщення, а й перевірити саму модель перед її можливим поширенням на інші регіони.

Ефект команда пропонує вимірювати кількістю створених захищених площ, обсягом залучених приватних інвестицій, новими робочими місцями та скороченням годин простою. Якщо модель спрацює, вона може стати одним із інструментів збереження виробничої бази країни: допомогти підприємствам виконувати замовлення, утримувати працівників і продовжувати діяльність в умовах постійних безпекових ризиків.

 

Волинь: науковий парк як технічний партнер бізнесу

 

 

На Волині пропонують розвивати Науковий парк Луцького національного технічного університету як практичну ланку між університетськими знаннями та потребами виробників. Вихідна проблема, яку визначила команда, - переробні підприємства рідко замовляють прикладні дослідження, випробування й технологічний аудит. Через це бізнесу складніше модернізувати виробництво, перевіряти нові рішення та виводити на ринок власні продукти. Водночас розробки університетів часто не доходять до підприємств і залишаються без практичного застосування.

Модель парку має починатися не з пропозиції «ось наша наукова розробка - знайдіть їй застосування», а з конкретного запиту виробника. Підприємство звертається з технологічною проблемою або потребою, а парк допомагає пройти шлях від її аналізу до рішення, яке можна випробувати й упровадити. У презентації цей маршрут описано так: запит бізнесу - технологічний аудит - прототип - пілот на підприємстві - контракт або ліцензія. На кожному етапі має бути зрозуміло, хто замовник і який результат потрібен виробництву.

Парк планує надавати бізнесу технічні послуги, які багатьом підприємствам складно утримувати всередині компанії: технологічний аудит, ІТ-супровід, автоматизацію, кібербезпекові рішення, підготовку проєктної документації, технічні висновки, випробування, прототипування та патентну підготовку. До роботи можуть залучатися лабораторії й обладнання кампусу Engineering Nexus, фахівці університету, інженери та зовнішні партнери. Такий формат має допомогти виробнику перевірити ідею до масштабних інвестицій, отримати технічне обґрунтування для модернізації або підготувати продукт до сертифікації.

Команда визначила три напрями, у яких парк має зосередити роботу. Перший - енергетика та Smart Grids: рішення для енергоефективності, розподіленої генерації й стійкості енергопостачання. Другий - будівництво та нові матеріали: попит на матеріали зростає разом із відбудовою, а виробникам потрібні випробування й підтвердження характеристик продукції. Третій - робототехніка, автоматизація та штучний інтелект: ці інструменти можуть допомогти підприємствам працювати за дефіциту працівників і підвищувати продуктивність.

Парк задуманий як спільний інструмент університету, підприємств, влади та партнерських організацій. ЛНТУ має стати його ядром і технічним виконавцем; бізнес - замовником і учасником пілотів; обласна та місцева влада - підтримувати координацію й адвокацію потрібних рішень. У презентації також передбачено раду партнерів, до якої мають увійти представники підприємств, громад і влади. Це дало б бізнесу змогу впливати на напрями роботи парку, а не лише звертатися до нього по вже готові послуги.

Важлива частина задуму - сталість роботи. Гранти мають допомогти запустити парк і перші пілоти, але основою його доходів у перспективі мають стати договори з підприємствами, випробування та дослідження, а також ліцензії й роялті за використання інтелектуальної власності. Для цього потрібно заздалегідь визначити правила: хто володіє результатами досліджень, як захищаються права науковців і як парк отримує дохід від комерціалізації розробок. Окремо команда планує створити каталог послуг і цін та завершити реєстрацію парку: Міністерство освіти і науки вже його погодило, однак внесення до Реєстру наукових парків ще триває.

Регіональна команда бачить і можливість допомагати бізнесу залучати зовнішнє фінансування. Підприємствам без власних R&D-відділів складно підготувати технічну частину інвестиційних проєктів для європейських програм: описати новизну, рівень технологічної готовності, методику випробувань і роль партнерів. Науковий парк міг би забезпечити цю експертизу та долучатися до спільних проєктів у межах EIC, Interreg Польща - Україна або Horizon Europe. Це потенційні канали для партнерства й фінансування, а не гарантовані джерела коштів.

