Як Яма стала Лемурійським озером або Чому ціни на нерухомість у Присиваської ОТГ зросли у 6 разів за пів року. Репортаж

Як Яма стала Лемурійським озером або Чому ціни на нерухомість у Присиваської ОТГ зросли у 6 разів за пів року. Репортаж

У середині 2000-х ніхто і уявити не міг, що у селі Григорівка Чаплинського району Херсонської області можуть працювати понад 100 «зелених» садиб, у яких щороку відпочиватимуть тисячі туристів. Це стало можливим завдяки комплексній програмі розвитку територій, яку послідовно втілювала Григорівська сільська рада, адміністративний центр Присиваської ОТГ.

Портал «Децентралізація» продовжує цикл матеріалів про Присиваську ОТГ. Перша частина «Про руїну, три «сімки» боргів та автомат Калашникова» читайте ТУТ.


Автор: Дмитро Синяк 

 

Яма

 

26 серпня 1969 року з материка до Криму летіли три радянських бомбардувальника з повним боєкомплектом. Раптом один із них почав швидко втрачати висоту: у повітрі сталася якась поломка. Аби відвести літак якнайдалі від людського житла, льотчик залишився у кабіні довше, ніж було можна: коли він катапультувався, земля вже була надто близько, і льотчик загинув. А його бомбардувальник розбився на пустельному березі Сиваша, спричинивши грандіозний вибух і утворивши там величезну воронку.

На місце вибуху відразу ж приїхали військові, щільно оточили його і кілька тижнів збирали рештки бомбардувальника. Цю справу відразу ж засекретили, і ніхто з місцевих жителів досі не знає, ані того, що трапилося з літаком, ані імені пілота, який врятував село ціною власного життя. Дістаючи рештки бомбардувальника, військові поглибили воронку до 18 метрів, зачепивши при цьому глибинні водоносні горизонти. З часом воронка почала наповнюватися водою, набагато солонішою, ніж у Сиваші, і чомусь – рожевою.

Невибагливі жителі сусідніх сіл: Григорівки, Строганівки, Павліки, Іванівки, Першокостянтинівки та Каїрки – стали назвати це нове озеро Ямою. Люди так і казали: «Поїхали купатися до Ями!» У ті часи озеро зі своїми зарослими чагарником берегами і справді більше нагадувало яму, заповнену водою, ніж цивілізоване місце відпочинку.

Спершу на озеро їздили лише задля розваги. У щільній соляній воді можна було, лежачи, спокійно читати газету, і це було водночас смішним і цікавим. Але з часом люди помітили, що рожева вода Ями добре впливає на шкіру та навіть лікує різноманітні недуги.

- Коли я ще служив в армії, то одного разу випадково відкрив кришку гарячого радіатора службової машини, і мені в груди вдарив струмінь розпеченого тосолу, – розповідає голова Присиваської ОТГ Сергій Кліщевський, поки ми їдемо його робочим авто по сутеніючому степу. – Лікар тоді сказав, що мені терміново треба лягати до лікарні і робити там складну процедуру так званої чистки обпеченої шкіри. Але я обрав інший спосіб лікування. Разом з друзями я поїхав до Ями і вилив собі на груди ківш солоної ропи з озера. Потім я нічого не пам’ятаю: до тями прийшов вже тоді, коли хлопці поливали мене холодною прісною водою з каністр. Мабуть, я втратив свідомість від больового шоку. Зате коли я наступного дня прийшов до лікаря, той не повірив своїм очам і все допитувався, що це за чудодійна мазь, від якої так швидко загоїлися мої рани. Він не повірив, що я міг вилити на рану солону воду, і згодом вигнав мене, вважаючи, що я просто не хочу говорити йому назву мазі.

Таких див у селах довкола Ями було чимало, але Сергій Кліщевський розповідає тільки про ті, яким сам був свідок.

