Чому китайці вирощують в Асканії сайгаків. Репортаж з громади

Чому китайці вирощують в Асканії сайгаків. Репортаж з громади

В об’єднаній громаді Асканія-Нова розвивають футбол, пропагують суботники і застосовують новітні освітні методики. А голова громади власноруч ремонтує ями на дорогах.


Автор: Дмитро Синяк 

 

Асканія-Нова – бренд, відомий усій Європі ще за часів Союзу. Славу маленькому степовому селищу приніс розташований на його землях біосферний заповідник Національної академії аграрних наук України. Нині на повністю огороджених 33,3 тис. га цього заповідника мешкають сотні видів рідкої флори і фауни. У різні пори року до заповідних степів прилітають понад 270 (!) видів птахів. При Асканії-Нові діють кілька наукових установ та лабораторій, є тут музей, експериментальне господарство і чотири племінні заводи з вирощування сільськогосподарських тварин. У 1984 році Асканійський заповідник включено до Міжнародної мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО. Об’єднана громада, що виникла поруч із заповідником, здається, із самого початку була приречена стати якщо не успішною, то, принаймні, незвичною.

 

Дорогами герцога Ангальт-Кетен-Плесського

 

Селище Асканія-Нова веде свою історію з 1828 року, коли німецький герцог Фердинанд Фрідріх Ангальт-Кетен-Плесський придбав на землях Херсонщини 42,3 тис. десятин для розведення мериносових овець.

Німці почали масово переселятися до України ще з середини ХVІІІ століття, отримуючи певні пільги. Так, наприклад, німецька родина, яка вирішувала оселитися на українській землі, не тільки безкоштовно отримувала земельний наділ, але й звільнялася на 30 років від будь-яких податків. Крім цього, така родина могла отримати безвідсоткову державну позику на 10 років: на будівництво хат, на посівні матеріали та на ремісничі й сільськогосподарські інструменти. А якщо родина виробляла якісь товари на експорт, то митом ці товари не обкладалися. Завдяки цій безпрецедентній еміграційній політиці російських царів, німецькі колоністи сотнями тисяч переселялися на українські землі.

Кількадесят таких колоністів і чимало овець відправив до України і Ангальт-Кетен-Плесський, заручившись особистою підтримкою царя Миколи І. Хутір, який виріс на  виділених герцогу землях, він урочисто назвав Асканією-Новою, на честь свого маєтку Асканія у Німеччині. Крім цього, герцог, так само, як, до речі, і російська імператриця Катерина ІІ, походив зі старовинної німецької князівської династії Асканіїв.

Після смерті герцога його господарство занепало, і нащадки продали Асканію-Нову іншому німецькому колоністові на прізвище Фейн. Згодом родина Фейнів поріднилася з родиною ще одного німецького поміщика на прізвище Фальц, заснувавши великий і славний рід Фальц-Фейнів, багатіїв, меценатів і королів вівчарства Південної України.

Один із Фальц-Фейнів, на ім’я Фрідріх, був талановитим вченим-біологом і, до того ж, добрим організатором. У 1874 році він захопився ідеєю створення в Асканії заповідника. Спершу Фрідріх прагнув просто зберегти диких тварин українського степу. Але згодом відкрив при заповіднику звіринець і створив ботанічний сад, встановивши за вхід до них платню. У 1898 році біолог офіційно оголосив про відкриття приватного заповідника.

Нині туристи можуть потрапити на його територію тільки завдяки спеціальним екскурсіям на позашляховиках. До зоопарку ж та до ботсаду вхід дозволено всім. За словами голови об’єднаної громади Асканія-Нова Віталія Свінціцького, заповідник щороку відвідують близько 100 тис. (!) туристів. Однак об’єднана громада має з них дуже мало зиску, адже більшість гостей проводять в Асканії лише кілька годин. Віталій Свінціцький будь-що хоче змінити цю ситуацію.

 

Селищна рада Асканії-Нова

 

Агроном і тренер

 

У цих місцях прийнято звертатися одне до одного не за іменами, а по-батькові. Тому голову громади, нащадка вінницьких поляків, часто називають по-простому – Каземировичем. Після армії і Скадовського технікуму, який він закінчив за спеціальністю «Агрономія», Віталій Каземирович поїхав за скеруванням до колгоспу ім. І.Кудрі, що у великому селі Хлібодарівка Чаплинського району Херсонської області. Спершу працював там інженером-механіком, згодом був заступником голови колгоспу. А з 1993 по 2015 роки пан Віталій обіймав посаду Хлібодарівського сільського голови. У грудні ж 2016-го став головою об’єднаної громади Асканія-Нова, до якої Хлібодарівка, до речі, так і не увійшла.