Для запуску такої моделі, за оцінкою команди, самого парку недостатньо - потрібні зміни в державних інструментах. Зокрема, пропонується дозволити зараховувати послуги з досліджень і розробок, технологічний аудит та випробування до прийнятних витрат у грантах на переробку; пов’язати наукові парки з індустріальними, щоб перші могли надавати технічні послуги їхнім резидентам; спрямовувати запити підприємств через офіси «Зроблено в Україні» до наукових парків. Окремий запит - просувати законопроєкт Science City, який має запровадити стимули для наукової та інноваційної діяльності. Поки він не ухвалений, парк планує користуватися вже доступними програмами підтримки, грантами та партнерствами.

Результати першого року після реєстрації команда пропонує вимірювати конкретними показниками: понад 20 запитів від підприємств, 8 технологічних аудитів, 3 прототипи, щонайменше 2 пілоти та 2 платні договори на дослідження й випробування. На рівні області на 2027 рік заявлено також цілі залучити шість підприємств-замовників, підготувати три інвестиційні проєкти в межах «Зроблено в Україні» та реалізувати щонайменше один спільний проєкт із фінансуванням ЄС. Саме ці показники покажуть, чи став науковий парк робочим механізмом для модернізації виробництва - із реальними замовниками, випробуваннями та впровадженими рішеннями.

 

Одещина: відновлення соляної галузі та екологічна санація Куяльника

 

 

Проєкт Одещини виріс із поєднання двох проблем, які команда пропонує розв’язувати разом. Перша - деградація Куяльницького лиману. За оцінкою команди, у водоймі накопичилося понад 1,5 млн тонн надлишкової солі, а її північна частина перетворюється на соляну пустелю. Команда також вказує на ризик соляного пилу для прилеглих сільськогосподарських угідь і втрату родовищ лікувальних грязей. Ще одна проблема - нестача власного виробництва солі після зупинки «Артемсолі» та залежність України від імпорту.

Відповідь команди Одещини - створити на Куяльнику промисловий цикл, який починався б із контрольованого вилучення надлишкової солі й завершувався виробництвом товарної продукції. Ідеться про харчову, технічну й дорожню сіль, таблетовану сіль, а також магнієвмісний продукт - бішофіт. Тобто задум ширший за видобуток однієї сировини: це спроба відновити соляну галузь, забезпечити внутрішній ринок і створити основу для експорту та суміжних виробництв.

За описом, технологічна схема має використовувати гіперсолону ропу Куяльника. Її планують спрямовувати до випарних басейнів, де під дією сонця кристалізуватиметься хлорид натрію, а потім очищати й переробляти його на підприємстві. Пропонується максимально використовувати сировину: маточний розчин, що залишається після кристалізації солі, переробляти на бішофіт, а не скидати назад у лиман. Таку модель називають Zero Waste, однак її технологічну й екологічну ефективність ще мають підтвердити дослідження та пілот.

Пілот пропонують почати з каскаду випарних басейнів площею 25 гектарів. Це має бути не одразу повномасштабне виробництво, а експериментальна ділянка, на якій можна перевірити, як кристалізується сіль, якої якості буде отриманий продукт і як система впливатиме на гідрологію та екосистему. Проєкт передбачає постійний моніторинг акредитованої лабораторії у взаємодії з науковцями Національного природного парку. За результатами пілоту команда планує уточнити гідродинамічну модель і технологічні рішення.

Лише після цього пропонується переходити до масштабування: створити виробничу інфраструктуру та солепереробний завод в індустріальному парку в Усатівській громаді, поза межами третьої курортної зони. У фінальній конфігурації проєкт передбачає розширення площі басейнів до 600-1200 га і потужність виробництва 300-500 тисяч тонн на рік. Це цільові параметри задуму, а не наявні виробничі можливості. Для них потрібні техніко-економічне обґрунтування, проєктування, дозвільні процедури, інвестиції та підтвердження екологічної прийнятності.

