Начальник Оріхівської військової адміністрації Запорізької області Микола Винниченко про життя у десяти кілометрах від лінії фронту, щоденне прибирання фактично зруйнованого міста, роботу пунктів незламності та свіжі пиріжки й піци на місцевому ринку.

Автор: Дмитро Синяк

---

Від невеличкого містечка Оріхів Запорізької області до передових російських позицій близько десяти кілометрів. Зупинившись тут у 2022 році, фронт за три з половиною роки фактично не рушив з місця. Дещо покращив ситуацію український контрнаступ, відкинувши росіян за селище Роботине, до якого з Оріхова коло п’ятнадцяти кілометрів. Однак згодом українська армія була змушена відступити практично на попередні позиції. Увесь цей час Оріхів був вузловим пунктом української оборони, а значить і незмінною ціллю для ударів російської артилерії, авіації та дронів. Таким він залишається і зараз.

За логікою, у зруйнованому на 95% місті не повинно було залишитися цивільних. Однак вони не тільки залишилися там, а ще й зуміли налагодити більш-менш пристойне життя, якщо таке взагалі можливе за умов щоденних обстрілів та відсутності електроенергії, газу, опалення та мобільного зв’язку. Велику роль у цьому зіграла місцева влада, яка ні на день не припиняла надавати людям послуги. Як це стало можливим, «Децентралізації» розповів начальник Оріхівської військової адміністрації Запорізької області Микола Винниченко. Цю посаду він посів 7 квітня 2023 року, а до повномасштабного вторгнення був оріхівським підприємцем і депутатом міської ради. У лютому 2022 року Микола Дмитрович навідріз відмовився залишити місто і взяв активну участь у забезпеченні його мешканців всім необхідним – від гуманітарної допомоги до пенсій.

 

Як живуть у місті, де не мало би бути людей

 

У своїх минулорічних інтерв’ю ви казали, що Оріхів зруйновано на 70%, і у ньому залишається близько 1,2 тисяч з 14-ти тисяч мешканців. Я боюся запитати, яким є ступінь руйнування тепер? І чи лишилися взагалі у місті люди?

- Якщо говорити про житловий фонд, то його зруйновано на 95%, а критичну інфраструктуру міста – на всі 100%. З 56-ти багатоповерхових будинків цілими залишилися шість. Цілими у нашому розумінні є будинки, що мають цілі стіни й дах, хоча стоять без вікон і дверей. В інших руйнування різного ступеню: часом немає одного прольоту, який «склався» з першого по останній поверх; часом це вже не будинок, а гора битої цегли… У цих руїнах на даний час мешкають близько 720 осіб, а у цілій громаді зараз 1074 мешканця. Влітку їх буде приблизно на 200 більше, бо багато хто повернеться на свої городи. Принаймні, саме так було у минулі роки.

Люди повернуться, незважаючи на обстріли? Невже ці обстріли трохи вщухають?

- У нас була слабка надія на путінське «перемир’я» 8-9 травня. Ми сподівалися хоч трохи перевести подих, як, наприклад, на Великдень, коли росіяни стріляли удвічі менше. Але сподівалися ми марно: не було не те що припинення вогню, але й якогось натяку на це. Як і щодня, через територію нашої громади пролітали близько 30-ти російських тільки FPV-дронів. Так, саме у таких реаліях ми живемо вже третій рік. Частину з цих дронів збивають, і вони вибухають на нашій території, завдаючи нових руйнувань, інші прориваються вглиб України. Часто й сама наша громада є ціллю для ворога, і по ній б’ють артилерією, авіацією, крупнокаліберними кулеметами, стрілецькою зброєю – всім, чим можна. Через це з наших найпівденніших сіл Новоданилівки та Новоандріївки мало що лишилося. Від них до російських позицій лише якихось 3 км. Там канонада не вщухає майже ніколи.

 

 Багатоповерхові будинки без вікон і дверей вважаються в Оріхові цілими. Таких залишилося тільки 6 з 56-ти...

 

 ... Решта багатоповерхівок після приходу на Запоріжжя "руського міра" виглядають ось так

 

І незважаючи на це, люди повертаються? Невже вони не бояться смерті чи каліцтв? Невже жити у руїнах чи у підвалі власного дому краще, ніж у гуртожитку у Запоріжжі?

- Для багатьох краще, хоча гуртожитки – далеко не п’ятизіркові готелі: часто у них доводиться жити по чотири особи у кімнаті. Уявіть, яким є це життя, якщо йдеться ще й про осіб літнього віку. Ситуація із гуртожитками є набагато кращою у центрі та на заході України, але наші люди переважно не хочуть їхати туди. Вони прагнуть бути якнайближче до власного дому…

… нехай навіть і зруйнованого?   