- У нашому селі живе один молодий чоловік, який вилікував у Ямі гангрену, – каже він. – Поруч із ним було вже неможливо знаходитися від жахливого смороду, який ішов від рани на його нозі. Цю ногу мали ампутувати, і вже навіть призначили день операції, але хлопець втік із лікарні і пошкутильгав просто до Ями. Кілька днів він майже не вилазив з озера. І гангрена почала поволі відступати, а потім і взагалі пройшла. Зараз цей чоловік не те що ходить, але навіть і у футбол деколи грає. Гомілка, щоправда, у нього часом поболює, та й форму має трохи деформовану, але вона є...

 

Виговський

 

Ще одним випадком чудесного зцілення, свідком якого став пан Сергій, було одужання полтавського підприємця Володимира Виговського, який мав «цілий букет хворіб». У 2006 році лікарі відмовилися від нього, і ніхто за жодні гроші не брався його вилікувати. Яма була останнім засобом, за який він ухопився, неначе за соломинку. Друзі та родичі привезли пана Володимира до озера і знесли до води на ковдрі. За три дні інтенсивного купання він почав ходити, а за півтора роки практично вилікувався від своїх хвороб.

Тоді Володимир Виговський продав усе, що мав, і вклав кошти у вивчення цілющих властивостей озера, що врятувало його. На замовлення Володимира Виговського, спеціалісти Одеського інституту медреабілітації і курортології близько семи років проводили мікробіологічні дослідження озерних грязей, котрі, як виявилося, є потужним імуностимулятором. Пан Володимир також добився сертифікації цілющих грязей у Євросоюзі, і тепер у Німеччині лікування мінеральними грязями солоного озера коло села Григорівки оплачується страховими компаніями. Науковці також довели, що грязі та сіль цього озера допомагають у лікуванні хворіб дихальних шляхів та сечостатевої системи, артритів, артрозів, остеохондрозу, хворіб шкіри, особливо псоріазу.

А іще під час досліджень з’ясувалося, що у воді Григорівського озера чимало різноманітних мінералів, азотистих речовин та солей, особливо солей хлористого магнію і калію, йодистого натрію та бромистого магнію. А солоність Ями складає 350%, що у деякі місяці навіть перевищує солоність славетного Мертвого моря в Ізраїлі.

Науковці виявили, що незвичний рожевий колір озеро має завдяки одноклітинним водоростям із романтичною назвою – дуналіелла солонуватоводна. Вони єдині можуть вижити у солоній воді, а оскільки ворогів у ній не мають, то й активно розмножуються. Під дією сонця ці водорості виробляють бета-каротин, здатний омолоджувати людський організм. Саме цей каротин і забарвлює воду в екзотичний рожевий колір.

Першовідкривач озера з гетьманським прізвищем спершу знімав кімнату у Григорівці, але позаминулого року купив у селі будинок. Тепер він проводить тут весь сезон: від квітня по жовтень. Володимир Виговський також заснував у Григорівці компанію, яка зайнялася виготовленням лікувальної та косметологічної продукції з цілющих грязей та солі. А ще він викосив чагарники довкола Ями, прибрав сміття з її берегів і побудував на них бесідки для відпочивальників. Лише після усього цього Яма отримала шанс стати Лемурійським озером.

 

Екзотичного кольору озеро набуває завдяки одноклітинним водоростям

 

Нелогічний шлях

 

- Коли я тільки став головою сільради (це було у 2006 році), то якось випадково почув, як в одній школі вчителька каже дітям на уроці: «Дітки! Тікайте звідси, із цього забитого, нікому непотрібного села! Вже зараз думайте про те, куди вам краще переїхати, бо тут ніколи добра не буде!» Я згодом викликав ту вчительку і сказав їй: «Чи варто виховувати у дітях зневагу до рідного краю? Скажіть, чи будуть вони берегти своє село, якщо ви вчите їх, що тут добра «ніколи не буде»? Хто виросте з цих дітей завтра? Вандали, які б’ють вцілілі вікна у клубі та розмальовують стіни? Адже берегти те, що і так приречене, без сенсу!

Сергій Кліщевський впевнено веде машину польовою дорогою. На заході по всьому небу розливається розплавлена жовтогаряча лава, і ми летимо просто до неї.