Економічну логіку команда пояснює потребою внутрішнього ринку. Представники Одеської області навели оцінку річного попиту в Україні - 150 тисяч тонн харчової та 250 тисяч тонн технічної солі. Імпорт складає понад 415 тисяч тонн. За розрахунками, майбутнє виробництво могло б замістити значну частину імпорту, а згодом постачати продукцію до країн Центральної та Східної Європи. Вихід на зовнішні ринки, однак, залежатиме від якості продукції, її собівартості, сертифікації та відповідності вимогам ринків ЄС.

Окремий аргумент - логістика Одещини: міжнародні автошляхи, залізничні вузли та морські порти потенційно дають змогу доставляти продукцію українським споживачам і на експорт. Для зменшення енергетичної залежності проєкт закладає гібридну систему відновлюваної енергетики: сонячну генерацію влітку та вітрову - взимку. Команда також вказує на можливість створення близько 150 прямих і понад 300 суміжних робочих місць, а інвестиції оцінює приблизно у 30 млн доларів. Це попередні розрахунки. Проєкт перебуває на етапі підготовки техніко-економічного обґрунтування.

Щоб перейти від концепції до реалізації, команда пропонує залучити кілька груп партнерів. Бізнес має інвестувати, будувати й управляти виробництвом; громади та обласна влада - брати участь у координації, роботі із земельними ділянками та інфраструктурою; центральні органи влади - супроводжувати необхідні рішення й дозволи. Наукові установи потрібні для дослідження гідрології та впливу на довкілля, а міжнародні партнери - для технологічної експертизи й потенційного фінансування.

Саме екологічний вимір визначає, чи зможе проєкт стати комплексним рішенням, а не лише промисловою інвестицією на території природоохоронного значення. Куяльник має статус національного природного парку та курорту, тому заявлену мету «відновити екосистему через вилучення солі» потрібно підтвердити науково. Для цього необхідні базові дані про стан лиману, оцінка впливу на довкілля, моделювання змін водно-сольового режиму, моніторинг пілотної ділянки та прозоре обговорення з науковцями, природоохоронною спільнотою і громадами.

Тому найважливіший результат першого етапу - не заявлена майбутня потужність у сотні тисяч тонн, а перевірена відповідь на два питання: чи можна вилучати сіль так, щоб не погіршити стан лиману, і чи дає технологія економічно життєздатний продукт. Якщо пілот підтвердить обидві умови, Куяльник може стати основою для відновлення українського соляного виробництва, нових робочих місць і ширшого промислового розвитку Одещини.

 

Сумщина: готувати енергетичне обладнання до відновлення заздалегідь

 

 

Після пошкодження великого енергетичного об’єкта його відновлення часто впирається не лише у вартість обладнання. Потрібно з’ясувати, що саме вийшло з ладу, знайти креслення й технічну документацію, матеріали та виробника, виготовити або відремонтувати деталь, провести випробування, доставити її, змонтувати й запустити систему. Для спеціалізованого насоса, компресора, двигуна, теплообмінника чи трансформатора цей шлях може тривати місяцями.

Для енергетики така затримка здатна спричинити ланцюгові наслідки. Якщо взимку зупиняється теплоелектроцентраль, проблеми можуть поширитися на тепломережі, водопостачання і водовідведення, роботу лікарень, підприємств та інших критичних служб. Тож Сумщина пропонує заздалегідь готувати не тільки запас обладнання, а повний маршрут відновлення кожної критичної позиції - від пошкодження до повернення об’єкта в роботу.

До такого маршруту мають увійти п’ять складових: що потрібно для відновлення; що вже є в резерві; хто здатен виготовити або відремонтувати необхідне; де це буде зроблено; скільки часу знадобиться, щоб відновити роботу. Для цього перед аварією визначають перелік критичних деталей, перевіряють наявність матеріалів і заготовок, готують технічну документацію, визначають виробників та альтернативні канали постачання, а також узгоджують послідовність виготовлення, доставки, монтажу й запуску.

