Начальник Святогірської військової адміністрації Донецької області Володимир Рибалкін про свій досвід в АТО, особливості господарювання неподалік лінії фронту та захист «найгарнішого міста світу».

Автор: Дмитро Синяк

---

«Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я замислився над тим, де я хотів би жити, якщо українській армії не вдасться захистити Святогірськ, і так і не знайшов відповіді на це питання, – зізнається начальник Святогірської військової адміністрації Володимир Рибалкін. – Ніде більше в Україні немає подібної краси, зручності, компактності, колориту… Сіверський Донець у наших місцях спокійний, широкий і гарний, немов на картинці. На його лівому березі здіймаються білі крейдові гори. Їх завжди добре видно з правого берегу, де розташоване місто. У його межах знаходяться п’ять озер, дубовий гай та національний природний парк з величезними соснами. І все це поруч, все близенько. Ви не були у нас? Обов’язково приїдьте подивіться! З Києва до Слов’янська іде прямий потяг, а звідти ще тридцять кілометрів автобусом – і ви у нас…»

Інтерв’ю з Володимиром Рибалкіним довелося відкладати: росіяни вдарили по місту кількома протиповітряними ракетами С-300. Вони є надзвичайно неточними, якщо бити ними по наземних цілях. Але якщо мета – терор мирного населення, точність не має значення, достатньо  прицілися у центр житлової забудови. Кудись ракета та й потрапить. Саме так і працює російська артилерія.

 

Начальник Святогірської військової адміністрації Володимир Рибалкін

 

Вид на Святогірськ зі Святогірської лаври

 

«Міста, подібного до Святогірська, немає у цілому світі…» Святі Гори – національний природний парк коло міста

 

Журналіст-розслідувач, громадський діяч, ветеран АТО

 

Володимир Рибалкін народився у нині окупованій Макіївці, але згодом його батьки перебралися до Святогірська, де він виріс, закінчив школу, отримав освіту і цілих 16 років працював у Центрі реабілітації дітей «Самрагдове місто». Все змінив 2014 рік: після нападу росії Володимир потрапив до п'ятої хвилі мобілізації і півтора року воював звичайним стрільцем у складі Збройних Сил України.

- Служба в армії змінила для мене відчуття реальності, тому я вже не повертався до «Смарагдового міста», а став громадським активістом, – розповідає Володимир Рибалкін. – Відчував, що зобов’язаний щось змінити. Тому я очолив відокремлений осередок Всеукраїнської громадської організації «Стоп корупція!», пройшов журналістські курси й отримав посвідчення журналіста-розслідувача. Згодом я також увійшов до складу колегії Донецької облдержадміністрації та громадської ради при ній.

Місцеві ділки та корумповані політики були обурені розслідуваннями Володимира, результати яких з’являлися зокрема на П'ятому каналі. «Чорні лісоруби», «Святоші Святогірська» – вже самі назви телепрограм Рибалкіна змушували їх нервувати. Володимирові не раз погрожували, на його колег скоювали напади. І все ж він завжди перемагав. Одною з його найбільших перемог стала відставка голови Святогірської міської ради Олександра Дзюби, який беззмінно очолював місто протягом 27 років. Після цього колишній вже міський голова навіть приїжджав до головного офісу організації «Стоп корупція!» й обіцяв допомагати у боротьбі громадських активістів.

 

Деякі з антикорупційних програм, створені Володимиром Рибалкіним:

 

 

 

 

 

 

 

Про кібер-атаку і погрози місцевої мафії Володимирові Рибалкіну

 

 

 

А потім почалася повномасштабна війна… Як досвідчений військовий Рибалкін очолив добровільне військове формування Святогірської громади, яке три місяці допомагало Збройним Силам України відбивати атаки росіян. Проте 5 червня 2022 року українські війська таки були змушені залишити місто. Тодішній міський голова Володимир Бандура, за яким вже тягнувся шлейф кримінальних справ і звинувачень у корупції, одразу ж перейшов на бік окупантів і звинуватив ЗСУ у воєнних злочинах. От тоді-то Володимир Зеленський і призначив Рибалкіна начальником Святогірської військової адміністрації.

