Довоєнне життя прикордонної громади здавалося звичайним — школа, лікарня, дороги, робота, спорт, плани на розвиток. Те, що сприймалося як буденність, насправді було крихким балансом миру, людської праці й віри в завтрашній день. «Ми навіть не знали, що були щасливі», — каже голова Шалигинської громади Юрій Матвієнко. І в цій фразі — не ностальгія, а тверезе усвідомлення того, як швидко звичне може зникнути.

Повномасштабна війна змінила саму природу життя: кордон став фронтом, частина сіл спорожніла, інфраструктура зруйнована, економіка фактично зупинилася. Звичні управлінські рішення поступилися рішенням про евакуацію, безпеку і збереження людей. Разом із втратами прийшло чітке розуміння цінності — миру, присутності людей на своїй землі, працюючих шкіл і лікарень, стабільних правил для бізнесу.

Історія Шалигинської громади — це не лише про стійкість на лінії фронту. Це про те, наскільки держава здатна бачити прикордоння не як периферію, а як простір відповідальності. Бо йдеться не тільки про відбудову зруйнованих об’єктів. Йдеться про збереження життя — людського, економічного, інституційного — там, де проходить державний кордон.

Автор: Дмитро Синяк

 

 

Селище Шалигине лежить по обидва береги річки Лапуги, у 20 км від міста Глухова та за 10 км від траси, що колись поєднувала Глухів з Курськом. Довкола селища розкинулися густі поліські діброви: березові, соснові, дубові… У другій половині XIX століття тут хазяйнувала славетна родина цукропромисловців та меценатів Терещенків, яка суттєво оновила місцеву інфраструктуру і навіть побудувала у Шалигиному лікарню. Може, з огляду на цю історію відповідального господарництва Шалигинська громада об’єдналася одною з перших – у 2016 році.

Громада охопила досить велику територію – 257, 5 кв. км, але мешканців на цій території було зовсім небагато – трохи більше, ніж 4 тис. осіб, з яких 3 тис. жили у головній садибі. Якщо у середньому по Україні щільність населення становила 67-68 осіб на 1 кв. км, то у Шалигинській громаді цей показник сягав лише 16 осіб на 1 кв. км. Була у громади й інша особливість: вона мала 46 км кордону з росією. Тепер цей кордон – лінія фронту, з-за якої весь час прилітають смертоносні дрони, снаряди та ракети. Через це кількість населення скоротилася ще більше, і зараз становить лише кілька сотень, переважно пенсійного чи передпенсійного віку.

У голосі Шалигинського селищного голови Юрія Матвієнка змішуються протилежні відчуття: велика втома й незмінне рішення стояти до кінця, що б це не означало. Він неохоче відповідає на запитання, навідріз відмовляється називати будь-які цифри, населені пункти, навіть області. Чотири роки війни, протягом якої громада тісно співпрацює з військовими, навчили його обережно ставитися до інформації, що її часом може використати у своїх інтересах ворог.

 

Голова Шалигинської громади Юрій Матвієнко

 

«До війни ми навіть не думали про те, як добре ми живемо!»

Яких втрат завдало Шалигинській громаді повномасштабне російське вторгнення?

- Чесно кажучи, у мене таке враження, що Бог нас беріг, адже втрати могли би бути набагато більшими. Бо частину людей у 2022 році ми евакуювали під обстрілами: літніх людей переплавляли на ношах або навіть перевозили через річку Клевень на човнах. На той час всі мости через Клевень були вже підірвані. Загалом протягом великої війни дев’ятеро наших мешканців загинули. Серед них вчителька та соціальна працівниця. Перед велосипедом цієї працівниці розірвався російський снаряд, коли вона саме їхала до своїх підопічних. Також проводячи евакуацію, на міні підірвався мій заступник. На міну під час роботи наїхав один з наших комунальників. Слава Богу, сам він вцілів, але його робочу машину було втрачено. Двоє наших мешканців загинули з власної легковажності через контакт з російськими дронами, що не вибухнули.

Чи не було складно вам керувати такою величезною територією, на якій так мало мешканців?

- Ні, бо незважаючи на чималу площу, всі наші села були розташовані неподалік одне від одного, компактно. І те, що ми об’єдналися раніше за інших, дало нам чималі конкурентні переваги у порівнянні з іншими громадами. У 2022 рік ми увійшли, так би мовити впевнено.

Якою була Шалигинська громада до війни?