Резерв у цій моделі - це не склад, заповнений готовими агрегатами. Частину обладнання або комплектуючих справді можна зберігати напоготові. Але для великого й спеціалізованого обладнання резервом можуть бути також критичні вузли та матеріали, цифрові креслення й 3D-моделі, технологічні карти, виробничі потужності, зарезервовані можливості підприємств і фахівці, здатні швидко виконати замовлення. Такий підхід дає змогу не витрачати перші тижні після пошкодження на пошук документації, виконавців і способу виготовлення потрібної деталі.

Для запуску системи потрібна постійна взаємодія кількох учасників. Енергетичні підприємства мають визначати, яке обладнання є критичним і що потрібно для його відновлення. Виробники - підтверджувати, що саме вони можуть виготовити або відремонтувати, на якому обладнанні та в які строки. Науковці й інженери можуть забезпечити розрахунки, матеріалознавство, реверс-інжиніринг і випробування. Регіони, кластери й асоціації мають зводити ці можливості в мережу, а державні органи - забезпечити координацію, зрозумілі правила та інструменти підтримки українського виробництва.

Окреме питання - хто оплачуватиме готовність до відновлення до того, як станеться аварія. Якщо підприємство має тримати матеріали, документацію та виробничі можливості напоготові, ці витрати потрібно зробити прозорими й передбачити механізм їх фінансування. Команда пропонує вивчити, зокрема, модель, за якої міжнародні партнери підтримують виготовлення потрібного обладнання в Україні за підтвердженої потреби та з контролем виконання. Тоді фінансування допомагало б і підготуватися до ремонту, і завантажити українські підприємства довгостроковими замовленнями.

Пілот команда пропонує провести на одному об’єкті - наприклад, Сумській ТЕЦ - і підготувати маршрути відновлення для 20-30 одиниць критичного обладнання. Орієнтовна вартість такого пілота становить 2-3 млн євро, тривалість – 6-12 місяців. Після перевірки на одному об’єкті можна буде оцінити, що вдалося зарезервувати, як працюють виробничі ланцюги та скільки часу реально потрібно на повернення обладнання в роботу. Йдеться про створення й перевірку моделі, яку згодом можна поширювати на інші енергетичні об’єкти.

Головний показник тут - не кількість закуплених деталей і не сам факт створення фонду, а фактичний час, протягом якого об’єкт не працює після пошкодження. Саме його скорочення має показати, чи стала система практичним інструментом енергетичної стійкості. Водночас для української промисловості це означало б передбачувані замовлення на ремонт і виготовлення обладнання, розвиток інженерних компетенцій та меншу залежність від термінового пошуку постачальників за кордоном.

 

Тернопільщина: створити кластер переробки акумуляторів і виробництва систем зберігання енергії

 

 

Проєкт «ГІГАФАБРИКА Тернопіль» пропонує підготувати область до двох пов’язаних змін: зростання кількості відпрацьованих акумуляторів і попиту на обладнання для зберігання енергії та електротранспорту. За оцінкою команди, в Україні вже є близько 300 тисяч електромобілів із сумарною ємністю батарей близько 13,5 ГВт·год, швидко розвиваються й системи зберігання енергії. Строк служби батарей становить орієнтовно 10-15 років, тому найбільшу хвилю відпрацьованих акумуляторів очікують у 2031-2032 роках. Водночас відпрацьовані батареї вже надходять від пошкоджених електромобілів, а сонячні панелі потребують заміни через зношення та пошкодження.

Задум кластера - поєднати збір, тестування, повторне використання й переробку акумуляторів із виробництвом обладнання для енергетики та електромобільності.

Починати команда пропонує не з будівництва великого заводу, а з інфраструктури збору й підготовки сировини. Відпрацьовані батареї потрібно безпечно зібрати та зберігати, розібрати, протестувати й відсортувати. Це важливо і з технологічної, і з економічної причини: для роботи навіть найменшого промислового переробного заводу потрібен стабільний потік сировини, якого наразі може не бути. Команда планує розбудовувати мережу разом із компаніями, що вже займаються збором і сортуванням відходів, а також залучати партнерів із досвідом у цій сфері.

