Голова Городнянської громади Чернігівської області Андрій Богдан

Автор: Дмитро Синяк

---

Три «сестри»

Давньоруське слово «городня» означає загороджене місце, огорожу. Місто Городня, головна садиба Городнянської громади Чернігівської області, протягом своєї довгої історії не раз доводило актуальність цієї назви. Ще на початку XIII століття тут боронилися від монголів, а у середині XVII століття – вже від московитів: неподалік проходив кордон між Гетьманщиною та Московським царством. У ті часи Городня мала статус сотенного міста Чернігівського полку, управляючи 55-ма довколишніми містечками та селами. Городнянська громада, що утворилася наприкінці 2017 року, об’єднала практично стільки ж: 1-е місто і 60 сіл. Її головною особливістю стало «змикання» на її території одразу трьох державних кордонів – українського, білоруського та російського. Однак якщо раніше така «родзинка» була перевагою, то тепер вона стала недоліком: нині Городнянська громада – єдина в Україні, що межує одразу із двома ворогами.

До 2014 року тутешні міста і села багатіли завдяки вдалому розташуванню – вздовж траси, якою найшвидше можна було дістатися з Києва до Москви. А центром культурного життя краю був Міжнародний фестиваль слов'янських народів «Слов'янська єдність», який проходив тут щоліта з 1975 року. Тоді у місці перетину кордонів встановили пам’ятник із символічною назвою Три Сестри, а також створили величезний майдан – власне, для проведення фестивалю. «Слов'янська єдність» відіграла важливу роль у рішенні Кабінету Міністрів України капітально відремонтувати на початку 2000-х всю українську ділянку траси Київ – Москва. Цією дорогою президент Леонід Кучма влітку 2004 року мав приїхати до Трьох Сестер на зустріч з олександром лукашенком і володимиром путіним. І хоча Леонід Кучма прилетів на неї гелікоптером, дорога залишилася і зараз є головною транспортною артерією регіону.  

У листопаді 2012-го заступник міністра закордонних справ росії григорій карасін у присутності свого українського колеги, першого заступника міністра закордонних справ України Руслана Демченка, урочисто відкрив перший російський прикордонний стовп на російсько-українському кордоні. Україна і білорусь давно промаркували свій кордон, а росія весь час зволікала із цим. Тому український уряд радо привітав цей крок, щиро сподіваючись, що після стовпа №1 нарешті з’являться і всі решта. Однак прикордонний стовп №1 на Трьох Сестрах так і залишився єдиним російським прикордонним знаком на всіх 1 974 кілометрах українсько-російського кордону. «Жест дружби» виявився цинічною інформаційною операцією, метою якою було відволікти увагу від підготовки росії до майбутньої війни.

З 2014 року українці вже не брали участь у «Слов’янській єдності», а востаннє фестиваль провели у 2016 році. Тепер багато мешканців Городнянської громади згадують «Слов’янську єдність» з огидою. Серед таких людей голова Городнянської громади Андрій Богдан, який з 2002 року шість разів перемагав у виборах міського голови, залишаючись таким чином беззмінним керівником міста протягом 23 років. Його колеги з російського та білоруського боку, з якими у нього раніше були добрі відносини, ще у 2014 році сховали голови у пісок, а після 24 лютого 2022 року жодного разу не зателефонували йому. Та якби вони й подзвонили, Андрій Іванович не став би розмовляти з ними. «Про що говорити з людьми, які не мають ані реальної влади, ані навіть права вголос сказати правду?», каже він.

Війна докорінно змінила його громаду, хоч вона і не зазнала великих руйнувань. Коли Андрій Богдан у 2002 році вперше очолив міську раду, Городня була перспективним транспортним хабом на стратегічно важливій трасі. Ще у 2013 році через місцевий прикордонний пункт пропуску – Сеньківку – щоденно проїжджали близько 800-а фур. Але вже наступного року, коли росія анексувала Крим і ввела свої війська на Донбас, кількість фур зменшилася до 200-т. А зараз кордон не просто закрито, а ще й наглухо заміновано. Кілька прикордонних сіл громади, у тому числі й Сеньківка, зруйновані й порожні. У таких непростих умовах Городнянська міська рада має не тільки забезпечувати надання населенню всіх необхідних послуг, але й планувати власне майбутнє, яке, вочевидь, не обіцяє бути простим. Власне, насамперед про це майбутнє ми й розмовляли з Андрієм Івановичем.