- До війни ми навіть не думали про те, як добре ми живемо. Тепер деколи ми збираємося з колегами і починаємо згадувати… Ми самі не знали, що були щасливі. Громада розвивалася, ми купували нову техніку, проводили всюди капітальні ремонти. Хоч бюджет у нас і невеличкий, зате ж і людей небагато, тож на все вистачало. Ми планували великі проєкти за участю партнерів та держави – я маю на увазі насамперед будівництво та ремонт доріг. У нас була художня самодіяльність, бібліотеки, школи, дитячі садочки. Була своя лікарня, у приміщенні якої також знаходилася амбулаторія загальної практики. В усі наших селах були водогони, реконструкцією яких ми вже активно займалися, а чотири найбільших села було газифіковано. Комунальний транспорт працював так, як було потрібно людям, і на транспортне сполучення ніхто не жалівся. А який спорт ми мали! На лише 4 тис. мешканців – три футбольних команди і три волейбольних! А одна наша футбольна команда навіть грала на чемпіонаті області.  Усе це знищили, спалили, зруйнували кацапи!

Чого вас навчили роки війни? Чим ви відрізняєтеся зараз від себе самого довоєнного?

- Вони навчили мене іншому, дбайливішому відношенню до людей. Якщо раніше ми лишень прагнули надати їм якісніший сервіс, то тепер намагаємося зберегти саме життя мешканців. Ми розуміємо, що коли хтось вже вирішив залишатися у небезпечних селах восени, то до весни його з місця не зрушиш. А значить, треба забезпечити його не тільки харчами, але й дровами, генератором, пальним і всім таким іншим. У межах можливого ми намагаємося це робити. Такого раніше й близько не було. Але тепер наріжним каменем нашої роботи є збереження людського життя, причому люди, на жаль, цього часто не усвідомлюють. Деколи ми хочемо рятувати і захищати їх більше, ніж вони самі.

 

Евакуація жителів селища Шалигине через річку Клевень навесні 2025 року

 

Амбулаторія загальної практики сімейної медицини у селищі Шалигиному, що обслуговувала 2,1 тис. осіб. Російські дрони цілеспрямовано знищили її протягом 26-28 квітня 2025 року

 

Знищений автомобіль комунальників Шалигинської громади

 

Школу у селищі Шалигиному, засновану 1968 року, було пошкоджено у 2024 ударами керованих російських ракет. Наступного року її повністю зруйнували російські дрони. Хоча у момент ударів, у школі були її працівники, вони, на щастя, не постраждали

 

Як керувати громадою в екстремальних умовах

Шалигинська селищна рада продовжує проводити сесії та ухвалювати різноманітні рішення, незважаючи на те, що більшість мешканців евакуйовано, а інші мало не щодня зазнають обстрілів. Як за таких жахливих умов вам вдається збирати депутатів та підтримувати роботу апарату?

- Переважно всі депутати на місці, тобто у Шалигиному… Здається, двоє-троє виїхали, та, зважаючи на сучасні технології зв’язку, це не робить проблеми. У нас загалом досить спаяний та відповідальний депутатський корпус: за дев’ять років роботи лише раз не було кворуму. Звісно, ми маємо й опозицію, що налаштована негативно особисто до мене. Але це, знову ж таки, 2-3 особи, інша думка яких робить наші засідання та сесії демократичнішими. Здебільшого у селищній раді працюють люди адекватні, які з розумінням ставляться до нинішньої ситуації, у якій ми всі тут опинилися – через війну і через кордон з росією.

Де, на вашу думку, проходить межа між функціями адміністратора, який, серед іншого, відповідає за бюджет та закупівлі, та між функціями кризового менеджера, у зоні відповідальності якого насамперед евакуація, гуманітарна допомога, забезпечення потреб мешканців у майже відрізаних від світу селах..?

- Немає такої межі. Сьогодні ти – адміністратор, завтра – кризовий менеджер, і так було завжди. Просто до повномасштабного вторгнення виклики були не такими глобальними. Якщо десь, приміром прорив труб чи ставалася якась інша аварія, ти одразу ж з адміністратора перетворювався на кризового менеджера. Те ж саме і зараз, тільки замість аварій труб ми маємо обстріли, загиблих та поранених. Ну, і, мабуть, можна сказати, що функції кризового менеджера зараз більш затребувані, ніж до повномасштабного вторгнення.

Як громада допомагає армії, залишаючись при цьому цивільним органом влади?

- Досить суттєво допомагає, причому не тільки коштами з власного бюджету. Більше я вам нічого про це не скажу.

