Долучившись до Національного проєкту Мінрозвитку «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади», Великоберезовицька громада Тернопільської області заклала у власному бюджеті понад 700 тис. грн на облаштування укриття у Святогірській громаді Донецької області.

Автор: Дмитро Синяк

---

Велика Березовиця – це справді велике селище неподалік Тернополя, на берегах річки Серет. Тут живуть понад 9 тис. мешканців. Значення селища суттєво зросло, коли у 2020 році воно стало центром громади площею 205 кв. км з населенням майже 25 тис. осіб. Святогірськ – місто на берегах ріки Сіверський Донець на Донеччині, неподалік Слов’янська. До повномасштабного вторгнення у ньому мешкали близько 6 тис. осіб. У тому ж 2020 році Святогірськ став центром громади, що об’єднала 376,4 кв. км і 9 тис. мешканців. Дві громади розділяє понад 1 тис. км, однак цю відстань подолав проєкт «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади». Саме завдяки участі у ньому Святогірськ зміг отримати кошти на облаштування укриття, а Велика Березовиця – довести, що Україна не поділяється на схід і захід, південь і північ, що вона – єдина і соборна. Про це «Децентралізації» розповів голова Великоберезовицької громади Андрій Галайко.

 

«Я хотів побачити все на власні очі…»

 

Великоберезовицька громада одна з перших долучилася до проєкту «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади». Чому ви вирішили взяти участь у ньому?

- Так, ми справді підписали один з перших в Україні меморандумів про співпрацю – власне із Святогірською громадою. Я познайомився з начальником Святогірської військової адміністрації Володимиром Рибалкіним на засіданні Конгресу місцевих і регіональних влад при Презтдентові України у грудні минулого року. Володимир, до речі, є ветераном АТО і учасником бойових дій 2014 року. Крім того, він – громадський активіст, волонтер та журналіст-розслідувач, який доволі успішно боровся з корупцією. Святогірську міську військову адміністрацію Володимир очолив у липні 2022 року… Ми одразу ж знайшли з ним спільну мову і розпочали нашу співпрацю.

За яким напрямком?

- Їх було кілька. Насамперед наші освітяни познайомилися з освітянами зі Святогірська, і у різних наших освітніх закладах відбулися своєрідні телемости. Потім ми ще раз поспілкувалися з Володимиром Миколайовичем у Софії Київській під час відзначення Дня соборності. Тоді він сказав мені відверто: «Якщо ми не зупинимо орків на Донеччині, вони можуть дійти і до вас». Я добре запам’ятав ці його слова. А тоді вирішив, що маю поїхати до Святогірська і побачити все на власні очі, відчути атмосферу, яка панує там. Час показав, що це рішення було правильним.

Що ви побачили у Святогірській громаді?

- З одного боку я був приголомшений її красою. У нас ніколи нічого не чули про Донеччину як про туристичний регіон. А там просто надзвичайна природа, неймовірні краєвиди! Уявіть собі: лише на території Святогірської громади за радянських часів діяло понад 50 баз відпочинку! Тепер, на жаль, більшість із них у руїнах, понівечені російськими «Калібрами», «Іскандерами», «Кінджалами» та дронами… Це теж приголомшило мене – як можна знищувати туристичний потенціал регіону, який створювали десятиліттями!? Навіть по Святогірській лаврі москалі вдарили, пошкодивши кілька колон… Я приїхав до Святогірська не з порожніми руками, зокрема, привіз багато миючих засобів. Вони були потрібні для пралень та душових, організованих по цілому місту, – як для цивільних мешканців, так і для військових.

Що вразило вас найбільше під час тієї поїздки?

- Те, що російські танки прямою наводкою били по школах і садочках. Через такі удари, наприклад, від музичної школи, розташованої у самісінькому центрі Святогірська, залишився тільки фундамент. Однак дві школи громади поки що можна відновити, і ми готові взяти у цьому участь.

Що ви почули від місцевих жителів Святогірської громади? Як вони налаштовані?