 

Монумент «Три сестри» на стику українського, російського та білоруського кордонів. 12 травня 2022 року Консультативна рада з питань охорони культурної спадщини при департаменті культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської обласної військової адміністрації одноголосно проголосувала за виключення цього монументу з переліку пам'яток історії місцевого значення. А 31 травня 2023 росіяни підірвали дорогу від пам'ятника зі свого боку, щоб у такий спосіб запобігти можливому наступу Збройних Сил України. Фото Дмитра Синяка

 

Український прикордонний стовп №1 коло «Трьох сестер», навпроти якого – російський прикордонний стовп №1, що так і лишився єдиним на всьому українсько-російському кордоні. Фото Дмитра Синяка

 

Прикордонний пункт пропуску «Сеньківка». Фото 2015 року. Фото Дмитра Синяка

 

Знак «Городня» перед в’їздом у місто

 

37 днів окупації

Який слід залишила у вашій громаді російська окупація?

- Враховуючи те, що у нас 49 км кордону з білоруссю і 2 км з росією, можна сказати, що шансів боронитися 24 лютого 2022 року ми не мали. Атакували нас буквально звідусіль. Тим не менше наші прикордонники й інші військові підрозділи зуміли стримати російську навалу на кілька годин, а потім відійшли, підірвавши мости через наші найбільші річки - Смячку та Снов, притоки Десни. Внаслідок цього підриву ми опинилися відрізаними від світу. Так було протягом цілих 40-а днів. Ми не могли забезпечувати наших людей товарами першої необхідності, продуктами харчування, ліками, готівковими грошима, не було жодної можливості підвозити гуманітарну допомогу. Тим не менше, ми вистояли. Організували власну переробку сільськогосподарської продукції, яку роздавали людям. Також ми видали їм частину наявної у наших банківських відділеннях готівки – в обмін на перекази електронних коштів з їхніх карток. Ми створили гуманітарні штаби і зробили все, щоб об’єднати зусилля підприємців та громадський актив. І у нас вийшло!

Росіяни не втручалися у цей процес? Чи грабували вони ваші банки, магазини, поштові відділення?

- Можна сказати, що нам пощастило, бо у нас не було регулярних військ, а тільки російські  спецслужби, поліція тощо. А це люди з дещо іншим статусом, ніж звичайна солдатня, вони не мародерили. Їх цікавило виключно встановлення у нас російського ладу. А що ми були відрізаними від світу, то вони прийняли за стратегію вичікування. Тобто окупанти були переконані, що часу у них досхочу, тому вирішили просто дочекатися, доки у нас закінчаться продукти та ліки. А тоді вже в обмін на свою допомогу вони б вимагали від нас того чи іншого. Ми розуміли це і тому намагалися якнайдовше зберігати власну автономність: загарбники самі по собі – ми самі по собі. Ми навіть не дозволили їм зняти наш прапор, і він протягом усього часу окупації майорів над міською радою. Росіян це не дуже бентежило, бо вони були переконані у своїй силі і знали, що першою умовою в обмін на будь-яку їхню допомогу виставлять заміну нашого стягу на російську ганчірку. Та на щастя, допомога росіян так нікому й не знадобилася.

Жоден ваш мешканець не загинув і не зазнав поранень внаслідок окупації?

- Та ні, на жаль, один чоловік таки загинув. Хоча я думаю, що йому просто не пощастило опинитися не у тому місці і не у той час. У перші дні повномасштабного вторгнення наші війська розколошматили російську військову колону на околиці Городні. І от згодом, коло обгорілої техніки орків ми знайшли нашого мешканця зі смертельним кульовим пораненням у спину. Що він там робив, хто і за що його вбив, ніхто досі не знає… Ви знаєте, я зараз згадав... Грабунки таки були. Найбільше від них постраждало село Ільмівка на кордоні з білоруссю, де базувалися деякі російські підрозділи, які й розграбували всі місцеві магазини. У самій Городні вони, коли відступали, то теж розграбували один магазин. Спеціально для цього зупинилися на півгодини.  