Чи відчуває громада увагу обласної влади? Чи немає у вас відчуття того, що вас залишили напризволяще?

- Ну, що ви! Навіть навпаки! Оскільки ми втратили весь місцевий бізнес, виживаємо виключно за рахунок державних дотацій. Деякі кошти йдуть через район та область, з керівництвом яких ми співпрацюємо досить щільно. До речі, кожне наше домогосподарство, що відповідало певним умовам, отримало від держави 19 тис. грн матеріальної допомоги на підготовку до зими. Щоправда, деякі мешканці витратили ці кошти на щось інше, а потім прийшли до нас із простягнутою рукою. Але це радше винятки, ніж правило.

Що найважче у вашій роботі зараз?

- Працювати з людьми, які залишилися на території, де оголошено евакуацію. Маємо кілька ближчих до кордону сіл, звідки частина мешканців ні за що не хоче виїжджати. І нам доводиться  проводити там певну роботу, виходячи з наших можливостей та безпекової ситуації. Ми йдемо назустріч побажанням мешканців лише за умови, що буде збережено життя і здоров’я тих, хто безпосередньо ці побажання виконує. Тепер у будь-який сфері першочергова задача – зберегти життя українців: і тих, хто воює, і тих, хто працює, і тих, хто вже не може працювати. Крім цього, усіх послуг ми зараз людям надати не можемо. Наприклад, тому, що персонал нашої лікарні повністю релоковано після того, як кацапи зруйнували її приміщення. Тому якщо хтось із мешканців прикордонних сіл потребує медичної допомоги, це серйозний виклик для нас.

 

Школа у Шалигиному після пожежі, викликаної російськими ракетними ударами

 

Все, що залишилося від шкільного спортзалу

 

Життя у зоні «випаленої землі»

Як же ви виходите із ситуації?

- За допомогою соціальних працівників. Ми збільшили їхню кількість, забезпечили їх транспортом і суттєво підняли їм зарплати. Бо робота у них дуже небезпечна. Комунальні працівники також отримали підвищення зарплатні, тому, навіть не зважаючи на сніжну зиму, дороги до усіх наших сіл, де ще залишилися люди, були почищені від снігу.

Від мін та боєприпасів дороги теж доводиться чистити?

- Так, деколи, і ми залучаємо до цього військових. Але цього «добра» росіяни нам залишили та накидали з дронів і артилерії стільки, що ми й після війни нескоро його позбудемося.

Чого зараз найбільше потребують ті мешканці, які відмовляються виїжджати? Продуктів, будівельних матеріалів для швидкого ремонту, засобів зв’язку?..

- Найбільше люди потребують, щоб кацапів відсунули подалі від кордону, щоб вони припинили обстрілювати громаду, щоб їхні гармати не діставали до нас. Щоб вони залишили нас у спокої. Ну, а продуктів, генераторів і такого іншого у нас достатньо. Хіба що якби у когось була можливість передати нам евакуаційну машину, ми були б дуже вдячні. Бо нашу машину, майже новий Mercedes, який проїхав лише 15 тис. км, минулого року спалили з півдесятка російських дронів. Водій дивом не постраждав. Все що лишилося від цього чудового автомобіля, досі стоїть у центрі Шалигиного, ставши сумним нагадуванням про те, що наш ворог – нелюд, що цивільні мешканці – жінки, діти, пенсіонери – і їхнє життя нічого для нього не значать.

Чому люди не залишають небезпечні села?

- Бо не до кінця усвідомлюють небезпеку. Вони також не усвідомлюють, що у певний момент ми можемо відмовитися везти до них те чи інше, у чому вони мають потребу, щоб не ризикувати життям своїх колег. Вони думають, що така дещо викривлена ситуація, коли ми забезпечуємо їх усім необхідним, надовго, якщо не назавжди. Люди також не хочуть залишати батьківських хат і майна, що громадилося роками, навіть десятиріччями. От коли російські снаряди та дрони відбирають у них це майно, народжується інше бачення ситуації. Та доки це майно ціле, люди намагаються вірити у краще. Такою вже є людська природа.

Але ж у прикордонних селах, напевно, немає ані світла, ані газу, ані зв’язку. Як же люди там живуть? Як у Середньовіччі?

- Хто як. Дехто сидить у темну пору доби при свічках, тягає воду з колодязя і живе з власного городу. Дехто облаштував собі сховище у підвалі, де і їсть, і спить. Не місяць, і не два, а більше року. Однак ми робимо усе, аби кожен з наших мешканців мав доступ до усіх наших послуг. Скажу також, що з десяти наших сіл у шести зовсім немає людей, і це дещо спрощує наші задачі. До цих сіл зараз навіть доступу немає – усі шляхи перекриті військовими.

