Начальник Часовоярської військової адміністрації Сергій Чаус про участь у програмі «єВідновлення», офіси за сотні кілометрів від «центру» і про важливість для кожної людини малої батьківщини

 

Автор: Дмитро Синяк

 

До повномасштабної війни мало хто в Україні чув про Часів Яр – невеличке містечко на Донеччині з населенням близько 12 тис. жителів. Але з рухом фронту на північ військові експерти почали дедалі частіше казати: «Часів Яр – стратегічно важливе місто. Треба зробити все можливе, щоб не віддати його ворогові». Річ у тім, що Часів Яр знаходиться на найвищій точці місцевості, наче нависаючи над Костянтинівкою, Дружківкою і Краматорськом. Звідси легше вести обстріли, легше атакувати. Тому обороні Часового Яру українське командування приділяло особливу увагу, майже за чотири з половиною роки окупанти так і не змогли взяти його: західні та південні райони міста досі перебувають під контролем України. Однак запеклі бої перетворили Часів Яр на суцільну руїну.

Керує Часовоярською громадою зараз військова адміністрація, яку очолює Сергій Чаус. З 2017-го по 2022-й рік, коли було створено військову адміністрацію, пан Сергій працював секретарем Часовоярської міської ради, відбувши на цій посаді два скликання.

 

Начальник Часовоярської військової адміністрації Сергій Чаус

 

«Поки люди кажуть: «Я з Часів’Яра», наше місто живе…»

Пане Сергію, з 2023 року увага цілої країни прикута до оборони Часового Яру. Понад два роки там тривають запеклі бої. І тут раптом у мережі у січні цього року з’являється новина про народження у Часовому Яру дитини. Як це стало можливим? 

- Ця новина є непорозумінням. Йшлося про мешканку Часового Яру, яка зараз живе у Краматорську. У неї вже було двоє діток, і у січні вона народила третю дитину. У Часовому Ярі зараз неможливо не те що народження дитини, там неможливо життя загалом. Це територія смерті. Але зруйнувавши місто, москалі не знищили його у наших душах. Це їм не під силу. Саме тому і вийшла плутанина у новині. Коли журналістка запитала жінку, звідки вона, та не сказала: «Я з Краматорська». Вона відповіла: «Я з Часів’Яру». Розумієте? Часів Яр, наша мала батьківщина, – це ніби мітка на серці. Це щось таке, що відрізняє нас, його мешканців, від усіх інших людей. І поки люди позиціонують себе саме як мешканці Часів'яра, Часів'яр живий. І на щастя, таких людей багато.

Наскільки великими є руйнування у місті?

- Дякуючи нашим захисникам та захисницям, ворог вже третій рік не може взяти Часів Яр. Треба сказати, що перші російські ракети вдарили по Часовому Яру у перший день повномасштабного вторгнення. Тобто руйнувати місто загарбники почали ще відтоді. Зараз Часів Яр дедалі більше нагадує вже не місто, а просто гору будівельного сміття. Незважаючи на це, у деяких районах досі перебувають наші оборонці. А більшість території міста являє собою сіру зону, яку ворог не контролює, але намагається там накопичуватись, щоб потім йти в атаки.

А як же люди? Чи залишилися у цих руїнах цивільні?

- Під час наших останніх поїздок у місто – тобто ще минулого року – ми нарахували близько сотні місцевих мешканців, які навідріз відмовлялися від евакуації. Переважно це були люди похилого віку, які не хотіли розлучатися з рідними стінами. Я думаю, що коли вони не змогли самотужки вибратися з Часового Яру, їх вже немає у живих. Такою є гірка правда війни, яку має засвоїти кожен, хто перебуває на лінії фронту. Місцевим жителям там не місце, і заходи з евакуації ніколи не бувають даремними. Їх організовують у крайньому разі. Ну, а з тими, хто виїхав, ми намагаємося підтримувати зв'язок, де б вони не були.

 

У січні цього року мешканка Часового Яру народила у Краматорську дитину. А журналістам сказала, що вона «з Часів’Яру». Сергій Чаус із подарунками для породіллі.

 

Руїни Часового Яру

 

Тонка межа між посадовим обов’язком і невиправданим ризиком

Я знаю, що ви до останнього їздили у Часів Яр і навіть у 2023 році, під обстрілами, вмудрилися організувати там буріння артезіанської свердловини. Скажіть, де та межа, коли вже не варто нічого відновлювати, а треба просто виїжджати, причому чимшвидше?

- Так, ту свердловину я ніколи не забуду. Волонтери з Харківщини, які погодилися бурити, не думали, що по Часовому Яру луплять фактично безперестанку. Коли вони це зрозуміли, було вже пізно: половину роботи вони зробили, треба було закінчувати. Ми досі спілкуємося з цими хлопцями і згадуємо ту поїздку зі сміхом. Тоді, знаєте, був такий випадок. Під час буріння виявилося, що нам бракує з 1,5 м труби діаметром 200 мм. Я раптом згадав про залишки російської ракети «Ураган», які бачив недавно. Коли я цю трубу привіз, то не сказав хлопцям, де взяв її, щоб не лякати даремно. Потім вже розповів. Вони, звісно, були у шоці. Але от таким було тоді наше життя – залишків російських боєприпасів ще тоді було море… До речі, ця свердловина досить довго залишалася єдиним джерелом питної води у місті. Й ми до останнього робили все можливе, щоб доставити до неї пальне або замінити на ній генератор. До останнього – це до літа минулого року.