- Я був на обох берегах Сіверського Донця: і там, де раніше знаходилися позиції ворога, і там, де стояли українські війська. Я познайомився з багатьма чудовими людьми, які є патріотично налаштованими і які не хочуть нікуди виїжджати, усіляко підтримуючи наших військових. Я також почув багато історій про деокупацію: адже кілька сіл громади були зайняті орками у 2022 році, а потім звільнені нашими Збройними Силами. Мене дуже здивувало, що багато тих, хто не втекли з міста (а таких близько 1 тисячі), хоч раз та й побували в західній частині України. Побачивши, що ми не вороги, якими нас змальовують у російських пропагандистських відео, ці люди змінили ставлення до війни загалом. Вони вирішили залишилися і боротися. І вони були дуже раді побачити, що ці ж «страшні западенці» їм допомагають.

 

Перше знайомство на Конгресі місцевого самоврядування у грудні минулого року. Зліва направо: начальник Святогірської військової адміністрації Володимир Рибалкін, заступник міністра розвитку громад та територій України Олексій Рябикін, голова Великоберезовицької громади Андрій Галайко

 

Спільне «історичне» фото у Софії Київській на тлі Четвертого універсалу Центральної Ради, яким 22 січня 1918 року було проголошено незалежність Української Народної Республіки

 

Зустріч на вищому рівні. Зліва направо: голова Великоберезовицької громади Андрій Галайко, начальник Донецької обласної військової адміністрації Вадим Філашкін та начальник Святогірської військової адміністрації Володимир Рибалкін

 

Нарада з начальником Донецької обласної військової адміністрації у Краматорську у лютому цього року. У центрі ліворуч – начальник Святогірської військової адміністрації Володимир Рибалкін, поруч із ним голова Великоберезовицької громади Андрій Галайко

 

Володимир Рибалкін під час виконання бойового завдання на Донеччині, літо 2022 року

 

Допомога у 700 тис. грн – на облаштування укриття

 

Отже після цієї поїздки Великоберезовицька селищна рада вирішили допомогти донеччанам відбудувати амбулаторію у селі Хрестище, виділивши на це близько 400 тис. грн, чи не так?

- Ні, це був наш первісний план, який ми згодом змінили. Бо коли я приїхав і побачив все на власні очі, то переконав Володимира Миколайовича у тому, що набагато краще буде вкластися в облаштування укриття, а не амбулаторії. Це більше на часі, саме цього насамперед потребують люди. А коли вже вдасться захистити їх від російських ракет, тоді можна буде захищати і від хворіб. Одним з моїх аргументів було також і те, що на укриття ми зможемо виділити на 300 тис. грн більше. Адже укриття є елементом оборони міста.

Як відреагували депутати Великоберезовицької селищної ради на пропозицію фактично подвоїти розмір допомоги партнерам?

- Не скажу, що все було просто, адже 700 тис. грн – доволі велика сума. Вона для нашої громади точно не є зайвою. А депутати належать до різних політичних партій і мають різні думки. Однак після того, як я докладно розповів, що чув і бачив на Донеччині, усі підтримали мою пропозицію одноголосно. Вплинуло й те, що тут йшлося про співфінансування, тобто буквально про те, щоб підставити плече співвітчизникам, які опинилися у біді.

Що ж буде з амбулаторією у Хрестищі? Її не ремонтуватимуть?

- Можливо, ми візьмемося за неї пізніше. Там треба було лише замінити вікна, вибиті вибухами. З одного боку, нічого складного, але з іншого без вікон амбулаторія не може працювати. Я думаю, нам це по силах.

Чи не зменшиться обсяг допомоги вашої громади армії через те, що Велика Березовиця вирішила підтримати Святогірську громаду?