- Ми пішли нелогічним, можливо, трохи божевільним шляхом, – продовжує пан Сергій, байдужо дивлячись на звиклу для нього небесну виставу. – Ми почали видавати бажане за дійсне. У нас була купа проблем, інфраструктура «вбита», грошей  – нуль, але при цьому ми впевнено і послідовно переконували жителів: «Наше село, наша громада – найкращі!» Спершу над нами сміялися; потім, почувши нас, стенали плечима; але з часом таки почали до нас дослухатися. І згодом наші слова почали спочатку несміливо повторювати місцеві журналісти, за ними районні чиновники, а потім і обласні. Я доклав усіх можливих і неможливих зусиль, аби ми посідали призові місця на районному конкурсі «Краща сільська рада». І ми двічі посіли друге місце – у 2008-му та у 2009-му роках та один раз  третє місце – у 2010-му році. Це переконало багатьох у тому, що ми справді – найкращі.

Коли Сергій Кліщевський сказав голові Чаплинської районної ради, що просить її депутатів проголосувати за прийняття місцевої програми «Розвиток туризму у Григорівці», той не повірив своїм вухам.

- Розвиток чого? – перепитав він. – Який ще туризм у  Григорівці? Ти у здоровому глузді?

- Я ж у вас грошей не прошу, – наполягав на своєму Кліщевський. – Ви проголосуйте – і все. А гроші ми і без вас знайдемо!

Насправді прийняття цієї програми було лише черговим кроком з просування громади. Тепер коли хтось починав говорити, що розвиток туризму у Григорівці – маячня, Сергій Кліщевський заперечував: «А от у районі так не вважають!» І це був факт, з яким годі було сперечатися.

- Ми почали кликати до себе журналістів, районних та обласних чиновників і всім їм розповідали про наше надзвичайне село, – веде далі Сергій Кліщевський. – Звісно, ми їх пригощали, показували цілюще озеро, музей... Казани, у яких ми варили куліш для численних гостей, майже ніколи не стояли без діла. Ми не шкодували грошей на гостини. А я із самого початку навчав своїх працівників: кого б до нас не привела доля, додому він має поїхати задоволеним…

 

Танці з гостями

 

Першим повноцінним туристом була жінка, яка привезла до Григорівки сина, хворого на ДЦП. Сергій Кліщевський поселив її до своєї тещі, а за кілька днів до нього прийшли обурені селянки.

- Як заробити, то тільки своїм! А ми що, гірші?! – кричали вони. – Давай і нам відпочивальників!

Відтак для наступних гостей хати вже були готові.

- Перших туристів я знав в обличчя, – згадує Сергій Кліщевський. – Вечорами я об’їжджав їх і питав, чи все гаразд, чи не треба чого. Ну, а тих селян, які погодилися взяти чужих людей «на квартиру», сільська рада просто носила на руках. Які там податки! Ми хотіли тільки одного: щоб вони і надалі приймали відпочивальників. Я особисто навчав кожного з них, повторюючи по сто разів, що для туристів найважливішим є спілкування, потім – харчування, і лише на третьому місця – проживання. На самому проживанні багато не заробиш! А спілкування змінює людей, зацікавлює їх та дозволяє відчути власну цінність. Тож якщо до нас приїхав відпочивальник, ми всі разом танцюємо перед ним і відтанцьовуємо все, що йому треба.

От як вийшло, що спершу одна хата прийняла туристів, потім інша. Згодом до Григорівки поїхали друзі і знайомі цих перших відпочивальників, яким ті рекомендували село. А потім від туристів вже не було відбою.

Коли у Григорівці з’явилися туристи, з’явилося і все решта. Двоє підприємців відкрили у селі по одному продуктовому магазину. Приватбанк поставив тут термінал. З Чаплинки, Армянська та Херсона почали вертатися ті, хто і думати забув про рідне село, закинувши батьківські хати. З сусідніх сіл до Григорівки також почали переїжджати родичі місцевих мешканців. Ожив раніше закинутий клуб, збільшилася кількість учнів у школі, у селі почали народжуватися діти.