Як ви забезпечуєте надання адміністративних послуг у вцілілих селах? Адже тепер це небезпечно. Раніше прийшов до ЦНАПу, отримав довідку, а що тепер?

- Тепер те ж саме, лишень ми, так би мовити, децентралізували ЦНАП. Більшість його функцій взяли на себе старости, які намагаються максимально полегшити життя людей. А якщо старости допомогти не можуть, люди їдуть до селищної ради. Ми евакуювали її не надто далеко від Шалигиного, і там вирішуємо всі питання. Ми також активно використовуємо хмарні сервіси, щоб доступ до інформації був з будь-якої точки світу.

Чи існує план консервації інфраструктури, що зберіглася, до кращих часів?

- Та який тут план? Те, що ворог не розбив, ми законсервували. Але це не значить, що ці об’єкти достоять до кращих часів. Ворог щодня може їх розбити – навіть заради розваги. Мушу також сказати, що до багатьох розбитих об’єктів ми не маємо доступу і не можемо навіть визначити ступінь їхнього руйнування. Деяке майно із цих об’єктів ми встигли вивезти, а деяке ні, тож, на жаль, воно, мабуть, пропало під руїнами. До речі, переважну більшість нашої інфраструктури зруйновано минулого року, до Суджанського у нас було ще терпимо.

 

Так виглядає одна зі шкіл Шалигинської громади (фото зліва). Знищений приватний будинок у Шалигиному (фото справа)

 

«Пліч-о-Пліч» із цілою Україною

Як ви підтримуєте зв'язки з мешканцями громади? І з тими, хто залишився, і з тими, хто виїхав?

- У кожного старостинського округу із самого початку великої війни була задача з’ясувати, де знаходяться люди, куди вони виїхали. Буквально кожен. Переважно наші мешканці поїхали до своїх дітей та родичів, хтось купив нове житло, хтось орендує. До речі, багато з них вже отримали сертифікати за програмою «Є-Відновлення», і навіть вже освоїлися на новому місці. Треба сказати, що люди у нас доволі патріотичні. Тому за час повномасштабного вторгнення мало хто звільнився. Особисто я живу за 5 кілометрів від кордону і практично ніколи не виїжджаю звідси. Так, на жаль, інколи тут немає світла, інколи інтернету. Але я хочу залишатися зі своїми людьми й звідси керую працівниками наших структурних підрозділів: електриків, комунальників, інших спеціалістів...

Яку допомогу отримують ваші люди, які стали вимушеними переселенцями?

- Кожна людина, котра погоджується на евакуацію, отримує з нашого бюджету 5 тис. грн. На цю статтю витрат минулоріч було витрачено близько 7 млн грн, а у 2024 році – 10 млн грн. Тож можна сказати, що ці гроші отримав кожен, хто виїхав з громади. Для більшості наших мешканців це дуже суттєва сума. Наскільки я знаю, жодна інша громада Сумської області такої програми не має. Крім цього ми надаємо допомогу: на народження дитини; на лікування онкохворих; на лікування мешканців, які отримали поранення; на усунення наслідків пошкодження нерухомого майна; сім’ям з дітьми для підготовки до освітнього процесу; мобілізованим мешканцям громади; на лікування поранень мобілізованим мешканцям громади; на поховання цивільних та мобілізованих мешканців, які загинули, тощо.

Чи підтримуєте ви партнерські відносини з громадами Євросоюзу? Чи допомагають вашій громаді міжнародні гуманітарні організації?

- З такими організаціями ми співпрацюємо через обласну адміністрацію. А щодо партнерських відносин з громадами Євросоюзу… Ми маємо тісні зв’язки з німецьким містечком Вінцер. Туди вже їздили на відпочинок наші діти, а тепер ми хочемо розширити нашу співпрацю і ведемо про це перемовини.

Чи бере ваша громада участь у проєкті «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади»? Якщо так, то чим допомагають вам громади-партнери?