- Взагалі-то об’єднання мало відбутися ще 2015 року, але тоді багатьом обласним та тим більше районним чиновникам це було непотрібно, – розповідає Віталій Каземирович. – У Херсонській області тоді утворилася лише одна Кочубеївська ОТГ. А у 2016 році справи з реформою пішли вже набагато краще. Асканії нарешті дали зелене світло, і наприкінці вересня ми вже мали громаду. Але Хлібодарівка, всупереч перспективному плану, відмовилася приєднуватися до Асканії, піддавшись тиску районних ради та адміністрації. Я розумів, що рано чи пізно Хлібодарівка та Асканія все одно будуть разом, тому й вирішив балотуватися на голову Асканійської ОТГ. Тепер ми вже розпочали процес приєднання цього та інших довколишніх сіл. Я би хотів, щоб громада у нас була велика, потужна, з населенням не менш, ніж 10 тисяч осіб, – удвічі більше, ніж зараз…

 

На найвиднішому місці у робочому кабінеті голови громади – футбольні нагороди та кубки

 

До об’єднання бюджет селища Асканія-Нова сягав 2,4 млн грн. У 2017 році Асканійська громада мала вже 35 млн грн, з них 15 млн грн власних надходжень.

- У перший рік ми отримали 3,9 млн грн інфраструктурної субвенції, – загинає пальці Віталій Свінціцький. – На 3 млн грн купили різноманітної комунальної техніки, а 0,9 млн грн вклали  у розвиток водогону селища Маркеєв, що приєдналося до нас. У 2018 році ми вже отримали 2,6 млн грн, які вклали у водогін Асканії-Нова, а також у нову котельню нашої гімназії. Цього року маємо 2,5 млн грн! А ще ми отримали 6 145 га земель поза межами населених пунктів, які передала нам держава. І це все орні, родючі землі! Ось вони, показники децентралізації!

 

За рахунок першої інфраструктурної субвенції громада придбала комунальну техніку

 

На дверях кабінету Віталія Свінціцького табличка «Спочатку люди», якою голова громади демонструє пріоритети своєї роботи. Сам кабінет незвичний: з поличок шаф визирають блискучі кубки, а стіни прикрашені тренерськими дипломами і фотографіями футболістів.

- Агроном я за першою освітою, а за другою – футбольний тренер, – пояснює пан Віталій. – Я 45 років пов’язаний с футболом, довший час грав у команді «Колос» (Хлібодаріка), яка не раз вигравала обласні першості. Тепер моя команда – «Колос» (Асканія Нова»)…

Любов голови громади до футболу вилилася у чималу підтримку цього виду спорту. Для того, щоб команда мала де тренуватися, Віталій Свінціцький ініціював капітальний ремонт стадіону, який він голосно назвав «Асканія Арена». З власних коштів ОТГ Асканія-Нова утримує цей стадіон, забезпечуючи у тому числі регулярний полив його покриття влітку, а також купівлю інвентаря, зарплату тренерів та часткову оплату поїздок команди на змагання. Цього року на такі потреби виділяється близько 1 млн грн.

Крім футболістів, у спортшколі Асканії займаються також боксери, кікбоксери і танцюристи. Віталій Свінціцький переконаний, що на спортшколу не варто шкодувати грошей. Адже йдеться про майбутнє громади!

Футбольне життя Асканії обертається довкола «Асканія Арена»- головного спортивного проекту громади

 

Асканійський Стоунхендж

 

Навпроти селищної ради – величезне поле, за яким – ботсад славетного заповідника. Серед поля – кілька грандіозних споруд. Насамперед виділяються закинутий палац культури і розкішний, щойно відремонтований палац Національної академії аграрних наук України, чи не найбільшого землевласника у цих місцях. Поруч – «Асканійський Стоунхендж»: бетонні стовпи, що стирчать просто із землі, перша стадія будівництва готелю, занедбана з розпадом Союзу. А ліворуч від селищної ради – руїни старого будинку культури, які розбирають будівельники.

- Якби я прийшов до Асканії років на десять раніше, то врятував би цей клуб, – зазначає Віталій Каземирович, критично оглядаючи руїни. – А тепер вже запізно.

