Мешканці окупованої Авдіївської громади намагаються селитися разом і не втрачати власної ідентичності, сподіваючись на повернення додому.

Автор: Дмитро Синяк

---

Очільник Авдіївської військової адміністрації Віталій Барабаш п’ять місяців тому подав рапорт з проханням відпустити його на фронт. Це вже другий його рапорт, поданий з часу повномасштабного вторгнення.  «Роботи тут дедалі менше, а я офіцер з бойовим досвідом», – коротко пояснює Віталій. У 1996-1997 роках він відслужив строкову службу, а у 2014-му пішов добровольцем на фронт і невдовзі опинився у самісінькому пеклі: в Авдіївській «промці», у Донецькому аеропорту, у Пісках та Мар’їнці. Барабаш воював з перервами до 2016 року, коли отримав поранення і був «списаний» у запас.

Тоді він пішов у політику. Загалом у період з 2012 по 2019 роки Віталій був головою Донецького міського осередку громадської організації; головою Донецької обласної організації однієї з політичних партій; радником керівника апарату Верховної Ради України; помічником народних депутатів.

У Віталія Барабаша дві вищих освіти: Донецький національний університет економіки і торгівлі, спеціальність «Харчові та переробні виробництва», Маріупольський державний університет, спеціальність «Публічне управління та адміністрування». Ще Віталій Степанович має досвід роботи у бізнесі: він займався консультуванням з питань комерційної діяльності й управління, будівництвом житлових і нежитлових будівель, виробництвом меблів тощо.

Такий унікальний та різнобічний досвід якнайкраще підійшов для управління громадою «на кордоні з війною»: 25 травня 2020 року молодший лейтенант запасу і батько трьох дітей Віталій Барабаш уклав контракт із ЗСУ, а 1 червня очолив військово-цивільну адміністрацію Авдіївки. На цій посаді він теж змінив кілька напрямків, адже до 24 лютого 2022 року займався переважно розвитком громади, до 17 лютого 2024 року – її обороною, а після, коли Авдіївську громаду було повністю окуповано, – турботою про її мешканців, евакуйованих у різні куточки України. Про цю свою роботу і про те, яким він бачить майбутнє Авдіївки, Віталій Степанович розповів «Децентралізації».

 

Начальник Авдіївської військової адміністрації Донецької області Віталій Барабаш

 

Голова громади, який добровільно іде на фронт

 

Чому ви прийняли рішення іти на фронт? Розкажіть про це докладніше.

- Я одразу ж написав рапорт, щойно Авдіївку повністю окупували. На той час ми вже вивезли всі цінності і розсадили по офісах всі наші управління. Але мені відповіли: «Не на часі! Займайся будівництвом фортифікацій!» І я займався. Але зараз і роботи з облаштування фортифікацій дедалі менше, а на фронті не вистачає офіцерів. Тож моє рішення, так би мовити, визріло саме собою. Маючи бойовий, управлінський та адміністративний досвід, я можу принести в армії багато користі. Тому думаю, що моє місце саме там. Мене давно чекають мої хлопці з підрозділів Сил Спеціальних Операцій. Вже все погоджено, я пройшов усі необхідні тестування і навіть поліграф.

Кому ж ви передасте Авдіївську військову адміністрацію? Не боїтеся, що без вас робота стане?

- Ні, що ви! У мене чудова команда, фахові заступники. Думаю, хтось із них і посяде моє місце. Одна річ, коли місто жило і розвивалося, і була купа всякої роботи, починаючи від господарської діяльності та комунальної сфери і закінчуючи міжнародними контактами. Інша річ зараз, коли з цього мало що залишилося і працює лише третина колишнього колективу – близько тридцяти осіб. Більшість інших працівників – у так званих вимушених простоях, за що вони отримують дві третини від посадового окладу. А посадові оклади у місцевому самоврядуванні переважно дуже маленькі. Багато хто навіть на рівень «мінімалки» не витягує. Бо жодних премій і доплат за вислугу років при простоях немає.

Отже тридцяти осіб достатньо, щоб керувати окупованою громадою?

- Так, цілком. Адже у нас лишилося кілька управлінь: освіти, соціального захисту, у справах дітей, ветеранської політики, охорони здоров’я. Є ще загальний відділ, який працює з мобілізаційним ресурсом, і відділ економіки – у ньому працюють троє фахівців. Це ще багато: у деяких управліннях взагалі по одній людині залишилося. Та у більшій кількості потреби немає.