Створення у 2016 році Присиваської ОТГ дало ще один поштовх для розвитку Григорівки і довколишніх сіл, що увійшли до складу громади. Тим більше, що громада більшість грошей вкладала саме у відновлення периферії. І раптом сталося те, чого раніше ніхто навіть не міг уявити: люди повірили, що живуть у чудовому місці, й самі почали вихваляти свою громаду перед іншими.  

- Ми 12 років вибудовували наш імідж, і багато хто сміявся над нами, – підсумовує Сергій Кліщевський. – Та коли ми набрали критичної маси у свідомості жителів, усе це змінилося за кілька місяців. Раптом усі зрозуміли, що жити у нашій громаді не тільки можна, але й добре. Що у нас є чарівний Сиваш та цілюще Лемурійське озеро. Що у нас чимало родючих земель, на яких можна непогано заробляти. Одним словом, що у нас набагато краще, ніж будь-де в Україні. І тепер, коли наші жителі розповідають про це гостям громади, я згадую, як 12 пробивався крізь їхню зневіру та небажання працювати на власне благо.

Коли до Григорівки почали приїжджати всеукраїнські телеканали і видання, а також високі чиновники з Києва, возити їх «на Яму» вже було якось незручно.

- У перших буклетах ми, недосвідчені у туризмі, так і запрошували людей – «на Яму», – сміється Сергій Кліщевський. – Потім почали писати щось про МайЯму, щоб якось окультурити «автентичну назву». Та врешті-решт мене переконали, що Ямі потрібне геть нове ім’я. Ми довго думали, багато сперечалися, обговорили безліч варіантів, і врешті-решт зупинилися на Лемурійському озері. Хтось казав, що є наукова гіпотеза, за якою вода нашого озера походить із доісторичного Лемурійського моря, що начебто було колись у цих місцях. Мені, чесно скажу, ця назва не подобалася, але тепер я визнаю, що помилявся. Вона дуже пасує нашому озеру, яке, мабуть, ніколи вже не називатимуть Ямою.

 

Лемурійське озеро

 

Ми заїжджаємо на невеличкий горбок, з якого дорога різко пірнає униз. Там, у долині, я бачу кругле озеро діаметром метрів з п’ятдесят. Вода у ньому не рожева, а така ж, як і небо – жовто-гаряча. Ліворуч, вже на кримському березі, височіють труби гігантського заводу «Титан». А праворуч тягнеться ряд величезних вітрогенераторів, роблячи довколишній пейзаж відверто фантастичним.

 

Золоте рожеве озеро

 

- Це – Сиваська вітрова електростанція потужністю 2,3 Мвт, – каже Сергій Кліщевський, обережно з’їжджаючи машиною до озера. – У ній 16 вітрогенераторів по 100 кВт і 2 по 600 кВт. Усі вони – українського виробництва і усі знаходяться у концесії компанії «Сивашенергопром». Але це, швидше, вже не бізнес, а музей української альтернативної енергетики, бо технології за якими створені ці вітрогенератори, вже давно застаріли.

 

Музей вітрової енергетики. Усі вітряки – Made in Ukraine

16 вітряків мають потужність 100 кВт, надто мало для сучасних вітрогенераторів

 

Що спекотніше літо, то більше води випаровується з поверхні озера, визначаючи глибину кольору солоної ропи. Відступаючи, вода залишає на березі тони білого соляного «піску». Місцями соляні кристали збиваються докупи, утворюючи незвичні «скульптури».

Поруч з озером – альтанки, у яких тільки й можна сховатися від нищівної спеки вдень. Зараз у них лише кілька людей. Вхід на озеро коштує 50 грн. Щоправда, платню беруть не за купання, яке де-юре безкоштовне, а за користування бесідками, туалетами, лежаками, душем та переодягальнею.

 

Альтанки Володимири Виговського. За користування – 50 грн на день

 

Більшість відвідувачів озера проходять такий «ритуал»: 40 хвилин у воді, згодом обмазування кристалізованою гряззю, яку за 15-20 хвилин слід змити. Потім треба відпочити, а за деякий час «ритуал» можна повторити. Так треба робити щонайменше 2 тижні, а за кілька місяців бажано повторити курс. Сергій Кліщевський каже, що більше трьох років поспіль до них ніхто не приїжджає, бо за три роки хвороби надовго відступають, або й зовсім полишають людину.