- Я не вважаю себе працівником місцевого самоврядування, швидше адміністратором, – каже Володимир Миколайович. – Адже мене не обирали люди, я не спілкуюся з депутатським корпусом, не шукаю ні з ким компромісів. Однак саме такі, як я, адміністратори на лінії фронту й потрібні. Бо зараз найголовніше для держави – обороноздатність. Відтак голова громади повинен насамперед володіти знаннями з будівництва укриттів та різноманітних військових споруд, а не, приміром, з висаджування квітів. Тому що близько двох третин роботи начальника військової адміністрації припадає саме на взаємодією з різноманітними військовими підрозділами.

Звісно, спочатку відсутність досвіду давалася взнаки, і було надзвичайно важко. Але тепер Володимир Рибалкін каже, що вже й сам може навчати інших.

- Начальник військової адміністрації має набагато більше обов’язків, ніж міський голова мирного часу – каже він. – Крім евакуації, зведення укриттів та допомоги військовим він повинен ще займатися питаннями пожежної безпеки, щоб якийсь випадковий снаряд чи збитий шахед не спалив цілого кварталу, лісу чи поля. Тож доводиться стежити за тим, щоб всюди були протипожежні рови та захисні лінії. Під керівництвом начальника військової адміністрації громада має перетворитися на справжню фортецю.

 

Перше спілкування Володимира Рибалкіна з мешканцями Святогірська після деокупації у вересні 2022 року

 

Володимир Рибалкін (у центрі) на нараді у Донецькій обласній військовій адміністрації

 

Від чотирьох сіл громади залишилися самі руїни, 48 місцевих мешканців загинули

 

Коли 12 вересня 2022 року, під час Слобожанського контрнаступу ЗСУ Святогірськ і ще два окуповані села було звільнено від російських окупантів, Володимирові Рибалкіну відкрилася невесела картина. У цих селах все було сплюндроване, не було ані світла, ані води, ані зв’язку. По вулицях блукали залишені напризволяще тварини. Володимир крок за кроком почав відновлювати нормальне життя.

Грошей на це не було, адже обидва напрямки, за рахунок яких до повномасштабного вторгнення наповнювався бюджет Святогірської громади, – туризм і сільське господарство – перебували у плачевному стані. Фермери практично не працювали, бо поля громади були засмічені величезною кількістю вибухонебезпечних предметів. А майже всі 57 баз відпочинку, на яких до великої війни могли одночасно знаходитися близько 15 тисяч відпочивальників, були знищені та розграбовані. Причому росіяни забрали звідти не тільки бензопили і болгарки, але й коси та молотки. Все, що можна було вивезти…

Між тим витрати громади зросли, адже треба було піклуватися про військових, які не платили за жодні ресурси, що їх використовували. І громада ніколи ні в чому не відмовляла їм.

Але якщо на заміну вікон і дахів ще можна було знайти сякі-такі гроші, то капітальне відновлення виглядало майже неможливим. Символом російської агресії у Святогірську стала п’ятиповерхівка на вулиці Івана Мазепи, по якій окупанти, відступаючи, вдарили ракетою С-300. Святогірська військова адміністрація виготовила проєкт відновлення і зробила всю необхідну документацію. Однак грошей для відбудови знайти так і не вдалося: міжнародних донорів відштовхувала відносна близькість і гнучкість лінії фронту, до якої від Святогірська зараз лише 20 км. Тож будинок так і залишився у руїнах.