Протягом більш, як місяця російської окупації у Чернігівській області загинули 478 цивільних. Ще 692 особи отримали поранення. Найбільше людей на Чернігівщині загинуло через російські артилерійські обстріли та авіаудари. Крім того, росіяни розстріляли кілька автомобілів з мирними жителями та вбили кількадесят проукраїнських активістів.

 

Як Городнянська громада зустрічала українські війська?

- О, цей день не можна забути! Підрозділи української армії увійшли до нашого міста 2 квітня, через 37 днів окупації. Усі відчували надзвичайне піднесення. Ми бачили, що Україна може і повинна перемагати «другу армію світу». Звісно, всюди, де могли, ми допомагали нашим військовим. Зокрема, відновили понтонний міст, який навели, а потім спалили росіяни. Для цього наші комунальники вміло використали згорілі понтони. Тоді по цьому мосту на північ пішла українська військова техніка, а на південь – наші вантажні машини, які мали згодом привезти нам продукти і товари першої необхідності.

 

Мітинг у Городні 9 березня 2022 року на честь Дня народження Тараса Шевченка. Місцеві жителі, не боячись окупантів, вийшли на вулиці з жовто-блакитними прапорами

 

 «Якщо до нас захочуть перебратися багатодітні сім’ї, ми зробимо все можливе, аби придбати для них житло…»

 

Як склалося життя вашої громади після звільнення?

- Ми втратили кілька тисяч мешканців, які виїхали у безпечніші регіони або за кордон. Це я вважаю нашою найбільшою втратою. Разом із цим, для громади яка межує одразу із двома ворогами, втрата лише близько 10% населення – це перемога. Річ у тім, що більше половини наших мешканців, близько 12 тис. осіб, живуть у місті Городня, де непогана інфраструктура та є все необхідне. Ще близько 9 тис. осіб, живуть у селах та хуторах, розкиданих по території площею 1,2 тис. квадратних кілометрів. Хоча формально у нас 60 населених пунктів, ми маємо дуже багато хуторів. Виїжджати з них часто означає відмовлятися від всього, що будували і громадили ти сам і твої предки протягом довгих років. І річ тут навіть не у мародерах. Ліси у нас ростуть так швидко, що коли приїдеш через десять років до свого покинутого будинку, можеш просто його не знайти у гущині лісу, що виріс на його місці…

Що ви можете сказати про російські обстріли? Наскільки вони дошкуляють громаді?

- 14 квітня 2022 року росіяни вдарили по околиці Городні великою радянською ракетою «Точка У». Слава Богу, вона пішла углиб піщаного ґрунту і не спричинила великих руйнувань. Утворилася лишень гігантська вирва – 6 метрів у глибину і 10 метрів завширшки. Після цього почалося методичне знищення прикордонних сіл. Спершу ми ще підтримували тамтешніх мешканців, возили туди гуманітарну допомогу, але потім були змушені всіх евакуювати. Лише у Сеньківці проживали тоді близько 120 осіб. Там було близько 50 будинків, які зараз усі зруйновано. У Гасичівці було близько 30 жителів, а тепер немає нікого. У Мощенці було 400 мешканців, а тепер лише десь 190. У Поліссі було 160-170 жителів, а тепер близько 70-ти. У Берилівці жили близько 40 осіб, а тепер тільки 10. Ці прикордонні села часто потрапляють під удари російської артилерії та під скиди з дронів. Там тепер завжди небезпечно.

 

14 квітня 2022 року росіяни вдарили по околиці Городні ракетою «Точка У»

 

Куди ви евакуювали мешканців Сеньківки та інших прикордонних сіл?