Пан Сергій нагинається і, піднявши щось із землі, простягає мені. Це шматок металу розміром з дитячу долоню.

- З того самого бомбардувальника, – зазначає Кліщевський. – Тут таких шматочків – тисячі.

Мені добре видно, як кілька людей плавають по поверхні озера, але я скупатися явно не встигаю: за кілька хвилин заграва на заході вже згасне. Крім того, починає накрапати дощ, і голова громади каже, що не впевнений, чи наше авто візьме підйом, якщо дорогу розмиє.

Я з сумом дивлюся на золоте Лемурійське озеро, на білу сіль на його берегах та на дерев’яні бесідки. Двигун реве, і за кілька секунд ми вже знову на вершечку горбка.


Чумацький шлях

- А знаєте, що за дорога, якою ми зараз їдемо? – запитує, щоб розрадити мене, Сергій Кліщевський. – Це – давній Чумацький шлях. Саме цією дорогою ходили українські чумаки до Криму, і я доклав чималих зусиль, аби її не розорали фермери. Бо це теж одна з наших цікавинок, яка може приваблювати туристів. Аби збільшити їхню кількість, ми ініціювали підписання першого договору про співробітництво об’єднаних громад у Херсонській області. Договір називався: «Створення туристично-оздоровчого кластеру в громадах Асканія-Нова та Присиваській ОТГ»…

 

Чумацький шлях

 

Ідея цього договору дуже проста. Сусідню громаду Асканія Нова з її всесвітньо відомим заповідником щороку відвідують понад 100 тис. туристів. Можливо, частина з них зацікавилася б Лемурійським озером і захотіла б відвідати його: головне  – запропонувати. Разом із цим, туристи, які проходять оздоровчі процедури у Присиваській ОТГ, цілком могли би відвідати славетний заповідник у вільний від лікування час. Згодом до цієї угоди приєдналася і Тавричанська ОТГ, що знаходиться трохи північніше від Асканії та Григорівки.

- Разом з Павлом Ярмієм, засновником та головою правління ГО «Агенція регіонального розвитку Таврійського об'єднання територіальних громад», розробили туристичний проект під назвою «Соляна дорога», – веде далі Сергій Кліщевський. – Він охоплює маршрут загальною протяжністю 378 км і включає 53 локації. Фактично це усі потенційно цікаві для туристів місця Херсонської області, позначені на спеціальних картах, які ми роздаємо у вигляді буклетів.

Користь від створення туристичного кластеру важко виміряти. Але голови усіх трьох громад стверджують, що туристів у них з кожним роком дедалі більше. У них різні потоки туристів, через що ці громади дуже добре доповнюють одне одного. До Присиваської ОТГ їдуть лікуватися, до Асканії-Нова – дивитися на унікальний заповідник, а до Тавричанки – для того, щоб відвідати козячу ферму і дендропарк. Для обміну туристичними потоками потрібно зовсім мало: достатньо лише розкласти буклети одне одного у місцях скупчення людей.

 

У музеї старожитностей

 

Ми зупиняємося перед невеличкою будівлею, зсередини якої ллється золотаве світло.

- Це наш музей, – гордо каже Сергій Кліщевський. – Багато років житель Григорівки Павло Робак збирав різноманітні старожитності – від старовинних монет та зброї до раритетних фотографій. Місцеві жителі знають, що музей охоче викупить у них усе, що пов’язане з історією нашого краю, тому й несуть сюди, що треба і не треба.

У невеличкій кімнатці експонати лежать на столах, підвіконниках і просто на землі. Зі стіни звисає німецький солдатський мундир часів Другої світової, поруч із пробитою осколками радянською каскою лежать наполовину з’їджені іржею наган та автомат ППШ. Поруч – німецька кокарда часів І Світової. У 1918 році через ці місця проходили німецькі підрозділи, поспішаючи до Криму, вже захопленому загоном полковника армії УНР Петра Болбочана.