Чим ви займаєтеся з того часу, як ворог окупував Авдіївську громаду?

- Здебільшого будівництвом фортифікацій – спочатку у Покровському, а потім у Краматорському районах. Мій досвід управління комунальними структурами та досвід військового сталися тут дуже при нагоді. Авдіївська адміністрація зараз знаходиться у Дніпрі, тож можна сказати, що весь останній рік я прожив у трикутнику Краматорськ – Дніпро –  Покровськ. Раніше до цих трьох додавалася ще й Авдіївка...

Які задачі стоять перед вами як перед начальником Авдіївської військової адміністрації?

- Функціонування тих управлінь, що залишилися, а також опіка над нашими мешканцями, які тимчасово в'їхали з Авдіївки. Вони мають отримувати потрібні документи, соціальну та гуманітарну допомогу тощо. На жаль, гуманітарної допомоги зараз дедалі менше, бо знаходити її дедалі важче. Раніше, коли наше місто героїчно оборонялося, і до нього було прикуто увагу цілого світу, до нас буквально стояла черга з тих, хто хотів допомогти. А тепер, як то кажуть, «пріоритети змінилися». Донори чомусь вирішили, що мешканці Авдіївської громади живуть тепер «у нових мирних містах і селах» весело і щасливо, і жодної допомоги не потребують. Але це, на жаль, не так. У наших людей, які виїхали до інших регіонів України, де вони часто нікому не потрібні, безліч проблем: починаючи від того, що їм нічого їсти і закінчуючи тим, що їм банально немає, де жити.

 

Віталій Барабаш у Покровську Донецької області. Березень 2024 року

 

Віталій Барабаш у лікарні Покровська відвідує місцевого мешканця, пораненого у результаті російських обстрілів Авдіївки. 1923 рік

 

Авдіївка, 2023 рік. Віталій Барабаш оглядає місцевість з багатоповерхівки

 

Читати також: Авдіївський апокаліпсис

 

Робота і житло для авдіївців

 

Чи може Авдіївська військова адміністрація забезпечити своїх мешканців роботою і житлом?

- Звичайно, не завжди ми здатні вирішити всі проблеми тих, хто до нас звертається, але більшість таки вирішити можемо. Полегшує нам цю задачу те, що авдіївці переважно тримаються одне одного. Наприклад, у Кам'янському зараз майже 5 тис. наших людей, у Дніпрі – 2,2 тис. у Києві – майже 2 тис., у Броварах – майже 1 тис. і стільки ж у Борисполі. По кількасот наших мешканців осіли у Стрию та Івано-Франківську. Коли ми отримуємо від них, так би мовити, «сигнали лиха», виїжджаємо на місце, і я особисто зустрічаюсь з тамтешніми міськими головами. Ми з ними намагаємося разом знайти потрібне рішення, проговорюємо всі нюанси проблем, стикуємо між собою наші управління соцзахисту, виходимо на місцеві громадські організації. Фактично треба тільки дати старт певним процесам, поєднати між собою потрібних людей, деколи підписати договори – і знаходиться і житло, і робота. На жаль, це все працює несистемно, а у ручному режимі і тільки на особистих контактах. Кажу вже, як є.

Ну, з житлом все ще більш-менш зрозуміло: міські ради можуть знайти якісь приміщення під гуртожитки. А як вони знаходять роботу для переселенців? Тільки через місцеву службу зайнятості?

- Насамперед, звісно, служба зайнятості підключається. Але дещо ми також робимо централізовано. Я маю на увазі, наприклад, договір, який наша військова адміністрація уклала з «Укрпоштою». Щоправда, і тут багато залежало від особистих контактів. От буквально вчора я супроводжував голову «Укрпошти» Ігоря Смілянського під час його робочої поїздки прифронтовими громадами Донецької області. Завдяки нашій співпраці, ми уклали з «Укрпоштою» два договори: про відправлення гуманітарних вантажів для Авдіївської громади з великою знижкою та про прийняття наших людей на роботу. «Укрпошта» ж має відділення по всій країні, і їй завжди потрібні люди. Тож спочатку ми подаємо до головного офісу списки наших людей, а потім HR-и з «Укрпошти» дзвонять нам і повідомляють про вакансії у тих чи інших містах і селах. Ми викладаємо цю інформацію у своїх групах у соцмережах, і ті, кому цікаві ці вакансії, відгукуються… Таким чином ми вже прилаштували до «Укрпошти» 50-60 наших мешканців. Небагато, але і не мало, бо ж ідеться про людські долі.