- Найбільше я пишаюся тим, що моїй команді вдалося зробити у трьох деокупованих населених пунктах, – зізнається Володимир Миколайович. – Спільно з міжнародними організаціями ми відремонтували близько тисячі приватних будинків, налагодили евакуацію тих, хто погодився виїхати; а також поновили надання послуг і гуманітарної допомоги тим, хто залишився. Тепер ми маємо ЦНАП, а також відділення банку, «Нової пошти», «Укрпошти»… І все це цілком нормально працює, незважаючи на близькість фронту.

Найважче було з ексгумацією загиблих. Військовій адміністрації довелося перепоховати тіла 48 місцевих жителів, які були вбиті окупантами, загинули від вибухів снарядів та мін або померли без медичної допомоги. Найбільше дісталося чотирьом селам, що знаходилися уздовж берега Сіверського Донця. Ворог, що наступав з боку Ізюма і прагнув вийти до Слов’янська, так і не зміг переправитися через цю річку.

Велике село Богородичне на правому березі Сіверського Донця кілька разів переходило з рук у руки, однак росіяни так і не змогли закріпитися у ньому й врешті-решт відступили за ріку. Зрозумівши, що переправитися не вдасться, вороги почали планомірно стирати на попіл селянські будинки. У результаті не тільки від Богородичного, але й від Мазанівки, Краснопілля та Долини залишилися самі лише руїни.

Володимир Рибалкін розумів, що людей треба якнайшвидше забезпечити новим житлом, тому оперативно організував збір усіх необхідних документів. Завдяки цьому мешканці Святогірської громади вже отримали житлових сертифікатів за державною програмою «Є-Відновлення» на суму понад 1 млрд грн.

- Коли ми повернулися після втечі росіян, в усій громаді з колишніх 9 тисяч залишилося близько 550 осіб, – згадує Володимир Рибалкін. – Пишаюся тим, що з росіянами пішло порівняно небагато – лише близько 200 наших мешканців. А третина тих, які виїхали на територію, підконтрольну українському уряду, згодом повернулася додому. Бо кажу вам, другого такого місця, як Святогірськ, у світі немає…

 

Зруйнована ракетою С-300 п’ятиповерхівка на вулиці Івана Мазепи, що стала символом російської агресії у Святогірську

 

Зруйнований Будинок культури у селі Хрестище

 

Наслідки вибуху снаряду РСЗО у селі Хрестище, який пробив асфальт і вибухнув під землею

 

Готель у Святогірську. Більшість об’єктів туристичної інфраструктури громади тепер виглядають саме так

 

Володимир Рибалкін під час роздачі гуманітарної допомоги у селі Сидорове

 

Літня мешканка Святогірської громади повертається додому після отримання пенсії у пересувному відділенні «Украпошти». Фото 2023 року

 

Як проєкт «Пліч-о-Пліч» рятує Святогірськ

 

Втрата двох третин мешканців призвела до серйозної кадрової проблеми. За словами Володимира Рибалкіна, у безпосередній близькості від лінії фронту не хочуть працювати «ані земельники, ані архітектори, ані представники багатьох робочих професій». Через це напрямки, у яких задіяні ці фахівці, відстають від інших. У розв’язанні цієї проблеми начальник Святогірської військової адміністрації дуже розраховує на партнерів, зокрема, за проєктом «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади». За ним Святогірська громада підписала два меморандуми про співпрацю: з Великоберезовецькою громадою Тернопільської області та з Чемеровецькою громадою Хмельницької області.

- Ми постійно на контакті з головами цих громад, і це нас дуже підтримує і дуже нам допомагає, – каже Володимир Рибалкін. – Ми обговорюємо варіанти рішень багатьох проблем, і кадрова серед них. Я думаю, що фахівці з громад-партнерів вже невдовзі допомагатимуть нам – віддалено чи під час відряджень.