- Частина людей виїхали до Чернігова, де для таких, як вони, побудували модульне містечко. Але ми намагалися, так би мовити, не відпускати своїх жителів. Протягом останніх десятиріч народжуваність падала, тож наша громада мала надлишок житла. Відтак наша міська рада прийняла спеціальну програму, за якою почала скуповувати порожні будинки, які ми потім передавали переселенцям з прикордоння. За майже чотири роки ми витратили на цю програму 1,4 млн грн, купивши понад 20 будинків. Якщо котрісь жителі прикордоння просять їх переселити, ми їм ніколи не відмовляємо. Підшуковуємо хату, ремонтуємо її, узгоджуємо деталі, і люди переселяються. Ми, до речі, купуємо не все, що попадеться, а обираємо якісніше житло, що знаходиться у селах з кращим сполученням, де є газ, водогін тощо. Часто до ремонту такого житла долучаються різноманітні фонди, яким ми за це дуже вдячні. Це насамперед Товариство Червоного Хреста України, «Рокада», «Zoa», Норвезька рада у справах біженців, «Право на захист» тощо. Вони і дахи латають, і вікна ставлять, і побутову техніку купують. З новими мешканцями міська рада укладає угоду: проживете тут десять років, зможете це житло приватизувати. Таким чином наша громада не втрачає населення, а люди легше переживають втрату батьківських хат. Адже вони все одно залишаються вдома – у своїй громаді.

Чи купуєте ви також хати для переселенців з окупованих і прифронтових територій? Чи багато у вас переселенців?

 - Близько 400 осіб. Воно збоку, може, й здається нелогічним, що люди поїхали саме до нас, на кордон із двома ворогами. Однак насправді йдеться про наших же колишніх мешканців, які колись виїхали на схід чи на південь, а тепер повернулися на свою малу батьківщину. Та попри родинні зв’язки, я вважаю таке повернення ознакою довіри до місцевої влади та до військових. Крім того… Я трохи знаю Україну… Є громади, у яких привозна вода, де неродюча земля і взимку дрова коштують шалених грошей. У нас чудовий клімат, ліси, озера, надзвичайне повітря. Ті, хто приїжджають до нас, не можуть не закохатися у наші місця... Ми зараз маємо серйозну проблему з демографією. Якщо до повномасштабного вторгнення у нас народжувалося в середньому 150 дітей на рік, то тепер – 80-90.  А не буде дітей, не буде майбутнього, ми це прекрасно розуміємо. Тому якщо до нас захочуть перебратися багатодітні сім’ї, ми зробимо все можливе, аби придбати для них житло. А обстріли… Від них тепер ніде не сховаєшся. От 1 вересня російські дрони прилетіли майже у центр Городні (а це 30 км від кордону!) і скинули два снаряди. На жаль, постраждали дві особи, а довколишні будинки зазнали руйнувань.

 

Під час мітингу в окупації 9 березня 2022 року, присвяченому дню народження Тараса Шевченка

 

Городнянський міський голова Андрій Богдан під час мітингу 9 березня 2022 року, за яким пильно наглядали окупанти. Праворуч від очільника громади – його перший заступник Володимир Пінчук

 

Під час окупації українці зупиняли ворожу техніку голими руками

 

Черга за молоком у Городні під час окупації

 

Зруйнований міст через річку Смячка

 

Відновлений за допомогою місцевих комунальників міст через річку Смячка після звільнення Городні у квітні 2022 року

 

Про нестандартну допомогу армії і прибуткові комунальні підприємства

Чи допомагає Городнянська громада армії та прикордонникам?

- А як інакше! Ми їм ще до війни допомагали, адже вони давно базувалися на нашій території, хіба що зараз ще підсилилися. Військові та прикордонники стабільно отримували від нас і кошти, і необхідні матеріали, і техніку. Ми намагаємося не відмовляти їм у жодних питаннях, як би складно нам не було їх виконати. Навіть зараз, у дуже непрості часи, коли ми мусили оптимізувати свої видатки, лише прикордонники кожної сесії отримують від нас по 2 млн грн. Цього року було вже три сесії, отже хлопці та дівчата отримали 6 млн грн. І це я тільки про гроші кажу… Також ми організували кілька груп з плетіння маскувальних сіток, виготовлення окопних свічок, пошиття наколінників, плитоносок, балаклав тощо. До цього залучаємо безробітних, яких скеровує до нас центр зайнятості. Матеріали купують різноманітні фонди та волонтери, ми ж платимо невеличку зарплатню працівникам, на яку дивимося радше як на соціальну допомогу. І людям добре, і нам, і військовим. Я свідомо не хочу називати цифри, аби не давати зайвої інформації ворогові, але скажу, що наша громада посідає перше місце в області за кількістю людей, залучених до цієї сфери. І я цим відверто пишаюся. 