- Ми цьогоріч прийняли аж 25 програм з підтримки різних військових частин. Кожна з цих програм – трансферт на матеріальне забезпечення. А є ще окремі програми із закупівлі дронів, РЕБів, різноманітних антен тощо для підрозділів, у яких служать військові з нашої громади. Є ще програми прямої підтримки військовослужбовців. Наприклад, минулого року всі вони отримували від нас по 5 тис. грн щороку, а поранені отримували 10 тис. грн. Цьогоріч ми збільшили ці виплати: 15 тис. грн на рік кожному і 20 тис. грн – пораненим. Стільки ж отримують родини загиблих і зниклих безвісти. Враховуючи те, що у нас близько тисячі військовослужбовців, ми маємо чималі витрати, десятки мільйонів гривень... У цьому ж ключі ми розглядаємо і підтримку Святогірської громади. Це крок до підсилення обороноздатності цілої держави. Адже у концепції проєкту «Пліч-о-Пліч» закладено ідею створення на російському прикордонні та на лінії фронту так званих форпостів – потужних громад, яким допомагає вся Україна.

Чи подібна Святогірська громада до Великоберезовицької? 

- З одного боку, там ті ж самі проблеми, що й у нас: з водопостачанням, з водовідведенням, з вивезенням твердих побутових відходів, з наданням послуг… Поруч зі Святогірськом – Слов’янськ, поруч з Великою Березовицею – Тернопіль, тобто ми обоє – приміські громади. Але величезна відмінність у тому, що ми - у тилу, а вони – громада-форпост, прифронтова громада, по якій москалі щоденно гатять з усього, з чого тільки можуть. Також якщо у нас всім керує селищна рада, то у Святогірській громаді – військова адміністрація. Тобто якщо у нас всі рішення приймаються колегіально, на сесіях, на профільних комісіях, а у них – одноосібно. За великим рахунком, нам приймати рішення складніше, адже треба спершу переконувати депутатів…

 

Покладання квітів до пам’ятнику загиблим бійцям батальйону Національної гвардії України ім. С. Кульчицького, які звільняли Святогірськ восени 2022 року. Зліва направо у першому ряді: начальник Святогірської військової адміністрації Володимир Рибалкін, голова Великоберезовицької громади Андрій Галайко та керівниця Національного проєкту «Пліч-о-пліч: згуртовані громади» Мар’яна Томин

 

Начальник Святогірської військової адміністрації Володимир Рибалкін (у центрі), голова Великоберезовицької громади Андрій Галайко та керівниця Національного проєкту «Пліч-о-пліч: згуртовані громади» Мар’яна Томин у Святогірську на фоні спаленої у 2022 році російської бойової машини піхоти

 

Володимир Рибалкін, Андрій Галайко та Мар’яна Томин на місці оцінюють можливості допомоги Святогірській громаді

 

«Підставляючи одне одному плече, втримаємо Україну!»

 

Розкажіть про перші кроки вашої співпраці зі Святогірськом.

- У квітні, якраз на третій день Великодніх свят, до нашої громади приїхала перша делегація з цього міста: 12 дітей і 2 вчителя. Вони прогостювали у нас лише 5 днів, але їхали додому зі сльозами на очах – так їм у нас сподобалося. Ми показували все, що було у нас найкращого: від шкіл та клубів до підприємств та храмів. Ми разом співали гаївки… Нам було дуже приємно, що наші гості поїхали від нас задоволені і з найкращим враженням. Ми розуміємо, як це важливо для них, адже вони живуть практично на лінії фронту. Більшість тамтешніх дітей були в західній частині України вперше. Ця поїздка була, власне, одним з перших кроків нашої співпраці. Тепер будуть інші спільні культурні та спортивні заходи, про які ми вже домовилися.

Чи не розглядаєте ви можливості централізованої евакуації мешканців Святогірської громади до Великої Березовиці?