 

У музеї старожитностей. Сліди двох світових воєн у Причорномор’ї

 

Сергій Кліщевський дістає звідкись альбом із пожовклими фотографіями.

- Дивіться, виявляється, у шістдесятих-сімдесятих роках минулого століття у нашому колгоспі імені Калініна працювала жіноча тракторна бригада. Ось наші трактористки. Цікаво, га?

Дебелі жінки за кермом тракторів виглядають справді несподівано та екзотично. Не знаю, чи ще десь в Україні були подібні бригади.

- А ось як виглядала наша сільська рада п’ятдесят років тому, – показує нові фото пан Сергій. – А це – наш костел святого Григорія. За переказами, Григорівку заснували три поляки, три Гжегожа, тобто Григорія… А ось наш ставок, на якому раніше стояв триярусний трамплін, і коли я був дитиною, то стрибав із нього. Ось так цей трамплін виглядав. У дев’яності ставок спустили, а трамплін порізали на метал. Та 10 років тому ми знову набрали ставок. Невдовзі, думаю, і трамплін відновимо…

Коли ми виходимо надвір, Сергій Кліщевський серйозно каже мені:

- Цей музей – не просто дрібниця. Для нас це частина туристичного продукту, спосіб якнайдовше втримати туриста. А на це ми не шкодуємо грошей. Тож приїжджайте за рік і тоді побачите, як виглядатиме наша експозиція!

У музеї старожитностей. Сергій Кліщевський випробовує автомат ППШ

 

Про податки, яких ніхто не вимагає

 

Присиваська громада чи не першою в Україні почала давати власну рекламу, запрошуючи туристів з цілої Європи. Проморолик зробили за кошти програми DOBRE, яка також оплатила двомісячну трансляцію цього ролика у потягах Інтерсіті та у потягах міжнародного сполучення. Безкоштовні сюжети про озеро зробили телеканали «1+1», «Україна», ICTV та «Інтер» і крім цього, багато регіональних каналів.

А минулого року Григорівська сільська рада оголосила конкурс фотографії і, отримавши якісні фото, почала розсилати їх усім продюсерам відомих співаків. До фото додавали запрошення приїхати і відзняти будь-який матеріал безкоштовно, «за цілковитої підтримки місцевої влади». Відгукнувся Віталій Козловський, який зняв на вкритому сіллю дні Сиваша підчас відливу кліп на свою пісню «Літай».

Наприкінці цього року Григорівку відвідав тодішній міністр культури Євген Нищук. У таке годі було й повірити десять років тому.

- Ну добре, а який зиск від розвитку туризму має громада? – питаю я Сергія Кліщевського, коли він розповідає мені про це. – Скільки податків сплатили «зелені» садиби?

- Копійки, але для нас це не найголовніше – принаймні, на цьому етапі, – відповідає він. – Законодавство не зобов’язує власників «зелених» садиб реєструватися, а я не хочу тиснути на них. Ну, скільки я можу отримати зі 100 будинків, які зараз приймають відпочивальників? Максимум 100 тис. грн на рік. Зате якщо я почну за ці гроші з людьми гавкатися, інші подумають, що «зелені» садиби відкривати не варто. А мені такого не треба.

- Що ж вам потрібно?

- Ми вже отримаємо зиск від цих садиб хоча б через те, що їх доводять до ладу: фарбують, ремонтують, власники косять траву довкола них. І село вже не виглядає закинутим. Деякі послуги на кшталт обрізання дерев власники садиб вже замовляють нашому комунгоспу. Але найважливіше: завдяки цим садибам, у нас щороку збільшується кількість населення. Тепер у нас нараховується не 600 жителів, як було у 2006 році, а майже 1400. Якщо перші садиби здавали бабусі, то тепер цим переважно займається молодь. Вона довго дозрівала, але тепер краще від неї підприємців немає. У кожній місцевій школі щороку більшає на 3-7 учнів.