Ви сказали, що громада оптимізувала свої видатки. Що саме ви мали на увазі?

- Треба сказати, що оптимізація витрат завжди була головним принципом нашої громади, її наріжним каменем. От ви десь чули про прибуткові комунальні підприємства? У нас вони саме такі, причому не за рахунок високих тарифів. Тарифи у нас якраз одні з найнижчих в області. Просто якщо з’являються збитки, ми змінюємо керівництво, от і все. Я завжди казав усім керівникам: ми не маємо коштів на дотування комунальної сфери. Щоправда, перед цим ми протягом багатьох років привчали людей платити за комунальні послуги, пояснювали їм мільйони разів, боролися буквально за кожне домогосподарство, деколи навіть тиснули на злісних порушників. І от врешті-решті добилися свого: у нас майже немає таких, хто не платив би за воду, світло, вивезення сміття, користування каналізацією тощо. Отже, треба було просто правильно поставити роботу.

Що ж треба робити, аби правильно поставити роботу? Поділіться секретом.

- Ну, можна ж кругом зайвих людей тримати, ремонти робити безкінечно довго, техніку туди-сюди, коли треба і не треба, ганяти. А можна використовувати новітні матеріали і технології, брати на роботу не п’яниць за найнижчі зарплатні, а висококваліфікованих спеціалістів на нормальні гроші. Ці спеціалісти зможуть зробити те, чого п’яниці ніколи не зроблять. Можна вічно скиглити, що немає грошей на новий транспорт чи на утримання існуючого, а можна розробити систему здачі існуючого транспорту в оренду, й отримати нову статтю доходів. Адже комунальний транспорт не завантажений 24 години на добу 7 днів на тиждень. Щоправда, аби така оренда була ефективною, треба ще й унеможливити крадіжки та корупцію. Бо цілком може так бути, що система чудово працює, а грошей у касі немає. У нас усе зроблено максимально прозоро та ефективно. Щоправда, для такого результату знадобилися роки щоденної праці.

У громадах зазвичай найважча ситуація з платою за вивезення сміття із сіл. Яка частина мешканців сіл платять за вивіз сміття у вас?

- Близько 90%. Щойно я став міським головою у 2002 році, ми розпочали працювати у напрямку вивезенню сміття з приватним сектором міста. А вже після об’єднання громади у 2017 році, підключили до цієї роботи й села. Ось, мовляв, вам підприємство, яке може вивезти сміття, домовляйтеся з ним та зі своїми сусідами. Виберіть двох-трьох односельців, яким ви довіряєте облік коштів, вирішуйте, як часто треба вивозити сміття, розраховуйте, хто скільки має за це платити – і все! Хочете, оберіть інше підприємство, але сміття мусите вивозити!

Слабо віриться, що люди одразу ж приставали на ваші пропозиції.

- Це було не одразу. Я ж кажу вам: на це пішли роки щоденної роботи. Та роль міської ради при цьому була незмінною – вимагати від людей вирішення питання із вивезення сміття. Якщо вони відмовлялися, міська рада теж залишала за собою право відмовляти їм у тих чи інших їхніх проханнях. При цьому я завжди почувався впевнено, бо знав, що маю право вимагати від людей елементарної чистоти. Треба просто було зламати шкідливу парадигму у їхніх головах, що за комунальні послуги можна не платити. Рішення міської ради, колегіального виборного органу, є обов’язковими до виконання – це мають затямити усі. Без цього громада не може стати успішною. Звісно, були усілякі випадки і навіть гучні скандали, але до судів справа ніколи не доходила. Бо люди все ж розуміли, що вимоги міської ради є справедливими та адекватними. Врешті-решт навіть злісні неплатники таки укладали договори і починали платити. Щоправда, тут вже міська рада мала стежити за комунальниками, які повинні були працювати без збоїв. Якщо ми сказали, що, наприклад, кожен 2-й і 4-й четвер на такій-то вулиці буде сміттєвоз, то він там має бути, хоч би що сталося. Інакше люди знову перестали б платити.