- Якщо від власного будинку нічого не залишилося, завжди можна перебратися до будинку сусідів. Ті будуть тільки раді, що хтось знайомий догляне їхнє господарство. Часом ми просимо людей підписати заяву про відмову на евакуацію, яку треба оновлювати щопівроку, а люди нам кажуть: «Давайте, щоб ви дарма не їздили до нас, підпишемо вам ці заяви на десять років вперед!». Буває і таке, що коли людина змінює думку і починає просити нас про евакуацію, для нас це вже проблематично, бо всюди літають російські дрони. Доводиться рятувати людей, вже ризикуючи власним життям.

 

Так виглядає Свято-Покровський собор в Оріхові після обстрілу російськими "захисниками православної віри"

 

Чому ви самі повернулися до Оріхова? Адже ви влаштувалися на роботу до департаменту агропромисловості Запорізької обласної військової адміністрації. Могли б залишатися там, адже там безпечніше...

- Це моя земля і моя держава. Я пишаюся тим, що можу долучитися до її оборони, роблячи те, що вмію краще за все – організовувати різноманітні процеси, особливо у місцевому самоврядуванні, яке знаю від а до я. Треба сказати, що я лише працюю в Оріхові, приїжджаючи сюди щодня на роботу із Запоріжжя. Це близько 60 км розбитою дорогою. Я щодня двічі долаю цей шлях.

 

Про пиріжки, спечені за допомогою струму від дизель-генераторів, та ліхтарі на сонячних батареях

 

Чи правда, що у громаді з 2022 року немає ані світла, ані опалення, ані газу, ані мобільного зв’язку? Як люди пристосувалися до таких жахливих умов?

- Ми цілком можемо писати «абетку виживання» і бути інструкторами для тих громад, які, не дай Бог, потраплять у подібну ситуацію. Українці – незламна нація, ми можемо усе! Наші мешканці давно досить непогано облаштували підвали власних будинків, запаслися усіма можливими і неможливими акумуляторами, генераторами, навіть сонячними панелями. Так-так, деякі Міжнародні організації привозили нам і ці панелі, і навіть ліхтарі на сонячних батареях. Ці ліхтарі вдень заряджаються, а вночі світять.

Громади цілої України зараз багато вкладають у будівництво укриттів. Чи Оріхівська також будує укриття?

- У нашому випадку у цьому немає змісту, адже всі наші 56 багатоповерхівок обладнано капітальними підвалами. Тож нам треба лишень облагородити найкращі з них. У нас же тепер і людей, які потребують укриття, не так багато. Від дронів та снарядів наші підвали є цілком  надійним захистом, а від прямих попадань 500-кілограмових КАБів та ракет захисту і так немає, у цьому я вже не раз переконувався. Багатоповерхові будинки від удару КАБом складаються, мов карткові будиночки, й люди навіть у капітальних підвалах цих будинків не мають шансів. У трьох наших найбільш надійних підвалах-укриттях Оріхівська військова адміністрація облаштувала пункти незламності, де зараз мешкають сукупно 80 осіб.

Розкажіть, як працюють ці пункти незламності.

- Фактично як гуртожитки в укриттях. Це великі підвали, які ми постаралися зробити максимально комфортними для життя. Там тепер є все – від грабель та відер до ліжок, ванн та пічок-«буржуйок». Є і газові балони, щоб варити їсти, і дизель-генератори, щоб завжди було світло. Є також і «Старлінки», завдяки чому такий пункт незламності цілодобово залишається на зв’язку з цілим світом. Звісно, роботу цього всього оплачує наша адміністрація.

Чи правда, що в Оріхові працює ринок?
- Так, правда. Кожного ранку о пів на сьому підприємці починають роботу, продаючи людям ковбасу, сир, солодощі тощо. Найвправніші навіть печуть вдома пиріжки, піци й торти – у пічках, які живляться від дизель-генераторів. Коштує це все, звичайно відсотків на п’ятнадцять дорожче, ніж у Запоріжжі, але люди беруть. Смачні виходять пиріжки, я сам не раз куштував!

Значить, місцевий бізнес працює, навіть фактично на передовій?

- Лише підприємці з ринку. Весь інший бізнес з жовтня 2022 року повністю зупинив роботу. Фермери не обробляють жодного гектара. І як наслідок місцевий бюджет не отримує жодної копійки податків. А от люди городи обробляють, причому дуже активно: садять і картоплю, і цибулю, і все, що завгодно. Тому ми кожного року, у співпраці з нашими міжнародними партнерами, розвозимо їм посівний матеріал.