Асканійський Стоунхендж мав колись стати готелем

 

Руїни старого клубу. Віталій Свінціцький запевняє, що коли б громада об’єдналася років десять тому, клуб обов’язково врятували б

 

- Мені здається, клуб ви маєте, – кажу я, показуючи на великий сірий бетонний паралелепіпед із забитими вікнами.

- Розумієте… – не поспішає з відповіддю пан Віталій. – Невдовзі по розпаду Союзу будівлю цього клубу придбав один підприємець, який жодним чином не використовував її. І тепер він відмовляється віддавати клуб громаді задарма, пропонуючи державно-приватне партнерство.

- Це логічно. Який підприємцеві зиск віддавати будівлю клубу задарма?

- А який мені зиск вкладати чималі кошти у чужий об’єкт? Це хіба не логічно?

 

Новітній будинок культури – на замку, бо громада на разі не може домовитися з його власником

 

«Громада буде інвестувати, а підприємці заробляти? Так не буває!»

 

Не бажаючи продовжувати цю розмову, Віталій Каземирович показує на п’ятиповерховий багатоквартирний будинок праворуч від селищної ради.

- Це – наш квартирний фонд, – гордо каже він. – Багато помешкань у цьому будинку пустують, тому громада ініціювала судові процеси з їхнього повернення у комунальну власність. Ми вже маємо тут дві квартири – однокімнатну та двокімнатну, – які плануємо віддати сімейним лікарям. З лікарями, щоправда, у наших краях ой, як важко. Керівник нашої амбулаторії, наприклад, має диплом не медика, а економіста. Як на мене, це навіть добре. Нехай лікарі лікують, а організовувати роботу закладу має фаховий менеджер! Мені, щоправда, було нелегко переконати у цьому депутатів селищної ради, але я таки переконав… Ось тільки одна цифра: на препарати для онкологічних хворих наша громада витратила тільки цього року близько 200 тис. грн на рік. Отже, потрібно купити ці ліки, потрібно проаналізувати потребу в них, потрібно слідкувати за їхнім правильним розподілом. Це робота, швидше, менеджера, ніж лікаря…

Віталій Свінціцький оглядає бетонні палі, які так і не стати основою готелем, і задумливо зазначає:

- Нещодавно районна рада передала нам частину будинку місцевої лікарні. Під хосіпіс. Або під готель, якщо з хоспісом не складеться. Або під клініку з грязелікування. До Григорівки з її Лемурійським озером та цілющими грязями звідси 20 км по прямій. Ось де перспектива!

 

Суботники, китайці та сайгаки

 

Поруч із нами, на дні чималої улоговини, де, виявляється, ще років двадцять тому був глибокий ставок, стоїть бетонна сцена і кільканадцять рядів лавок, встановлених на кам’яних блоках. Цей майданчик створили майже без бюджетних грошей. Сцену змайстрували з труб старої теплотраси і залишків старих очисних систем, які не працюють вже кількадесят років. На лавки пішли непотрібні бетонні плити і дошки з підлоги аварійного клубу, який вирішили розбирати.

- Селищна рада купила сюди тільки біотуалети і апаратуру, – похваляється ощадливістю Віталій Каземирович. – Встановлювати усе це нам допомогли солдати з розташованої неподалік військової частини, а також працівники нашого благоустрою. Тепер молодіжна рада щосуботи влаштовує тут дискотеки, а з наступного року планує ще й кіно «крутити». У майбутньому ми хочемо обсадити береги ставка ялівцем і брати гроші за вхід. Вже зараз по суботах тут збираються 300-400 молодих людей. А буде їх ще більше. Адже наша громада розвивається, з’являються нові робочі місця… От нещодавно у нас відкрили сонячну електростанцію, а китайські інвестори орендували 90 га для вирощування сайгаків та для збору лікарських рослин. Китайці планують побудувати у нас цілий переробний комплекс.

- Китайці вирощуватимуть в Асканії сайгаків? Це не жарт?

- Взагалі-то вони хотіли вирощувати горіхи, – трохи ніяковіє Віталій Каземирович. – Але виявилося, що земля, яку вони вже орендували, є буферною зоною заповідника, тому полив там заборонено. І тут директор заповідника врятував ситуацію, зацікавивши китайських інвесторів ідеєю вирощування сайгаків…

- Як же китайці знайшли вашу громаду?