Чи підтримуєте ви зв’язки з міжнародними організаціями, щоб допомогти людям, які виїхали з Авдіївки?

- Так, звісно. Ми спілкуємося з усіма, але, на жаль, більшість програм уже закрито. Зараз близько 90% допомоги ми отримуємо від американського благочинного фонду GEM (Global Empowerment Mission). Головним спонсором фонду є структури мільярдера Уоррена Баффета. Його середній син Говард Баффет був у нас у 2023-му. А місяці півтори тому ми з ним знову зустрічалися у Дніпрі. Я думаю, що потік допомоги від нього не припиняється саме через те, що ми з ним багато особисто спілкувалися і, можна сказати, потоваришували. 

Авдіївка була, по суті, містом одного підприємства – коксохімічного заводу, де працював, здається, кожен другий мешканець. Чи знайшли фахівці з цього заводу роботу на аналогічних українських підприємствах?

- Власне, про це я теж особисто домовлявся з міським головою Кривого Рогу Олександром Вілкулом, і з міським головою Кам’янського Андрієм Білоусовим. У Кам’янському також є кілька металургійних підприємств, ну, а про Кривий Ріг знає вся країна. Я ж кажу, справу просто треба «розкачати»: коли управління соцзахисту, громадські організації різних громад тощо між собою співпрацюють, справа зрушується з мертвої точки.

 

Об’єднання благодійних фондів «Міжнародний штаб допомоги українцям» та Благодійний фонд «Небо України» передають Авдіївській громаді гуманітарний вантаж: 20 тон продуктів харчування, перев’язочні матеріали, спальні мішки, ліхтарі, окопні свічки та великий генератор

 

Віталій Барабаш (ліворуч) та американський бізнесмен і філантроп Говард Баффет, середній син міліардера Уоррена Баффета, засновник фонду The Howard G. Buffett Foundation

 

Організація Global Empowerment Mission Ukraine (GEM) у партнерстві з Howard G. Buffett Foundation передали Авдіївській громаді генератори

 

Віталій Барабаш та міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків

 

Віталій Барабаш та секретар Дніпровської міськради Олександр Санжара

 

Чому не варто закривати релоковані лікарняні заклади та школи?

 

Ви не згадали управління освіти. Чим воно займається зараз?

- Кількість учнів, звичайно, зменшилась, і роботи в управління освіти теж поменшало. Якщо до початку повномасштабної війни в Авдіївській громаді було близько 2,2 тис. дітей, у 2024-му – 1,5 тис., то зараз – 1,2 тис. Ми закрили дві школи з п’яти, три поки працюють в онлайн-режимі. Незважаючи на цей режим, першокласників не бракує: думаю, цьогоріч у двох школах буде по одному першому класу, а у третій – два. Я особисто зустрічаюся з випускниками і хочу сказати, що дуже задоволений їхнім рівнем освіти. Наші школи навіть на рівні області весь час відзначають. Цього року один із наших випускників склав математику на Національному мультипредметному тесті на 200 балів! Є і ще один напрямок роботи управління освіти: коли хтось з батьків хоче перевести дитину з нашої онлайн- до місцевої офлайн-школи, це завжди треба правильно і коректно організувати.

Може, є сенс об'єднати ці три школи в одну – задля економії коштів?

- Ну, по-перше, це дуже непросто зробити адміністративно. По-друге, ми ж вже дві школи скоротили. Я думаю, буде неправильно робити онлайн-школу з шістьма сотнями учнів, а у нас саме так і вийде, якщо ми закриємо ще один наш навчальний заклад. Надто вже великим буде навантаження на педагогів. От якщо кількість дітей зменшиться до дев’ятисот, про це можна буде подумати.

Така ж ситуація і зі сферою охорони здоров’я? Ви теж її поступово скорочуєте? Куди релокували Авдіївську лікарню і як вона там почувається?