Після тестування батареї розділятимуть за станом. Комірки, які вже не придатні для електромобіля, але зберегли достатній ресурс, можна буде використати повторно - наприклад, у стаціонарних системах зберігання енергії. Ті, що не підлягають такому використанню, спрямовуватимуть на первинну механічну переробку. Її результатом стане, зокрема, так звана black mass - суміш матеріалів із батарей, яку можна передати на подальше вилучення цінних компонентів або використати як сировину на наступному етапі виробництва. Метали, зокрема алюміній і мідь, та пластик також можуть повертатися у виробничий обіг.

Окремий напрям - переробка сонячних панелей. Після розбирання з них можна відокремлювати скло, алюміній та інші матеріали для повторного використання. Команда звертає увагу і на пошкоджені обстрілами панелі, і на майбутню заміну модулів на великих сонячних станціях. Отже, кластер має працювати не лише з батареями електромобілів, а й із відходами, що виникають унаслідок розвитку відновлюваної енергетики.

У довгостроковій моделі переробка має стати основою для виробництва акумуляторних блоків і частини компонентів: систем керування батареями (BMS), інверторів, промислових і побутових систем зберігання енергії (BESS), зарядних станцій та обладнання для електротранспорту. Команда не пропонує одразу створювати повний хімічний цикл виробництва акумуляторних комірок - він складний і дорогий. Ідеться про можливе складання комірок із залученням сировини та компонентів від партнерів, а також про поступове нарощування власних виробничих компетенцій. Тож «замкнений цикл» у цій концепції - це напрям розвитку кластера, а не вже готова самодостатня система.

Для першої лінії переробки батарей орієнтовна оцінка інвестицій складає близько 20 млн доларів. Це не вартість усього кластера: виробництво комірок потребувало б значно більших вкладень. Під час обговорення команда також підтвердила, що проєкт ще на концептуальному етапі: є зацікавленість місцевого бізнесу та перші контакти з потенційними партнерами, але фінансування не залучене й інвестиційна модель має бути опрацьована. Перший етап планують розвивати окремо - через створення мережі збору, тестування й накопичення батарей, а до промислової переробки переходити після формування достатньої сировинної бази.

Майбутній кластер потребуватиме співпраці інвесторів і виробників, університетів і закладів професійної освіти, громад та органів влади. Освітні партнери можуть готувати фахівців, розвивати лабораторії й прикладні дослідження; індустріальний парк - забезпечити майданчик та інфраструктуру; керуюча компанія - координувати партнерів і супроводжувати інвесторів. Розвиток зарядних станцій і систем зберігання енергії має створити локальний попит на обладнання, яке кластер планує виробляти.

Серед необхідних умов команда називає запуск системи розширеної відповідальності виробника, щоб збір і належне поводження з батареями мали визначену організаційну та фінансову основу. Також пропонується переглянути чинні стимули для виробників акумуляторів, зарядної інфраструктури й електротранспорту та поширити їх на малий електричний транспорт. Грантові програми, державні кредити, підтримка індустріальних парків і міжнародне фінансування можуть допомогти розвивати проєкт, але конкретні джерела коштів і партнерства ще належить підтвердити.

Якщо цю послідовність вдасться реалізувати, Тернопільщина зможе розвивати кілька ланок нової промислової спеціалізації - від збору й підготовки батарей до переробки матеріалів, повторного використання комірок і виробництва енергообладнання. Але перша перевірка життєздатності проєкту - не заявлений масштаб майбутньої фабрики, а здатність організувати стабільний збір сировини, забезпечити її безпечне зберігання й знайти покупців для продуктів переробки.