- А от знайшли! Ми ж весь час рекламуємо себе. Щороку, приміром, спільно з Херсонською ОДА беремо участь у туристичній виставці UTIT «Україна – Подорожі та Туризм». І от, будь ласка, результат: коли минулого літа ми робили на цьому майданчику фестиваль «ТуристФест», його відвідали понад 7 тис. осіб! Це при тому, що в Асканії 3,4 тис. жителів, а у цілій нашій громаді – 5,6 тис. Чого тут тільки не було: і майстер-класи, і атракціони, і виїзне харчування, і концерт… І все це теж без бюджету, лише силами благоустрою та спонсорів!

 

Загалом «ТуристФест» відвідали понад 7 тис. осіб

 

- Як так, без бюджету? – не вірю я.

- Наші підприємці готові платити за організацію подібних фестивалів, бо згодом вони заробляють на цьому, – анітрохи не кремпується Віталій Каземирович. – А як інакше? Що, селищна рада буде вкладати, а підприємці заробляти? Так не буває! От після заснування дискотеки один наш фермер щосуботи організовує тут виїзне кафе. Але наступного року ми віддамо цей майданчик комунальному підприємству або тим підприємцям, які беруть участь в інфраструктурних проектах громади. В іншому разі який нам з цього зиск?

 

Як будувався літній театр для «ТуристФесту»

 

- Як це який? Податки!

- Так це ж само собою! Ви не дивуйтеся, ми часто тут робимо все без грошей та за допомогою суботників. У нашому благоустрої працюють 14 осіб, у селищній раді – близько 30 осіб. Це вже непогана бригада! Я весь цей рух очолюю, і ми то прибирання території влаштовуємо, то латання ям на дорогах. Я сам, особисто беру лопату і – вперед!

- Ви вмієте латати ями на дорогах? – дивуюся я.

- Довелося навчитися! Минулої зими ми таким чином поклали асфальту на 40 тис. грн. Селищна рада, власне, купила цей асфальт і смолу, а також виділила власну техніку. Люди ж працювали безоплатно. Я пишаюся тим, що власними руками залатав не один десяток ям, причому не тільки на наших дорогах, але і на дорогах, які є у віданні районного та обласного автодорів. Громада – це сила! Як люди зберуться разом і докладуть зусиль, вони можуть усе!

Віталій Свінціцький переводить подих.

- Ми хочемо викласти всі тротуари в Асканії тротуарною плиткою. Тому плануємо купити спеціальну установку для нашого комунального підприємства. Коли я прийшов сюди працювати, нам довелося підняли тарифи на комунальні послуги на 100%, але більше ми не хочемо цього робити. Нехай комунальники заробляють гроші за рахунок збільшення кількості власних послуг. Нехай вони управляють котельнями, їдальнями, організацією фестивалів… І нехай за рахунок прибутків з цього піднімають зарплати своїм працівникам, щоб ті не їхали на заробітки до Польщі та Німеччини. Працівник комунального підприємства повинен заробляти в середньому 10 тис. грн на місяць – такі ми ставимо перед собою задачі!

 

Нещодавно у громаді з’явилася система збирання та сортування сміття. По селах спеціальний автомобіль збирає його по хатах раз на місяць, а в Асканії 1-2 рази на тиждень.

 

Диванчик щастя

 

Перед головним входом до Асканійської гімназії, над подвір’ям, дбайливо викладеним тротуарною плиткою, майорять десятки строкатих парасольок. Прикрашені таким чином вулиці можна побачити у Львові та в Одесі, але це, мабуть, перше гімназійне подвір’я, оздоблене таким чином. Парасольки створюють надзвичайне відчуття легкості та натхнення.

 

 Подвір’я Асканійської гімназії

Художня лавочка коло головного входу гімназії

За дверима відкривається просторий хол з величезними фотографіями тварин, рослин і птахів, виконаних на тканині(!). Зробив ці фото – той самий директор заповідника, а їхнє виготовлення оплатила китайська компанія, що вирощує в Асканії сайгаків.

Поруч з дверима – рецепшн, на якому чергують дві вчительки, радо усміхаючись усім, хто входить до гімназії. Коло рецепшену – невеличкий чорний диванчик, який тут називають диванчиком щастя. Якщо хтось з учнів має проблему чи потребує допомоги, йому достатньо присісти чи прилягти на шкіряні подушки. І до нього підійдуть, розпитають, допоможуть…

 

Так усіх зустрічають у гімназії

 

Назустріч нам поспішає невисока жінка у вишитій сорочці – директорка гімназії Ірина Павлівна Марчук. Вона отримала цю посаду за конкурсом, і Віталієві Свінцицькому це коштувало чималих нервів.