- Наша лікарня зараз працює у Києві, на Оболоні. І хоча більшість сервісних пакетів нам порізали, вона тримається. Як на мене, не можна обмежувати фінансування таким лікарняним закладам, як наш. Не можна їх вбивати. Але саме це і відбувається. Наші резерви вже закінчуються, а люди не розуміють, що далі. Ми радимо їм шукати нову роботу, але вони не хочуть іти з лікарні, яка була і залишається частиною їхнього життя. Ми вже кілька разів влаштовували збори колективу, на яких пропонували закрити лікарню. Але люди кажуть: «Ми не хочемо нікуди йти, ми хочемо тут працювати!» Ну, як їм відмовиш? От ми і тягнемо цей заклад з останніх сил, як би важко нам не було.

В інтерв’ю Децентралізації Охтирський міський голова Павло Кузьменко назвав релокацію лікарень, освітніх закладів та органів місцевого самоврядування з окупованих територій деструктивним явищем. Адже виходить, що у той час коли в Охтирській школі бракує вчителів, у місті працює онлайн кілька релокованих шкіл, причому більшість дітей, які навчаються у цих школах, теж живуть в Охтирці. Погодьтеся, така ситуація не є нормальною.

- Погоджуюся. Все, що ви сказали, начебто логічно і правильно. (Я, до речі, добре знайомий з Павлом Кузьменком і він особисто переповідав мені ці ідеї). Але є одне але. Якщо ми хочемо зробити так, як він радить, тобто закрити релоковані школи та лікарні, ми маємо насамперед сказати всім їхнім працівникам, учням та пацієнтам: «Назад повернення не буде. Окуповані території так і залишаться окупованими, принаймні, у найближчому майбутньому». Я не знаю, хто з можновладців зараз міг би піти на таке. Але від цього залежить стратегія. Якщо ми сподіваємося повернутися до Авдіївки через кілька років, нам краще зберегти наші трудові колективи. Якщо ні – так, їх краще розпустити. Але скажіть мені, ми точно не збираємося повертатися? Є ще й інший момент. Далеко не факт, що вчителька авдіївської школи захоче працювати, наприклад, у Києві. Я думаю, набагато вищою є ймовірність, що вона виїде за кордон. Ну і нарешті третій момент. Наші лікарні та школи є частиною нашої ідентичності. От у нашій лікарні зараз працює дуже фахова завідувачка лабораторії, мегапрофесіонал. Її вже не раз намагалися переманити і до приватних, і до державних київських клінік. Вона щиро каже мені: «Степановичу, що той Київ, я й за кордоном без проблем роботу знайду і буду отримувати зовсім інші кошти!» Але ця жінка не хоче їхати за кордон, вона є патріоткою Авідївки, для неї робота в Авдіївській лікарні – це спосіб залишитися самою собою. І таких людей багато. Тому хоча я і сам кілька разів, так би мовити, хапався за шашку і казав: «Все! Закриваємо лікарню!», згодом під тиском людей був змушений змінювати своє рішення.

 

Віталій Барабаш та засновник і президент організації Global Empowerment Mission (GEM), яка зараз забезпечує авдіївців наборами базових харчових продуктів, Майкл Каппоні

 

Під час урочистого погашення марки, випущеної на честь 245-ї річниці з дня заснування міста Авдіївка. Марку розроблено спеціально до цієї дати Авдіївською міською військовою адміністрацією та громадською організацією «Промінь ІФ» спільно з «Укрпоштою». Зліва направо: начальник Авдіївської військової адміністрації Віталій Барабаш, гендиректор «Укрпошти» Ігор Смілянський, голова Донецької обласної державної адміністрації – начальник Донецької обласної військово-цивільної адміністрації Вадим Філашкін. Авдіївка, 9 вересня 2023 року

 

Вісті з окупованої Адвіївки

 

Що чути з окупованої Авдіївки, з того боку?

- Там повним ходом іде деукраїнізація. Буквально сьогодні журналістка Наталія Тарчевська виклала у своєму Телеграм-каналі аж четвертий сюжет про ждунів Авдіївки. Тобто про тих, хто радо зустрічає «руський мір». У цьому сюжеті є також інформація про перейменування вулиць. Тепер в Авдіївці знову будуть вулиці Леніна і Чапаєва. Отже маємо повернення у світле соціалістичне минуле.

Чи окупанти відбудовують місто?