 

Голова Городнянської громади Андрій Богдан у своєму робочому кабінеті

 

«Огороджене місце»

Як налаштовані люди у вашій громаді? Адже вони живуть фактично, наче на пороховій бочці: праворуч – росія, ліворуч – білорусь…

- Відчуття порохової бочки справді є, особливо на прикордонні, яке часто обстрілюють. Та дім є дім. Часто мешканці прикордонних сіл виїжджають до родичів, щоб перепочити та відіспатися, але потім повертаються знов. Зона у 15-20 км від кордону є дуже проблемною. Ми просимо її мешканців за можливістю виїжджати звідти і не наражати на небезпеку ні себе, ні дітей. На прикордонні проблема ж не тільки в обстрілах. Там більшість мостів зруйновано, дороги ніхто не ремонтує, бо це небезпечно, важко підвозити продукти… Але люди не слухають.

Яким за таких умов ви бачите майбутнє своєї громади?

- Великі інвестиції до нас вже, мабуть, у ближчі десятиріччі не зайдуть, а про розвиток технопарків і туристичних центрів ми можемо забути. Якщо раніше ми були на важливій трасі, то тепер знаходимося у глухому куті. Через будівництво різноманітних укріплень та мінування ми втратили багато сільськогосподарських земель. Це реалії, яким ми маємо дивитися в обличчя. Разом із цим, вже зараз у нас дуже багато військових, які суттєво підсилили економіку нашої громади. Адже вони купують у нас продукти та речі, вони знімають житло та користуються різноманітними послугами. Ці військові, вочевидь, і є нашим майбутнім. Ми ж Городня, огороджене місце, фортеця. Раніше ми ставили на прикордонне співробітництво, на розбудову митних терміналів, складів тощо, то тепер маємо ставити на побудову фортифікацій та обслуговування потреб військових.

Але ж мирні галузі, такі як лісозаготівля і сільське господарство, залишаться за будь-яких умов, чи не так?

- Так, але у сильно видозміненому вигляді. Наприклад, російська окупація показала, що ми повинні мати не тільки запаси власної продукції, але й можливості її переробки. Щоб у разі чого бути автономними, незалежними. Половина території нашої громади справді вкрита лісами, які завжди даватимуть нам прибутки. І зараз держлісгоспи є найбільшими платниками податків, незважаючи на невдалу реформу, внаслідок якої підприємства лісової промисловості тільки у нашій громаді повинні були скоротити півсотні працівників. Але багато деревини потребують і потребуватимуть ті ж військові – для будівництва різноманітних споруд, навіть для, наприклад, облицювання бліндажів. Але щоб ефективно допомагати їм, нам потрібне власне переробне підприємство. Розумієте, до чого я веду? Ось наше майбутнє!

 

Під час зустрічі українських військових у Городнянській громаді у квітні 2022 року. Фото Олександра Скрипка

 

«Пліч-о-Пліч» із цілою Україною

Чи підтримуєте ви головну ідею проєкту «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади» – створити на кордоні з росією та на лінії фронту пояс так званих громад-фортець?

- Звісно, підтримую! Ми беремо активну участь у цьому проєкті, ми підписали договори про співпрацю з двома громадами – Пирятинською Полтавської області і Славутською Хмельницької області. Треба сказати, що ми ще раніше почали налагоджувати співпрацю з ними, а потім деякі наші напрацювання акумулювалися у проєкт «Пліч-о-Пліч». Давайте скажемо чесно: частина громад живуть життям, яке мало відрізняється від мирного. Тож було б справедливо, якщо б такі громади допомогли нашій громаді, яку щотижня обстрілюють, у якій згорнулася економічна діяльність та немає змісту у пошуках інвестицій. Це правильний підхід, це по-людськи. І це об’єднує Україну, у якій вже ніколи не буде східняків та западенців. Я думаю, цей проєкт житиме і тоді, коли закінчиться війна, виходячи, знову ж таки, з того, що небезпека з боку росії нікуди не дінеться.

Чим  конкретно допомогли вам Пирятинська і Славутська громади?