- Так, ми маємо меморандуми про співпрацю з двома громадами за цим проєктом і співпрацюємо з ними досить успішно. Але яку саме допомогу вони нам надають, я не буду казати. Хіба що скажу, що через одну партнерську громаду наші діти їздили на десятиденний відпочинок до Чехії та Німеччини. Для дітей було надзвичайно важливо вирватися хоч ненадовго з наших реалій, у яких вибухи і повітряні тривоги є буденним явищем. Ця громада також надала нам чимало генераторів. А інша наша громада-партнер подарувала нам пожежну машину, яку ми цінуємо буквально на вагу золота. Її представники також приїхали до нас і забрали тих наших пенсіонерів, які погодилися оселитися у будинку для літніх людей. І з ними ми, до речі, відправили свого соціального працівника, який слідкує за тим, щоб у цих пенсіонерів було все необхідне. Називати наших партнерів я не буду: що, як через мої слова до них прилетять російські ракети? Тож якщо для вас це дуже важливо, зверніться із запитом до обласної військової адміністрації.

Тоді скажіть, якої допомоги від партнерів за проєктом «Пліч-о-Пліч» ви найбільше потребуєте? Або яку допомогу найбільше цінуєте?

- Скільки б я не говорив про різноманітні матеріальні речі, не це головне. Найважливіше, що завдяки цьому надзвичайному проєкту ми справді відчуваємо плече наших громад-партнерів. Їхню моральну підтримку неможливо переоцінити. Бо коли нам телефонують і просто питають, що нам потрібно, це надзвичайно надихає. У такі моменти ми розуміємо, що десь там у тилу, на заході України, який видається звідси надзвичайно далеким, про нас пам’ятають, про нас піклуються – не державні мужі, а такі ж люди, як ми. Для нас це дуже цінно.

 

Залишки водонапірної вежі у Шалигиному (фото зліва). Фото 10. Так виглядають усі прикордонні села Шалигинської громади (фото справа)

 

Економіка під вогнем

Нещодавно на одному з публічних заходів ви обговорювали податкові пільги для аграріїв на 2026 рік. Як переконати аграріїв не йти з небезпечної території остаточно, і чи є взагалі можливість займатися фермерством у вашій громаді?

- Немає такої можливості, бо вся наша громада знаходиться у десятикілометровій зоні кордону. Робота у цій зоні – дуже великий ризик. Тож фактично у нас жодного бізнесу не лишилося. Один останній фермер ще сяк-так працює, але не знаю, чи надовго його вистачить. Ми могли б, звісно, вмовляти його, дати усі можливі й неможливі пільги, навіть субсидії, але що буде, коли цей чоловік погодиться, і це призведе до шкоди йому самому чи його працівникам? А якщо, не дай Боже, хтось із них загине? Тож безпека для нас набагато важливіше від податків, які підприємці потенційно можуть нам платити. А податкові пільги для аграріїв ми застосовуємо ще з 2023 року. Спеціальна комісія вивчала стан справ кожного підприємця і, якщо треба, звільняла його від земельного податку чи від плати за оренду. Я думаю, ми протрималися аж до минулого року суто завдяки цьому.

Оскільки електромережі стали для росіян пріоритетними цілями, чи застосовуєте ви якісь нетрадиційні рішення, щоб у людей, котрі залишилися у громаді, було світло? Чи стали генератори та сонячні панелі єдиним виходом для критичних об’єктів?

- Та поки що це, мабуть, єдині рішення, які вже навряд чи можна назвати нетрадиційними, настільки вони розповсюджені. Я вже казав вам, що одна громада, наш партнер за проєктом «Пліч-о-Пліч» допомогла нам генераторами. Так-от, деякі з цих генераторів ми віддали людям, інші тримаємо у резерві, щоб задіяти їх у разі додаткових проблем з електрикою. Із сонячними панелями у нас, так би мовити, не пішло. Були певні ідеї та проєкти, але війна не дала розпочати роботу над ними. На жаль. Крім того, ми йдемо, так би мовити, традиційним шляхом, відновлюючи те, що пошкодив ворог. І при відновленні намагаємося додатково захистити всі важливі об’єкти.

Такі громади, як ваша, знаходяться у винятковій ситуації і, мабуть, вимагають виняткових законів, норм та правил. Чи достатньо для них нормативної бази, як на вашу думку? Яких змін у законодавстві ви очікуєте від держави?

- За час повномасштабного вторгнення я чув від посадовців різного рівня багато цікавих ідей. Зокрема, Президент заявляв про розробку для таких громад, як наша, механізмів надання пільг на три роки. Серед цих пільг було і суттєве збільшення зарплат тим, хто погодиться жити і працювати на прикордонні. Звучала думка і про особливий підхід до стажу: аби рік роботи у прикордонній зоні рахували за два. Поки що ми тримаємо людей на місцях високими зарплатами, які підняли самі, за рахунок власного бюджету. Той, хто ризикує власним життям і здоров’ям, виїжджаючи до небезпечних сіл, повинен отримувати більше того, хто сидить у кабінеті.