 

На щорічному святі Івана Купала. Цього року воно зібрало понад 4 тисячі гостей при тому, що у Григорівці лише 1600 жителів

 

Через туристичний бум ціни на нерухомість у Григорівці та довколишніх селах зросли у 6 (!) разів. Хата, яка ще у березні цього року коштувала 20 тис. грн, тепер коштує 120 тис. грн.

- Якщо ми раніше вдень з вогнем шукали покупців на наші хати, то тепер шукаємо продавців, – веде далі Сергій Кліщевський. – Мені весь час телефонують знайомі і питають, чи, бува, не продає хтось у Григорівці хату. А я відповідаю, що ні, не продає. Бо є двори, які заробляють на туристах по 25-30 тис. грн щомісяця… Усе це набагато важливіше від кількох додаткових тисяч до бюджету.

Втім, голова громади не збирається залишати несплату податків до місцевого бюджету без уваги. От тільки він переконаний: краще діяти за допомогою заохочень, ніж погроз.

- Я за кожної нагоди кажу, що ті зелені садиби, які оформлюються офіційно, мають можливість працювати за безготівковим розрахунком, – каже пані Кліщевський. – А коли мене питають: «Чому такий-то заробляє більше від мене?» я часто відповідаю: «Тому що він оформлений, а ти ні». А нас же зараз у зв’язку з будівництвом нових вітрових електростанцій багато робітників хочуть винайняти житло, причому за них платить компанія. А вона визнає тільки безготівкові розрахунки. Також я кажу власникам «зелених» садиб: «Хочете, щоб ваші адреси і телефони були на наших рекламних брошурках? Оформлюйтеся!

 

У «зеленій» садибі

 

Ми прощаємося з головою громади коло одної із «зелених» садиб, де я маю переночувати. Ціна символічна: 100 грн за ніч. Туалет, щоправда, на дворі, зате є гаряча вода. Та я не нарікаю. Господиня, пані Олена, саме виходить з хліву з відром парного молока. За хвилину наливає молоко у глечик і ставить його переді мною, підсуваючи ближче хліб та мед. А коли я питаю, скільки це коштує, махає рукою:

- Та ви що! Щоб я брала гроші за півлітри молока?! Пийте на здоров’я!

Коли наступного рану я виходжу з хати, мене зустрічає поважний павич, який повільно крокує по двору, підмітаючи його своїм строкатим хвостом. Побачивши мене, він злітає на дерево і зникає у густих гілках.

Виявляється, що чоловік пані Олени, який працює охоронцем фермерських систем зрошування, є також і мисливцем. Вже давно він почав приносити додому хворих чи скалічених птахів, які добре прижилися у нього. І тепер він має кілька лебедів, кілька видів диких качок і навіть кілька пав, яких придбав у Херсоні.

 

На подвір’ї «зеленої» садиби пані Олени живуть лебеді та журавлі… А пави літають довкола, хоча ночують у клітках
 

Я залишаю Присиваську громаду з бажанням повернутися сюди знову. Здається, не все сказали мені ці степи, Сиваш і чудодійне Лемурійське озеро. Я думаю, що, можливо, саме цього відчуття і добивається Сергій Кліщевський. Бо якщо гість їхатиме додому з бажанням повернутися, він розповідатиме про це своє бажання іншим. І це стає найкращою рекламою громаді.

Теги:

стаття репортаж туризм

Область:

Херсонська область

Громади:

Присиваська сільська об’єднана територіальна громада

Джерело:

Поділитися новиною:

Коментарі:

Щоб додати коментар, будь ласка зареєструйтесь або увійдіть
Читайте також:
6f0c2e15705917c2b16babe6925a0c8f

11 жовтня 2019

Чи існує ідеальна структура об'єднаної громади?...

Чи існує ідеальна структура об'єднаної громади, як спроможність громади залежить від організаційної структури, якою є...

01 жовтня 2019

Майже підслухані розмови. Бувальщини від голови...

Очільник Присиваської об’єднаної громади Херсонської області Сергій Кліщевський часто досить оригінально вирішує...

27 вересня 2019

Тячівська громада. Самоуправління як цінність

Тячівська громада, що на Закарпатті, утворилась без досвіду, але з чітким розумінням, що самоврядування є правильним...