- Пирятин перерахував нам 900 тис. грн і передав кільканадцять дизель-генераторів. Славута, договір з якою ми підписали зовсім недавно, через своїх партнерів у Польщі організувала відпочинок там близько десятьох наших дітей. І це тільки початок. Наші міста-партнери теж деколи потрапляють під російські ракетні удари, й тоді нам соромно до них звертатися по допомогу. Але на загал вони розуміють особливість нашого положення… Коли цьогоріч, у річницю звільнення нашої області, Президент завітав до Чернігова, на нараді з міськими головами прозвучало питання: «Чи не варто надати громадам на кордоні з росією та білоруссю статус прифронтових?» Президент погодився. І це були не тільки слова. Нещодавно ми отримали близько 7 млн цільового траншу від Кабміну, а також дотації на втрати сільськогосподарських земель. Ці кошти допомогли нам втримати ситуацію під контролем.

Як у вашій громаді за умов повномасштабного вторгнення почувається місцевий бізнес?

- Наш бюджет на цей рік сягнув 250 млн грн, з них 150 млн грн власних надходжень. За умов дефіциту робочих рук підприємці піднімають зарплати, відповідно зростає і ПДФО, що ми його отримуємо. Також ми поступово обліковуємо необліковані землі, збільшуючи свій дохід. Завдяки військовим, наші торгові мережі не зменшили, а навіть збільшили виторг. Тож не все так погано…

Що ви можете сказати про роботу шкіл громади?

- Нашим головним завданням ще з минулого року було забезпечення всіх шкіл укриттями, аби 1 вересня цього року всі діти могли б сісти за парти. Також ми, згідно вимог Міністерства освіти і науки, скоротили 5 (!) шкіл. Тому 4 школи, які залишилися: 2 у Городні і дві по селах – вже не потребують дотацій з місцевого бюджету. Ми, звісно, організували підвезення до цих шкіл дітей. Однак через те, що російських дронів надто багато, школярі змушені навчатися здебільшого онлайн. Проте ми шукаємо можливість облаштувати для навчання підвальні приміщення, хочемо створити повністю захищені класи, у яких діти мали б можливість навчатися офлайн, а не сидіти цілими днями вдома перед моніторами. Ми дуже вдячні президенту й уряду за можливість безкоштовного харчування дітей. Таким чином цьогоріч ми зекономимо чимало бюджетних коштів.

Як працюють у Городнянській громаді медичні заклади?

- Я пишаюся нашою медициною. У наших лікарні та амбулаторіях сучасне обладнання. Ми змогли частково вирішити проблему з лікарями, знайшовши дуже хорошого хірурга та кількох інших спеціалістів. У хірургії ми зробили ремонт, щоб приміщення не тільки виглядали сучасно, а і щоб всі норми були дотримані – щодо вентиляції, щодо подачі кисню тощо. Зараз ми плануємо дещо підрізати дитяче відділення та розширити за рахунок цього неврологічне. Адже кількість дітей у нас постійно зменшується, а кількість звернень до неврологів зростає. Що поробиш, війна…

Як ви змогли залучити до себе, на кордон з двома ворогами, лікарів?

- Дуже просто: ціла область знає, що ми купуємо для лікарів квартири та забезпечуємо заробітною платнею вищою, ніж у Чернігові. Наприклад, якщо лікар «вторинки» працює на півтори ставки, він отримує близько 60 тис. грн. Це «брудними», до сплати податків. А лікарі «первинки» отримують близько 20-25 тис. грн. А ще у нас чудові краєвиди, чисте повітря, прекрасна вода, рукою подати до Чернігова й дорога до нього винятково добра. Це теж наші великі переваги.

 

Укриття ліцею №1 показує його директор Юрій Гриценко. Фото Світлани Томаш

 

Новий лікар-хірург Городнянської лікарні Вадим Пашкан на своєму робочому місці, біля нового обладнання – ендоскопічної стінки. Вадим Сергійович народився на Херсонщині, довший час працював у Бериславі, а коли це місто захопили окупанти, перебрався до Звягеля. Цьогоріч він змінив Зягель на Городню. Фото Світлани Томаш

 

Лікарка-анестезіолог Городнянської лікарні Катерина Верба переїхала до Городні з Донеччини

 

Після підписання меморандуму про співпрацю за проєктом «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади» між Пирятинською та Городнянською громадами. Зліва направо: заступники Пирятинського міського голови Геннадій Бровар та Михайло Мельниченко, Городнянський міський голова Андрій Богдан

 

«Державний кордон України завтра може стати кордоном Євросоюзу»

Чи вдається вам знаходити кошти у міжнародних донорських структурах?