 

Будівля Оріхівської міської ради (садиба підприємця нідерландського походження Генріха Янсена), пошкоджена обстрілом 21 травня 2022 року

 

«У військових очі вилазять на лоба, коли вони бачать, як сміттєвоз забирає сміття коло напівзруйнованих будинків…»

 

Подейкують, що й комунальні служби у вас працюють, як завжди: прибирають місто, вивозять сміття…

- Так і є! Якщо люди у громаді є, їм треба надавати послуги. Не можемо ж ми залишити їх напризволяще! От понад п’ятдесят наших комунальників і працюють: так, щодня прибирають, вивозять сміття.. Також розвозять людям воду, переливаючи її до спеціальних ємностей, які ми встановили по цілому місту раніше. Воду набирають з артезіанських свердловин, які живляться від дизель-генераторів. Ми заводимо ці генератори на кілька годин  на добу. Крім цього, наші комунальники організовують роздачу гуманітарної допомоги від різноманітних партнерів. Якщо обстріл – комунальники ховаються у підвали й чекають на відбій повітряної тривоги. А потім продовжують роботу. У деяких військових очі на лоба вилазять, коли вони бачать, як сміттєвоз забирає сміття коло напівзруйнованих будинків. Військові не можуть у це повірити. Дехто з них каже, що не бачили такого у жодній іншій громаді по всій лінії фронту...

Що змушує їх залишатися майже на передовій і щодня ризикувати життям?

- Ще на початку своєї роботи, я зібрав усіх працівників всіх трьох наших комунальних підприємств і сказав їм: «Кому страшно, звільняйтеся. Ми не будемо вважати це зрадою і чимось подібним. Ми виплатимо всі борги». Звільнилися одиниці. Думаю, люди тримаються цієї роботи, бо тепер у громаді особливо ніде заробити. А з іншого боку, вони теж почуваються захисниками. Вони – зразок стійкості, навіть для військових.

А що з комунальною технікою? Чи не палять її росіяни? Як ви захищаєте її?

- Всю свою техніку ми тримаємо в укриттях на території сусідньої громади за 12 км від Оріхова. Щодня вона виїжджає на роботу до громади, а потім повертається назад. Звісно, завжди є ризик, що прилетить російський дрон – і все. Від цього ніхто не застрахований, але без техніки не можна. Нещодавно ми втратили легковий автомобіль Renault Duster, який два роки тому нам надав Міжнародний концерн Chemonics. Коли наші працівники привезли гуманітарну допомогу до Новоданилівки, їхню машину атакував російський дрон. Щастя, що у той момент людей всередині не було. Ми ще намагатимемося відремонтувати це авто, але не знаю, чи це нам вдасться. Загалом за три роки росіяни спалили нам тільки один старенький трактор та один сміттєвоз, який, хоч і стояв в укритті, не врятувався від російського КАБа. Але ж від КАБа, як я вже сказав, порятунку немає.

Ваші працівники доставляли гуманітарну допомогу до Новоданилівки?! Це ж майже на лінії фронту! Невже і там живуть люди?

- Живуть, і ми не можемо їх покинути. Будемо шукати іншу техніку, будемо міняти час наших поїздок. Але їздити туди не припинимо.

 

Бюджет громади, як і до «повномасштабки» – 100 млн грн на рік

 

Чи сплачують мешканці громади за комунальні послуги?

- З 2022 року ми вирішили не брати з людей за комунальні послуги жодної копійки.

Що ж тоді з бюджетом громади? Адже виходить, що ви маєте самі витрати і не маєте надходжень.

- Ми дуже вдячні державі за те, що рятує ситуацію. Відтак ми отримуємо з державного бюджету стільки ж, скільки мали до повномасштабного вторгнення: близько 100 млн грн на рік. Щоправда, раніше з цієї суми близько 61 млн грн становили власні надходження, а тепер ці надходження близькі до нуля.

Для 19-тисячної громади це, мабуть, були не надто великі гроші. Але тепер, коли у вас лише близько 1 тис. мешканців, на кожного з них припадає по 100 тис. грн на рік. На що ви витрачаєте ці кошти?