З проєктом «Пліч-о-Пліч» Святогірська громада працює за трьома напрямками. Перший – облаштування укриттів, на які тепер перетворено підвали багатоповерхових будинків. Великобирезовецька громада вже виділила на це 700 тис. грн, а Чемеровецька – 500 тис. грн. Другий напрямок – культурна співпраця та дитячий відпочинок. Святогірські діти нещодавно провели тиждень на Тернопільщині й згодом планують поїхати на Хмельниччину. Третій напрямок – гуманітарний. Тут насамперед йдеться про підтримку та забезпечення всім необхідним соціальних пралень Святогірської громади. Це спеціальні санітарні модулі, у яких люди, котрі не мають доступу до централізованого водопостачання, можуть безкоштовно прати свої речі.

Ще одним напрямком співпраці є централізована евакуація мешканців. Завдяки тому, що святогірці звикли триматися одне одного, їхні невеличкі громади сформувалися у Києві, у Черкаській області, на Закарпатті, а за кордоном – у Нідерландах. Володимир Рибалкін вже веде перемовини з партнерами за проєктом «Пліч-о-Пліч» про те, щоб у разі необхідності переселити мешканців Святогірської громади «не аби куди, а до своїх».

- Війна розділила громади України: на окуповані й неокуповані; на прифронтові й тилові; на ті, які живуть війною, і ті, які лишень дивляться про неї по телевізору, – каже Володимир Рибалкін. – У цих умовах проєкт «Пліч-о-Пліч» є надзвичайно важливим. Завдяки йому, представники громад, яких не торкнулися бойові дії, можуть побачити наслідки війни на власні очі. Ось у нас у Долинському старостаті, до якого входять чотири зруйновані села, про які я розповів, досі немає світла і навряд чи скоро буде. Адже на це потрібні дуже великі гроші. А там досі живуть 40 осіб. Як вони там третій рік живуть без світла, це варто побачити…

 

Нарада з начальником Донецької обласної військової адміністрації у Краматорську у лютому цього року. У центрі ліворуч – начальник Святогірської військової адміністрації Володимир Рибалкін, поруч із ним голова Великоберезовицької громади Андрій Галайко та керівниця Національного проєкту «Пліч-о-пліч: згуртовані громади» Мар’яна Томин

 

За три роки Святогірськ уклав 55 меморандумів про співпрацю

 

Партнери за проєктом «Пліч-о-Пліч» у Святогірської громади не єдині: за три роки повномасштабної війни вона уклала 55 (!) меморандумів про співпрацю з різноманітними міжнародними організаціями. Зокрема з двома містами-побратимами зі Сполучених Штатів Америки: Істоном і Аштаном. Володмир Рибалкін запевняє, що «це було не надто складно, адже з 2022-го року увага багатьох міжнародних організацій прикута саме до Донеччини». До Святогірська приїжджали багато відомих людей, зокрема всесвітньо відомий американський благодійник Говард Баффет.

Особливим предметом гордості Володимира Рибалкіна тепер є парк комунальної техніки, яку надіслали виключно міжнародні донори та американські міста-побратими. До повномасштабної війни Святогірська громада мала лише автовишку і сміттєвоз, які згодом забрали росіяни. А тепер у розпорядженні військової адміністрації чотири 20-тонних самоскиди, автокран, сучасний сміттєвоз, два мікроавтобуси, три екскаватори-навантажувачі, машина-пилосос на 13 «кубів» та снігоприбиральна машина. Техніки стільки, що Святогірська військова адміністрація позичає її іншим громадам. Аби захистити чотириколісне майно від дронів ворога, кожен автомобіль забезпечено окремим сховищем.

Однак якщо техніку ще можна купити, то з фахівцями так не вийде. Екскаваторник чи водій вантажівки тепер на вагу золота.

- Кожна прифронтова громада ганяється за такими фахівцями, і якщо вони у тебе є, ти буквально молишся на них, – розповідає Володимир Рибалкін. – Ти щодня особисто навідуєш кожного, розпитуєш, чи все гаразд. Фахівці цінують таку увагу. Крім того, вони бачать, що ти тут, що ти не втік, і теж вирішують залишатися…

Перші півтора року після деокупації Святогірська громада жила без сімейного лікаря. Виручали знову ж таки міжнародні організації: «Лікарі без кордонів», «Лікарі світу», FRIDA.UA тощо. Згодом до громади повернувся один з лікарів.