 

Хмельниччина: кластер легкої промисловості має об’єднати виробників для розвитку брендів і виходу на експорт

 

 

На Хмельниччині вже є значна база підприємств легкої промисловості, власні бренди та досвід роботи на різних сегментах ринку. Проблема, яку визначила команда, - виробники часто діють окремо одне від одного. Через брак координації їм складніше разом брати великі замовлення, швидко розподіляти роботу, гарантувати замовникові потрібні строки та якість. Частина українських брендів, за оцінкою команди, розміщує виробництво за кордоном - у Туреччині, Китаї та інших країнах. Отже, замовлення, робочі місця й додана вартість, які могли б залишатися в Україні, переходять до інших виробничих майданчиків.

Масштаб потенціалу команда оцінювала за даними YC.Market. У зрізі на 28 жовтня 2026 року - 1 406 компаній і ФОП Хмельниччини з основними виробничими видами діяльності у текстилі, виробництві одягу, шкіри та взуття. Торгівлю до підрахунку не включали. За наведеними даними, на тисячу бізнесів в області припадає 14 таких виробників проти шести в Україні. Команда також зібрала робочий перелік із понад 88 брендів і комерційних назв. Це свідчить про сформовану спеціалізацію, але самі цифри ще не перетворюються на спільні замовлення чи узгоджене виробництво.

Для цього команда пропонує кластер легкої промисловості зі спільним оператором розвитку. Це має бути організація, яка допомагатиме підприємствам кооперуватися та виконувати замовлення спільно. Оператор залучатиме контрактні замовлення, з’ясовуватиме технічні вимоги, підбиратиме виробників за їхніми компетенціями й вільними потужностями, координуватиме виконання та стежитиме за строками й якістю. Така модель дає змогу об’єднати можливості кількох підприємств, коли для одного замовлення потрібні різні виробничі спроможності.

Другий напрям роботи оператора - акселератор для підприємств і брендів. Він має допомагати власникам і фахівцям запроваджувати ощадливе виробництво, працювати за спільними стандартами, розробляти продукти, посилювати бренди та готуватися до фінансування й експорту. Третя функція - «фабрика проєктів»: за запитом бізнесу оператор розроблятиме концепції та бізнес-моделі, готуватиме проєктну документацію, шукатиме інвесторів і партнерів та супроводжуватиме запуск нових виробництв і спільних сервісів.

Цифрова платформа має стати робочим інструментом цієї кооперації - від карти можливостей до керованого виконання замовлення. У реєстрі збиратимуть інформацію про спеціалізацію підприємств, їхнє обладнання та компетенції. Технічні карти фіксуватимуть операції й вимоги до якості. Калькуляція допоможе визначити вартість і строки, а дані про завантаження підприємств - побачити, де є вільні потужності. Далі система зможе допомогти розподілити замовлення, сформувати графік і відстежувати виконання. Аналітика дасть змогу оцінювати строки, якість і результати спільної роботи. ШІ може допомагати з розрахунками та підбором виконавців, але рішення й відповідальність залишатимуться за оператором і підприємствами.

Показовий приклад сформованого ринкового потенціалу - українська весільна індустрія. Це преміальний сегмент із власним дизайном, складним конструюванням і виробництвом продукції з високою доданою вартістю. За даними White Wedding Platform, на показі в Турині у 2025 році були представлені 32 українські бренди, а захід відвідали понад 1 300 байєрів. Представники Хмельниччини навели кейс бренду Pollardi, продукція якого експортується до понад 80 країн. Ці приклади показують, що українські бренди вже можуть привертати увагу міжнародних покупців. Завдання кластера - допомогти виробникам системно відповідати на такий попит, об’єднувати виробничі можливості та виконувати замовлення в Україні.

Для розвитку екосистеми команда розраховує на співпрацю бізнесу, закладів освіти, місцевої та регіональної влади й Агенції регіонального розвитку Хмельницької області. Основою для розвитку кластера можуть стати Хмельницький національний університет і заклади професійної освіти, CLOTEX-HUB для цифровізації, навчання й тестування технологій, а також індустріальний парк «Хмельницький» як можливий майданчик для виробництв і спільних сервісів. Така взаємодія має допомогти не тільки координувати замовлення, а й розв’язувати проблеми дефіциту кадрів, доступу до обладнання та підготовки працівників безпосередньо для виробництва.