- Коли я повернувся до Асканії з США, куди їздив з програмою «DOBRE», у нас саме починався конкурс на посаду директора гімназії, – розповідає він. – До мене одразу ж вишикувалася довжелезна черга з тих, хто радили: «Ти краще признач директором не того, хто набере більше балів, а ось цю людину. Вона – надзвичайна особистість і чудовий фахівець!». Але після тієї поїздки я почав відчувати відразу до таких «ходоків». Тому зумів настояти на тому, аби все вирішувала конкурсна комісія...

Ірина Марчук до осені 2018 року працювала в Одесі, у приватній Відкритій європейській школі, а до Асканії переїхала за особистими обставинами. Жінка зізнається, що коли вперше побачила захаращену будівлю гімназії, якою мала керувати, то проплакала цілий вечір. Але вже наступного дня взялася до роботи.

 

Директорка Асканійської гімназії Ірина Марчук

 

- Я 33 роки я працюю у школі, з них 11 років – керівником, тому добре знаю, що таке шкільні ремонти, – розповідає Ірина Павлівна. – Так-от, за рік ми провели просто неймовірний обсяг робіт. Насамперед капітально відремонтували їдальню: 326 тис. грн на це виділила Херсонська ОДА та 200 тис. грн – Асканійська селищна рада. Ремонт фойє обійшовся у 190 тис. грн, ремонт туалетів – у 200 тис. грн, 60 тис. грн з освітньої субвенції «потягнуло» обладнання двох комп’ютерних класів і кабінету математики. Ще близько 500 тис. грн на заміну вікон та різноманітні поточні ремонти нам виділила громада. Загалом у гімназію за рік вклали понад 2 млн грн. І це ще не кінець! Програма « DOBRE» нещодавно виділила нам 1,5 млн грн для будівництва нової котельні. Крім цього, ми виграли 300 тис. грн від обласної ради на створення у нас Молодіжного центру…

Пані Ірина каже, що до роботи у приватній школі відповідала за співпрацю освіти з державою та бізнесом у звичайній школі. Тому вміла писати проекти, і швидко навчила цього мистецтва кількох асканійських вчителів. Завдяки їхній праці, Асканійська гімназія потрапила до програми «Демократична школа», у якій беруть участь освітні заклади Києва, Львова та норвезького міста Осло. І вже 9 вчителів з Асканії пройшли за цією програмою тренінги, присвячені запровадженню в освіті  демократичних стандартів.

- З приватної школи я принесла переконання, що кожна дитина має почуватися у школі щасливою, – каже Ірина Марчук. – І що кожна дитина має власну, унікальну траєкторію розвитку, а вчителі мають бути лише тьюторами, наставниками, допомагаючи цьому процесу.

Школа з 400-ми учнями, яку очолює Ірина Марчук, невдовзі має стати опорною. Асканійська ОТГ не закривала малокомплектних шкіл: Віталій Свінціцький вважає, що силовими методами тут діяти не варто. Але громада вже пустила шкільний автобус до селища Маркеєв, у школі якого навчалися лише 30 дітей. І троє з них відразу ж перевелися до Асканії. До строкатих парасольок і до диванчика щастя. До сучасних кабінетів і до новітніх освітніх методик. До майбутнього, що створюється у громаді...

Теги:

стаття репортаж

Область:

Херсонська область

Громади:

Асканія-Нова селищна об’єднана територіальна громада

Джерело:

Поділитися новиною:

Коментарі:

Щоб додати коментар, будь ласка зареєструйтесь або увійдіть
Читайте також:
E782b8b8de6ba45dd047314090ec7684

05 грудня 2019

Як громада приборкувала ліс. Репортаж із...

У Сергіївській громаді Полтавської області не тільки зрозуміли, як впорядкувати 200 га комунальних лісових насаджень,...

Cbe9c4b3234e5d41ccc67fd0078546de

04 грудня 2019

Конкурс - ровесник децентралізації подарував...

Скарбничка кращих практик місцевого самоврядування поповнилася ще 30-ма проектами. У Києві відбулася церемонія...

A24be51967f859dec9fefc794778e19a

03 грудня 2019

У Мінрегіоні визначили переможців цьогорочного...

У Мінрегіоні відзначили переможців Всеукраїнського конкурсу журналістських робіт «Реформування місцевого...