Святогірські вчителі досі продовжують займатися з дітьми онлайн, але з 1 вересня цього року, за наказом уряду, онлайн-навчання має бути нарешті припинене. А з п’яти шкіл громади неушкодженою залишилася тільки одна. Однак Володимир Рибалкін хоче відновити ще одну школу і таки відкрити два навчальних заклади, щоб зберегти їхні педагогічні колективи.

Начальник військової адміністрації дуже обережний у висловлюваннях щодо Святогірської лаври. Вона досі залишається у Московському патріархаті, а під час богослужінь її священники поминають предстоятеля кіріла гундяєва, який благословив російських військових на вбивство українців. Тим не менше Володимир не вважає монахів проросійськи налаштованими і шкідливими для української державності.

- Лавра, яка знаходиться на лівому березі Сіверського Донця, не була окупованою, – каже Володимир Рибалкін. – Натомість, незважаючи на обстріли, що пошкодили кілька колон храмів, там чекали на «руський мір». Коли росіяни відступали, близько 150 осіб, які ховалися у лаврі від обстрілів, зробили плот і перепливли на «російську» сторону. З того часу ми не мали жодних даних про будь-яку антиукраїнську діяльність з боку мешканців Святогірської лаври. Вона зараз виконує певну гуманітарну місію, прихищаючи і годуючи людей, які залишаються без житла. Передавати будь-яку інформацію росіянам з лаври дуже проблематично, бо зараз у радіусі 30 км немає ані інтернету, ані мобільного зв’язку. Єдиним винятком є «Старлінки», але вони знаходяться під цілковитим контролем військової адміністрації. Лавра – це культурна українська спадщина, частина українського державного заповідника, що її орендує монастир. Так до неї і треба ставитися.

 

Миколаївська церква Святогірської лаври на крейдяній скелі. Сюди так і не дістався ворог. Монахи допомагають біженцям, але досі моляться «за здравіє» предстоятеля Московського патріархату Кіріла Гундяєва, який благословив російських військових на вбивство українців

 

Так виглядає Святогірська загальноосвітня школа 1-3 ступеня. Під час окупації міста російські танкісти заради забави розстрілювали школу з танкових гармат

 

Найнагальніші проблеми у 2022 році Святогірській громаді допомогла вирішити команда «Червоного хреста швидкого реагування»

 

Роздача продуктових наборів від World Central Kitchen у Святогірську одразу після деокупації. Протягом 2,5 років ця міжнародна організація готувала і безкоштовно роздавала гарячі обіди та продуктові набори мешканцям Святогірської громади

 

На початку 2023 року відомий американський благодійник Говард Баффет привіз до Святогірська кілька фур продуктових наборів

 

Свиня, через яку чоловік відмовлявся від евакуації, згодом мало не з’їла його

 

Культурні цінності, які належать державі, і з лаври, і з музеїв громади вже давно перевезено у безпечніші місця. Тепер Володимира Рибалкіна хвилює вже підготовка людей до можливої евакуації, якщо фронт підсунеться надто близько. А з цим все непросто.

- Люди, які пережили окупацію, вже її не бояться, – жаліється начальник військової адміністрації. – Але ж те, як війна ведеться зараз, відрізняється від того, як вона велася у 2022-му році! Тепер, якщо противник захоплює якесь місто чи село, він зазвичай отримує лише руїни – такою великою є інтенсивність бойових дій. Однак люди все одно не вірять у небезпеку. Не вірять, що потім може бути вже пізно!

Часом переконати людей готуватися до евакуації Володимирові Рибалкіну допомагає переповідання жахливих історій, свідком яких став у 2022 році.