- Насамперед на допомогу військовим, адже для нас це найбільш насущне питання. Минулого року ми допомогли військовим на 23 млн грн, а цього року – вже на 21 млн грн. Ще маємо заявок приблизно на 5 млн грн. Також ми зберегли нашу міську лікарню та Центр першої медико-санітарної допомоги, які перебралися до Запоріжжя. Тож ми платимо не тільки зарплату частині персоналу, але й покриваємо витрати на комунальні послуги й оренду приміщення. Те ж саме з нашою школою. Якщо все піде так, як ми плануємо, школа 1 вересня відкриється у змішаному форматі навчання в одному з підземних укриттів Запоріжжя. Там вже є і наша техніка, і наші меблі… Робота пунктів незламності, робота трьох свердловин, заправка великих і малих дизель-генераторів витягує багато ресурсу. Також комунальні служби «з’їдають» близько 19 млн грн на рік. А цього року ми ще й мали повернути переплати 8 млн грн «Укрзалізниці» та 2 млн грн – Запорізькому обленерго.

Ви нічого не сказали про фінансування різноманітних соціальних програм. Мабуть, і вони коштують чимало?

- Саме так. Наприклад, ми виплачуємо кожній цивільній особі, яка отримала поранення внаслідок бойових дій по 10 тис. грн. А таких у нас на разі близько 300 тільки цивільних. Також ми виплачуємо по 10 тис. грн родичам загиблих. За три роки маємо 78 загиблих цивільних осіб. Ось чого нам коштує російська агресія!.. Крім цього, якщо нашого мешканця мобілізували, він отримує від нас 20 тис. грн, якщо поранили – ще 20 тис. грн, якщо демобілізували – 15 тис грн. У нас діють програми допомоги людям з орфанними та іншими захворюваннями. А іще ми запровадили програму з оздоровлення дітей, яким оплачуємо дорогу до табору відпочинку і назад. Ми повністю фінансуємо роботу у Запоріжжі нашого будинку для самотніх осіб, де зараз живуть двадцятеро наших мешканців. Цей будинок підпорядковується нашому центру надання соціальних послуг, який теж знаходиться у Запоріжжі.

Міський головою Охтирки Павло Кузьменко в інтерв’ю Децентралізації висловив думку щодо недоцільності переїзду до інших міст лікарень та шкіл з прифронтової зони. Адже, за його словами, у цих містах і так бракує медиків та вчителів. Навіщо ж там нові заклади освіти й охорони здоров’я?

- Не дай Бог, щоб інші громади спіткала наша доля! Люди, які не втрачали своєї землі та свого майна, не можуть зрозуміти, що для нас це не просто школи та медичні заклади. Це частина нашого життя, його центри! Саме довкола них гуртуються зараз наші мешканці. Не буде цих центрів, не буде і громади. Крім того, послугами Оріхівської лікарні у Запоріжжі зараз користуються багато мешканців цілого Пологівського району, а також і мешканці самого обласного центру. Бо у нас, скажімо так, інший рівень сервісу. Я відверто пишаюся цим і шкодую, що мені не вдалося так само зберегти наші дитячі садочки та заклади культури. З іншого боку, ми ж працюємо на вільному ринку, і заплати у нас і у запорізьких лікарнях та школах однакові. Я нікого на роботі насильно не тримаю, але люди чомусь не хочуть іти на роботу до цих лікарень та шкіл. А це означає, що для них у роботі у наших закладах є певна цінність. Ви думаєте, переселенці дуже потрібні де б то не було? На жаль, є відчуття, що це не так... Тому я просто не зможу дивитися людям у вічі, якщо закрию наші лікарню та школу.

З лікарнею все більш-менш зрозуміло, адже її послуги завжди будуть затребувані у великому місті. А як бути зі школою? Де вона щороку братиме першокласників?

- Не хочу хвалитися, але навіть за умови роботи онлайн минулоріч ми набрали три перших класи – переважно зі складу оріхівських переселенців. За умов роботи офлайн це буде ще простіше. Кажу вам, для наших переселенців навчання у своїй школі має значення. Завдяки їй наші люди, які живуть в інших містах, тримаються своєї громади. На мою думку, це дуже важливо, бо саме з такого регіонального патріотизму виростає і патріотизм національний.

 

«Люди так і не отримали сертифікати за зруйноване житло…»

 

Чи підтримує місцева влада зв'язок з тими, хто виїхав? Чи є якась інформація про те, де вони, що з ними і чи хочуть вони повертатися?