- Так, ми працюємо з близько 30-ма фондами. Лише минулоріч залучили близько 140 млн грн, майже стільки ж, скільки мали власних надходжень. Дуже багато гуманітарної допомоги нам надав американський фонд Gem (Global Empowerment Mission). На жаль, далеко не всі міжнародні донорські структури йдуть на прикордоння, це заборонено їхніми правилами. Щоправда, деякі фонди, такі як «Рокада», навпаки, працюють саме на прифронтових територіях. Я завжди всім кажу: «Державний кордон України завтра може стати кордоном Європейського Союзу». Коли так, тут обов’язково повинні жити люди, такою має бути наша державна стратегія. Туди, де є люди, набагато важче зайти різноманітним диверсантам. Тому втримати людей на кордоні – одне з головних завдань нашої держави. Ще у 2022 році у нас тут не «тягнуло» українське телебачення, і більшість людей дивилися російське. Коли українська армія у 2022 році звільнила Сеньківку, я сам бачив людей біля телевізорів, на яких було включено перший російський канал. Інших каналів просто не було. Ніколи не було… Тому я дуже дивувався, як за таких умов абсолютна більшість наших мешканців мала проукраїнські погляди. На них не діяла російська пропаганда. Через це я пишаюся нашими людьми…

Якої саме допомоги потребує зараз ваша громада?

- Окупація показала нашу вразливість і водночас навчила цінувати те, що раніше здавалося звичним, буденним. Виявилося, що коли немає світла – немає також і води, зв’язку, тепла. Таким чином питання енергетичної незалежності вийшло на перший план. І це так не тільки для нашої, це для кожної української громади… Тож під час відключень електроенергії після російських обстрілів стало очевидним, що ми потребуємо альтернативних джерел живлення. На щастя, завдяки підтримці благодійних фондів, ми вже отримали чимало генераторів, зарядну станцію Tesla та сонячні панелі, які ми встановили де-не-де. Проте цього, на жаль, недостатньо. Тож сонячні панелі, генератори та зарядні станції є тим, чого ми зараз гостро потребуємо. Адже вони дозволять нам у будь-яких умовах забезпечити людей найнеобхіднішим.

Чи вдалося вам вирішити проблеми з транспортом, адже росіяни, відходячи, мабуть, забрали із собою більшість вашої техніки?

- Так і було. Тому транспортне питання є для нас стратегічно важливим. Як без автобусів організувати у разі потреби евакуацію? Як підвозити дітей до шкіл в умовах, коли цих шкіл стає дедалі менше? Я нагадаю: у нас 60 сіл і 15 старостатів. Нам потрібні шкільні автобуси! Інший момент: якщо старости не будуть мобільними, як вони допомагатимуть людям? Без транспорту деякі села залишатимуться ніби на острові – відрізаними від світу. Як мешканцям цих сіл дістатися до центру громади, як потрапити до лікарні, адміністративних установ, магазинів? Тож нагальним залишається питання маршрутного сполучення, а також забезпечення громади пальним – на випадок блокади.

Якої допомоги від держави ви потребуєте зараз найбільше?

- Державна підтримка потрібна нам у багатьох напрямках, але насамперед у відновленні та у розвитку, на що бракує наших власних ресурсів. Але понад усе ми мріємо про мир. Адже тільки після перемоги зможемо повноцінно відбудовувати економіку, планувати майбутнє, створювати нові можливості для життя та розвитку. Саме тоді ми зможемо сказати, що наша громада – це справжня фортеця. Та фортеця, про яку йдеться у проєкті «Пліч-о-пліч». Але тут треба не забувати, що не бетонні укріплення, а люди роблять фортецю справді міцною. Тож державна політика має бути спрямована на те, щоб на прикордонні залишалися люди. Ця допомога є для нас та й, зрештою, для всіх громад на російському прикордонні найпотрібнішою та найнагальнішою.