- Ми відкриті до різних пропозицій. На разі ми віддали переселенцям зі сходу, півдня та півночі терапевтичний корпус центральної районної лікарні, розташований у нашому селі Мішковичі. Спершу ми разом з партнерами відремонтували його і забезпечили всім необхідним: від душових кабінок до пральних машин. Ми також плануємо перетворити на гуртожиток для переселенців триповерхове адміністративне приміщення, де колись була сільcmка рада та колгоспна контора... Від початку великої війни через нашу громаду пройшли понад 10 тис. внутрішньо переміщених осіб. Близько тисячі з них залишилися, переважно у приватному секторі, дехто вже навіть придбав власне житло. Для того, щоб захищати інтереси внутрішньо переміщених осіб, у нас створено раду ВПО… Ми поки що не ставили питання про евакуацію до нас мешканців Святогірської громади, бо не було такої потреби. Але згодом, хтозна? Адже фронт підбирається до Святогірська дедалі ближче. Коли я приїхав туди, до передових російських позицій було близько 20 км, а тепер вже 15 км…

Чи плануєте ви допомагати Святогірській громаді технікою та фахівцями? Адже громади-форпости чи не найбільшу потребу відчувають саме у цьому.

- На жаль, у нас немає жодної специфічної техніки, якою ми могли б поділитися зі Святогірськом. А от своїх фахівців ми готові залучити. Зрештою, наскільки я бачу, від нас чекають не стільки і не тільки матеріальної допомоги, скільки порад, контактів, навіть доброго слова. Тому ми намагаємося якнайбільше спілкуватися, ділитися досвідом, залучати до нашого діалогу якнайбільше людей.

Що ви можете сказати про проєкт «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади»? Наскільки він на часі?

- Це надзвичайно важливий проєкт, адже він поєднує, зшиває схід і захід України. Крім того, завдяки йому посилюється лінія української оборони, основою для якої є саме громади-форпости. Завдяки участі у проєкті «Пліч-о-Пліч» ми краще зрозуміли одне одного, ми відчули взаємну відповідальність та приязнь, а головне – гордість від того, що ми – українці. Дай Боже, щоб наше спілкування зі Святогірською громадою продовжилося й після закінчення війни. Тоді й наші діти зможуть колись поїхати на відпочинок на Донеччину, побачити цю чудову природу, ці прекрасні місця… Ми вже готові допомагати у їхній відбудові та відновленні. До речі, меморандум зі Святогірською громадою нещодавно підписала ще й Чемеровецька громада Хмельницької області – теж за проєктом «Пліч-о-Пліч». Так що тепер ми допомагатимемо Святогірську удвох. Так гуртом, підставляючи одне одному плече, ми й втримаємо Україну!

 

Начальник Святогірської військової адміністрації Володимир Рибалкін:

 

Начальник Святогірської військової адміністрації Володимир Рибалкін

 

Підтримка громад-партнерів є для нас надзвичайно важливою, мабуть, як і для кожної громади-форпосту. Ми знаходимося у непростій ситуації, бо з тринадцяти наших населених пунктів три пройшли через окупацію, а чотири – повністю знищені. Від сіл Богородичного, Мазанівки, Краснопілля і Долини лишилися самі руїни. Ми також втратили 70% нашого населення, і це спровокувало цілу низку проблем, насамперед кадрову. Звісно, нам багато у чому допомагає держава, а також міжнародні та національні гуманітарні організації. Однак ми дуже розраховуємо і на тісну співпрацю з нашими партнерами за проєктом «Пліч-о-Пліч». Коли ти розумієш, що у разі чого друг завжди підставить тобі плече, жити набагато легше. З Великоберезовицькою громадою ми намітили три наступні напрямки співпраці: житлово-комунальний, соціальний та культурний. Найлегше з культурним, бо наші діти одразу ж почали спілкуватися у режимі онлайн… Всі інші – у процесі реалізації. Для нас було надзвичайно важливо, що Андрій Васильович вирішив приїхати до нас особисто, щоб побачити все на власні очі й самому оцінити глибину наших проблем. Він міг би не робити цього з огляду на безпеку чи відправити до нас якогось свого фахівця. Але все ж вирішив приїхати, і це теж стало певним засвідченням його позиції, а також підтвердженням того, що його громада сприймає наші потреби серйозно і щиро хоче допомогти нам. Саме завдяки такій щирій та всебічній допомозі громади-форпости отримають додаткові можливості, аби з часом повернути життя на прифронтові території.