- Ось ти приходиш до якогось чоловіка і буквально благаєш його виїхати. Він навідріз відмовляється, а коли ти приїжджаєш до нього за якийсь тиждень, то бачиш посеред двору його труп, напівобглоданий собаками. Ось інший чоловік каже, що нікуди не поїде, бо не хоче залишати свиню, яку годує кілька років. Згодом ми ледве рятуємо його від цієї свині, жахливо голодної, яка вже дивиться на свого пораненого і слабкого господаря, як на їжу. Ось ти просиш батьків виїхати і врятувати себе і дітей, а вони запевняють, що у них надійних погріб. А ось ти розкопуєш цей погріб і дістаєш одне за одним їхні тіла... Таких епізодів за час моєї служби було багато. І деякі люди, коли я розповідаю їм про ці епізоди, починають дослухатися до мене. Однак багато хто все одно продовжує жити ілюзіями: мовляв, якщо шахеди лише літають над нашими головами, а не падають нам на голови, значить, ми не цікавимо росіян…

- Мені дуже шкода, що українці так мало знають про Святогірськ і про те, що у нас тут відбувається, – каже Володимир Рибалкін, прощаючись. – Якби знали, то, можливо, активніше допомагали би нам. А ця допомога є дуже важливою для цілої держави. Адже саме тут, на Донеччині, Збройні Сили України щодня знищують ворога. Але щоб ефективніше протидіяти йому, прифронтові громади-форпости мають бути сильними – саме як це зазначено у концепції проєкту «Пліч-о-Пліч». Це повинна розуміти вся Україна – від Харкова до Ужгорода.

 

Так проходила евакуація Святогірського будинку для літніх людей, який пережив окупацію

 

Доправляти літніх людей на територію, підконтрольну українському уряду, можна було тільки човнами. Адже всі мости через Сіверський Донець злетіли у повітря

 

Врятовані Святогірською військовою адміністрацією мати з дітьми із села Тетянівка. Члени родини навідріз відмовлялися від евакуації, доки через обстріли не втратили близьку родичку й самі не зазнали поранень

 

Сім особливостей Святогірська та його історії, про які ви, можливо, не знали

 

• Перша письмова згадка про «поселення та переправу біля Святих Гір» датується 1526 роком. Її залишив австрійський дипломат, вчений і мандрівник Зиґмунд Герберштейн.
• Із 1624 року у документах вперше згадується Святогірський Успенський чоловічий монастир, що знаходився у крейдяних скелях правого берега річки Сіверський Донець. Коло нього була слобода, яку назвали Банною – через бані, які також слугували і ченцям. Саме із цієї слободи виросло нинішнє місто Святогірськ.
• У 1787 році Катерина II у буквальному сенсі здійснила рейдерське захоплення монастиря, закривши його своїм указом і передавши згодом його землі та майно своєму коханцеві Григорію Потьомкіну. Нащадки Потьомкіна відродили монастир лише через 57 років.
• За радянських часів Святогірський монастир знову закрили, його приміщення перетворили на будинок відпочинку, а головний Успенський собор – на кінотеатр. Відновити його вдалося лише у 1992 році, вже за Незалежної України.
• Незважаючи на те, що Святогірськ завжди залишався невеличким містом, у ньому до 1941 року діяв кінний трамвай-конка, що доставляв пасажирів від залізничної станції Святогірськ до берега річки Сіверський Донець, долаючи для цього близько 6 км.
• Святогірськ – найпівнічніше місто Донеччини і частина Краматорської агломерації. Він знаходиться майже на стику трьох областей: Донецької, Харківської та Луганської.
• Святогірськ є найзеленішим містом України: у 2004 році на кожного мешканця міста припадало 144,2 кв. м зелених насаджень, що на той час було найвищим показником у країні. (Міжнародна норма – не менше 20 кв. м).

 

Святогірська лавра з висоти пташиного польоту

 

Всі фото для цього матеріалу надані Святогірською військовою адміністрацією, а також взяті з відкритих джерел