- Відбудови як такої немає, все робиться лише для телекартинки. От відремонтували росіяни два більш-менш вцілілих багатоквартирних будинки і весь час тасують там людей, мов карти. Поселили одну сім’ю і кажуть їй: «У квартирі не можна нічого змінювати!» Тобто не можна не те що кондиціонер повісити, але навіть картину на стіну. За два місяці цій сім’ї кажуть вибиратися деінде, а на її місце селять нову сім’ю і знову знімають про це репортаж. Так у глядача створюється враження, що відновлення міста йде семимильними кроками. Але ж місцевих не обдуриш! У нас на вулиці Соборній, 73 стоїть будинок із білої селікатної цегли. Він у нас такий один, його всі знають. І от коли у нього «вселяють» сотні сімей, намагаючись знімати будинок з різних ракурсів, щоб заплутати глядачів, місцевим стає смішно.

Чи є у цих відремонтованих будинках газ, вода, світло?

- Немає. Натомість сюжети на рос-тв про те, як все добре в Авдіївці, виходять регулярно. Коли приїжджає знімальна група, заводять дизель-генератор, і у помешканнях з’являється світло, тепло і вода, яку качають з артезіанських свердловин. Та коли знімальна група їде геть, дизель-генератор вимикають, і казка закінчується. Знову ані світла, ані води, ані тепла.

Чи є в Авдіївці місцеві мешканці? Чи повертаються до міста ті, хто виїхали у бік росії?

- Було кілька випадків, коли до відремонтованих будинків приїжджали справжні власники квартир, які до цього переховувалися у росії чи у «деенерії». Що, ви думаєте, їм сказали? Що «укропівські» документи вже недійсні, і що з ними треба їхати до «укропівки». На момент окупації міста там ще залишалося близько 700 осіб. Зараз, наскільки нам відомо, з них лишилося близько трьохсот. Зате до Авдіївки завозять нових людей, а потім переселяють їх деінде. Тобто там постійно є певний трафік. Центром життя зараз є ці два будинки, про які я розповів. Нещодавно до них додали третій, бо телеглядачі почали обурюватися: якщо порахувати, скільки сюжетів про поселення жильців у ці два будинки вийшло, то виявиться, що, грубо кажучи, за два роки у стоквартирний будинок вселилися 200 сімей. Тому, щоби змінити картинку, вирішили відремонтувати ще один будинок. Також нещодавно загарбники почали відбудову приміщення міської адміністрації. Як же без цього!? Влада ж має десь сидіти!

У минулому інтерв'ю Децентралізації ви сказали, що ступінь руйнування Авдіївки  наближається до ступеня руйнування Бахмута. Виходить, все місто досі лежить у руїнах? А як же Авдіївський коксохім?

- Так, все лежить у руїнах, за винятком кількох будинків. А коксохім вирізається нещадно. Спершу там вирізали кольорові метали, тепер вже й до чорних взялися. Вдень ріжуть, вночі вивозять, щоб люди не бачили, скільки фур виїхало з коксохіму. Дороге і унікальне обладнання просто розрізають на металобрухт.

Чи отримують мешканці Авдіївки житлові сертифікати за програмою Є-відновлення?

- Ні. За законом, такі сертифікати можуть отримувати тільки ті люди, житло яких знаходиться на території, наближеної до зони активних бойових дій. Для цього ступінь руйнування житла має обстежити спеціальна комісія, після чого визначити вартість збитків. Зрозуміло, що на окупованій території це неможливо. Був пілотний проєкт по Мелітополю: якщо не помиляюсь, власники десяти домогосподарств отримали компенсацію за рахунок коштів міжнародних донорів. Але це був одиничний випадок. Я цілком розумію, що не вистачить жодних грошей, якщо Україна компенсуватиме житло всім, хто до повномасштабного вторгнення мешкав на окупованих територіях. Я такий самий безхатько, як і всі інші. Батьківський будинок коло Авдіївки, у якому я народився, знаходиться на окупованій території. Мама, сестра, брат та інші родичі весь час питають мене, чи зможуть вони колись отримати компенсацію за нього, але мені поки що нічого відповідати. Я кажу всім: «Давайте почекаємо».

 

Віталій Барабаш в Авдіївці. Травень 2023 року

 

Віталій Барабаш у робочому кабінеті. За його спиною ліворуч – міський прапор Авдіївки, праворуч – прапор Донецької області