- Лише у Запоріжжі та у довколишніх селах живуть 8 160 наших мешканців – з понад 19 тис. осіб, які мешкали у нас до повномасштабного вторгнення. Ми доволі компактно їх розселили й підтримуємо з ними зв’язок – завдяки насамперед школі і лікарні, про які ми говорили. На жаль, більшість міжнародних організацій вже не хочуть надавати цим людям гуманітарну допомогу, вважаючи, що вони мали би вже давно піти на роботу. Але ми, знаючи, що таке оренда житла (а більшість наших мешканців живуть, власне, в орендованому житлі), намагаємося правдами і неправдами мінімум раз на півтора-два місяці організувати гуманітарну допомогу для них. Ми відчуваємо відповідальність за всі 4 370 сімей оріхівчан, які стали внутрішньо переміщеними особами. Минулоріч ми виплатили тим, які залишилися у Запорізькій області, по 21 тис. грн на зимовий період. Кошти на це виділив Міжнародний Червоний хрест.

Наскільки важко чи легко тепер шукати допомогу у різноманітних донорів?

- Шукати її важко, і закриття Агенції USAID лише погіршило цю ситуацію. До речі, свого часу за програмою «DOBRE» ми отримали від цього агентства трактор, який працює досі… Зараз чи не найбільше нам допомагає World Central Kitchen. Ця міжнародна організація щомісяця надсилає нашим мешканцям продукти, насамперед так званий борщовий набір: буряк, цибулю, картоплю, капусту, моркву тощо. Так само робить ПРООН. Також ми дуже вдячні Міжнародному Червоному Хресту, від якого отримали, зокрема, ємності для води, які розставили по місту. Минулоріч Червоний Хрест виділив по 30 тис. грн на кожне діюче домогосподарство громади, щоб люди, які залишилися вдома, могли би купити те, чого потребують: хто курей, хто свиню, хто мотоблок... Благодійна організація «Світ. Україна. Пологи.» забезпечила наших мешканців паливними брикетами – по 3,5 тони на домогосподарство. Цих брикетів треба багато, адже готують люди на звичайних пічках, які треба опалювати вугіллям, дровами чи такими-от брикетами. Іще хочу відзначити Благодійну організацію Сонце ЮА, яке забезпечує наші прифронтові села та наші пункти незламності предметами особистої гігієни. Крім цього, до нас весь час приїжджають різноманітні волонтери – з Одеської області, із заходу України тощо. Вони привозять усе, що завгодно, – від продуктових наборів до корму для собак і котів.

Чи ваша адміністрація сама шукає таку допомогу?

- Я особисто їжджу до різноманітних офісів до Дніпра та Запоріжжя, спілкуюся, запрошую приїхати до нас і подивитися, на те, як живуть люди, на власні очі. Благодійна допомога – не гранти, для її отримання не потрібно писати проєктні заявки, подавати пакети документів тощо. Потрібен лише особистий контакт. А гранти нам тепер не дасть жоден донор, бо ми ж знаходимося у зоні активних бойових дій.

Розкажіть, будь ласка, про роботу над планом відновлення території.

- На разі цю роботу заморожено, тому що ми не знаємо, що може статися з територією нашої громади через годину, не те що через рік. А от план евакуації у нас готовий. Визначено пункти збору людей, у Запоріжжі вже стоять заправлені автобуси. Щойно отримаємо команду, зможемо дуже швидко вивезти усіх до одного. Люди, звісно, про це попереджені.

Чи отримують мешканці Оріхівської громади державні сертифікати на придбання нового житла взамін зруйнованих будинків та квартир?

- Ні, бо, власне, як я сказав, ми знаходимося у зоні активних бойових дій. Згідно закону, для надання такого сертифікату ступінь руйнування житла мала би на місці обстежити комісія з п’ятьох осіб. Причому за її безпеку відповідає начальник місцевої військової адміністрації, тобто я. А дрони у нас літають цілодобово. От Новопавлівка, здається, і відносно далеко від лінії фронту, але з минулого року і туди почало активно прилітати. Тож я навіть там нікому не можу гарантувати безпеку. От якби з росіянами вдалося домовитися про реальне, а не фейкове, тридцятиденне перемир’я, це могло би вирішити цю проблему. Тоді ми б змогли всіх своїх жителів, які втратили житло, забезпечити такими сертифікатами. Щоправда багато людей хочуть повернутися саме до нашої громади й відбудуватися саме тут, а не деінде. Ми сподіваємося, що така можливість у них з часом буде.

Що потрібно, аби не тільки вижити на передовій, але й, умовно кажучи, ще й пекти там пиріжки? Що б ви порадили головам інших громад?

- Головне, що потрібно, це добра команда, і у мене, на щастя, вона є. Ми працюємо як один, ми дихаємо одним повітрям. Коли так трапляється, все по плечу.