Кооперація, однак, не усуває проблеми нерівних умов конкуренції. Команда також пропонує зміни у державній політиці, необхідні для чесної конкуренції в галузі: детінізувати легку промисловість, протидіяти незаконному імпорту, заниженню митної вартості та зловживанням пільговими каналами ввезення. Серед інших пропозицій - переглянути митно-тарифні умови для готових виробів і сировини та відшкодовувати виробникам до 80% вартості участі у спеціалізованих міжнародних виставках. Це має допомогти легальним українським підприємствам конкурувати за замовлення й покупців.

Пілот на Хмельниччині команда бачить як основу для подальшого масштабування: до цифрової платформи й спільного оператора згодом могли б долучатися виробники та кластери з інших регіонів. Найважливішою перевіркою задуму стане здатність оператора залучити перші замовлення, зібрати під них виробничу кооперацію та забезпечити виконання за погодженими строками й стандартами. Саме так розпорошені підприємства можуть поступово перетворитися на спільну виробничу екосистему, здатну розвивати власні бренди, утримувати замовлення в Україні та виходити на експорт.

 

Від навчальної програми - до роботи над проєктами

У контексті представлених проєктів важливі й зміни в державних програмах підтримки виробництва. Народний депутат Дмитро Кисилевський повідомив про оновлення грантів «Зроблено в Україні»: для гранту на переробку вимогу створити щонайменше п’ять робочих місць можна буде виконати альтернативно - забезпечити на підприємстві середню зарплату вищу за середню в області. Грант на відновлення обсягом до 16 млн грн можна буде спрямувати також на енергетичне обладнання; якщо приміщення пошкоджене, його ремонт підприємство оплачує власним внеском, а грантові кошти може використати на заміну обладнання. Ці інструменти можуть бути корисними для окремих виробничих складових проєктів, однак самі по собі не означають їхнього автоматичного фінансування й не розв’язують усіх питань, порушених командами.

Підсумовуючи діалогову сесію, Віктор Галасюк закликав команди доопрацювати проєктні пропозиції та підготувати їх до подання в репозиторій:

«Перший крок після презентації - осмислити зворотний зв’язок експертної панелі й доопрацювати фінальну версію проєкту для спільної бази проєктних пропозицій. Але ще важливіше - зберегти імпульс командної роботи. Чи матиме команда достатньо мотивації, щоб перейти від презентації до реалізації проєкту, залежить уже від неї самої».

Марина Бриль зазначила, що UCORD планує залучити Академію КМЕФ до збору доопрацьованих пропозицій. Після цього команда проєкту розгляне, які з них відповідають завданням другої фази Проєкту та можуть бути представлені партнерам і програмам економічного спрямування. UCORD також працюватиме над тим, щоб регіональні команди зберігали контакти й продовжували обмінюватися досвідом.

«У кожній презентації були пропозиції, що стосуються національного законодавства й державної політики. Ми працюватимемо над тим, щоб передавати їх відповідальним партнерам. Але ваша проактивність теж дуже важлива: багато чого можна знайти й без нас. Було б цінно, щоб співпраця тривала не лише всередині команд, а й між областями».

 

 

Юрій Пивоваров, CEO Київського міжнародного економічного форуму, закликав учасників спілкуватися й відвідувати одне одного.

«Регіональні команди не мають замикати свої проєкти в межах власних областей. Коли вони їздять одне до одного, знайомляться з виробниками та діляться рішеннями, які вже працюють, то швидше знаходять партнерів і коротший шлях до реалізації. Так горизонтальні зв’язки між регіонами стають частиною економічного розвитку всієї країни».

На завершення учасникам ініціативи Produce! вручили сертифікати. Але головний результат цієї роботи тепер визначатиметься не завершенням навчання, а подальшим рухом проєктів: чи зможуть команди підтвердити їхню економічну доцільність, закріпити партнерства, пройти необхідні процедури й перейти до реалізації. Саме так регіональний розвиток стає складовою економічної стійкості України.