 

На останній сесії, яка відбулася 26 січня цього року, Шалигинської селищна рада затвердила звіт про виконання  бюджету на 2025 рік. Згідно з ним, доходи громади сягнули 60,7 млн грн, а видатки – 48,5 млн грн. Залишок коштів перенесено на нинішній рік. Цьогоріч доходи заплановано на рівні 47,7 млн грн, а видатки на рівні 55,4 млн грн. За словами голови Шалигинської громади, найголовнішими статтями видатків є оборона та соціальні програми. Таких програм у громаді – понад тридцять.

 

Знищені будинки мешканців Шалигинської громади (фото зліва). Зруйнований росіянами храм у селі Старикове (фото справа)

 

План відновлення. «День 0»

Чи розробляєте ви сценарії повернення ваших мешканців після стабілізації фронту? Що потрібно, щоб люди повернулися на прикордоння?

- Насамперед мають припинитися обстріли. Є, щоправда, й інший момент: люди повернуться, коли буде куди вертатися. На жаль, до деяких сіл вже повернутися нікуди – це просто купи будівельного сміття.

Отже потрібні державні програми з відбудови житла?

- Так, якщо буде державна підтримка тих, хто вирішить жити на прикордонні; якщо все розмінують; якщо відновиться найпростіша інфраструктура: подача води, дороги, медична та освітня сфери – люди тут житимуть. Однак я свідомий того, що коли настане мир, відновлюватимуть насамперед не прикордоння, а тилову інфраструктуру. До нас руки у держави дійдуть, напевно, нескоро. Може це й правильно, бо першою має відновитися економіка і тягнути за собою відновлення всіх інших галузей життя.

Відчувається, що ви налаштовані на боротьбу і не будете відступати перед труднощами. Яким ви бачите майбутнє вашої громади?

- Головною запорукою того, що наша громада ніколи не буде пустелею, є наша надзвичайно родюча земля. Можливо, найродючіша в усій Україні. Саме тому близько 15% наших земель досі обробляється. Така земля точно не стоятиме порожньою, і вона є нашим майбутнім. Однак велике питання, оброблятимуть її величезні агрохолдинги, що майже не потребують місцевих працівників, чи тутешні фермери. Це питання знову ж таки лежить у площині державної політики. Тож нам потрібна постійна увага уряду. Якщо на наші землі прийдуть фермери, з ними повернуться і працівники їхніх ферм. І тоді буде життя!

Чи не намагалися ви, щоб зберегти місцеву ідентичність громади, евакуювати людей в одне місце, де б вони жили разом?

- Ми так і зробили. Це місце знаходиться у Сумській області, однак я не буду його називати. Головне, що вони – поруч. А коли прийде час, ці люди обов’язково повернуться до своїх будинків. Люди ж у нас знаєте які?! Навіть ті, хто втратив житло і отримав сертифікати за програмою Є-Відновлення, купують будинки чи квартири десь неподалік. Принаймні, я можу точно сказати, що більшість залишається у Сумській області.

До 2014 року ви, мабуть, реалізовували спільно з росіянами програми транскордонного співробітництва. Що тепер ви можете сказати про своїх колишніх партнерів? Чи давалися вони взнаки?

- Ми справді раніше доволі тісно співпрацювали з росіянами на муніципальному рівні. Та й родичів багато хто мав по той бік кордону. Там же чимало українських сіл, тож люди їздили туди до родичів, і з росії до нас весь час чиїсь родичі приїжджали. Так-от, що я вам скажу: по той бік ще задовго до 2014 року готувалися до війни. До цього року ми з росіянами регулярно проводили так звані міждержавні туристичні зльоти. То вони до нас приїжджали, то ми до них. Так-от, від них на ці зльоти весь час дядьки їздили віком за сорок чи навіть за п’ятдесят, а від нас – переважно молодь. Я все дивувався, не розумів, чому так. А одного разу мій російський колега, який приїхав до нас на день селища, зізнався, що не зміг би зібрати таку кількість людей, як у нас, на жодне свято. Бо просто вже не було там такої кількості людей. Бо такою була державна політика росії. Сільські ради укрупнювали, людей переселяли, і з часом на кордоні не залишилося майже нікого. Така ситуація дуже зручна для військових наступаючої армії. У нас ситуація протилежна: для якісної оборони прикордоння має бути живим.