Як ви для себе та своєї команди визначаєте межу, де закінчується посадовий обов'язок – евакуювати, допомагати тощо – і починається невиправданий ризик для життя соціального працівника чи волонтера?

- Ну, соціальні працівники у Часів’Ярі вже давно не працювали, бо це було надто ризиковано. Я не знаю, що сказати вам щодо цієї межі. Кожен визначає її сам. Кожен водій, який везе чи не везе гуманітарку в місто, кожен працівник військової адміністрації. Змусити ми ж нікого не можемо. Однак мушу сказати, що люди, з якими ми працюємо, зазвичай ставили інтереси міста вище за власні. Навіть коли був ризик для їхнього життя. Завдяки цьому ми до останнього возили у Часів Яр все, що тільки можна, починаючи з води і хліба і закінчуючи генераторами.

Коли ви збираєте повні зали евакуйованих мешканців Часового Яру, про що ці мешканці запитують найперше? Що їм найбільше потрібно від рідної громади?

- Ви знаєте, тут немає однозначної відповіді. Комусь потрібна матеріальна підтримка, комусь – юридична порада, а хтось хоче просто побути серед своїх, хоче бути почутим, хоче відчути себе вартісним. Тому так, у Києві, Кременчуці, Полтаві, Харкові, Черкасах, у Кам'янському ми маємо хаби, у яких справді збираємо повні зали. Коли бачиш людські очі, ти не можеш не допомогти, навіть знаючи, що, можливо, хтось із них і голосував проти тебе на виборах. Але тепер це вже не має значення. Крім звичайної гуманітарної допомоги, є дуже багато речей, якими можна допомагати. Це та ж сама безперебійна робота ЦНАПу і нашого відділення пенсійного фонду, безкоштовні юридичні консультації тощо. Це справді, як кажуть, ціла купа можливостей для спілкування. Мабуть, одне питання можна назвати основним – житлові сертифікати.

 

Під час одного з виїздів до Часового Яру

 

Начальник Часового Яру Сергій Чаус (ліворуч) та його заступник Руслан Прийменко. Фото з соцмереж Сергія Чауса

 

Про малу батьківщину і житлові сертифікати

Часовоярська військова адміністрація показала феноменальний результат: понад тисяча родин вже отримали житлові сертифікати. Як вашій команді вдається дистанційно верифікувати руйнування будівель, коли до них немає фізичного доступу, а лише супутникові знімки?

- Я вас трохи поправлю: сертифікати отримали вже дві тисячі наших родин. Такого результату вдалося досягнути насамперед тому, що ми дуже багато фотографували, коли потрапляли до міста. Я використовував і бодікамеру, і телефони. До речі, те, що ми були у Часовому Яру особисто, давало нам можливість без проблем прив’язати фото до місцевості. І фото, до речі, виходили якісними, з дрону такі зробити важко. Звісно, весь наш фотоархів є закритим, ми не виставляємо його на загальний огляд, але для видачі сертифікатів активно використовуємо. Крім того, ми із самого початку дуже активно моніторили фото соціальні мережі, шукаючи там фото, які виставляють військові. Ну, і нарешті ми почали працювати із Державним космічним агентством. Все це разом дало ось такий результат. Сертифікати, до речі, – один з чільних напрямків нашої роботи, ми маємо з цього приводу щонайменше дві наради на тиждень.

Скажіть, чи немає у вас внутрішнього щему, коли ви видаєте документи для отримання цих сертифікатів? Адже очевидно, що люди, які їх отримають, куплять собі житло десь в іншому місці, не у Часовому Яру і навіть не у Донецькій області.

- Я повторюся: можна змінити прописку, реєстрацію, але змінити свою батьківщину неможливо. Це стосується як великої Батьківщини – України, так і малої – Часового Яру у нашому випадку. Це те місце, де народився твій батько, де твоя земля, будинок, у якому ти виріс… Це неможливо забути. Тому обидві ці батьківщини – частини твого серця… Чи щемить у мене в душі? Знаєте, я ніколи не міг подумати, що можна радіти тому, що твій будинок визнано зруйнованим і таким, що не підлягає відновленню. А ми таки радіємо. Бо це означає для нас можливість отримати кошти за нього і розпочати життя заново. Але у цій радості прихована й велика трагедія: адже ми втратили все…

Але ж ви самі народилися не у Часовому Ярі, а у Гуляйполі, теж, до речі, вщент зруйнованому і досі повністю не окупованому. Що для вас є малою батьківщиною? І як ви зберігаєте зв'язок із нею?

- Так, моя родина справді походить з з Гуляйпільщини, там корінь нашого роду. Але зі своїх 46-ти років, я понад 40 прожив саме у Часовому Ярі. Тут я працював спочатку вчителем української мови й літератури у школі-інтернаті, згодом був співробітником служби у справах дітей міської ради, ще пізніше я став заступником директора Часовоярської школи. А з 2017 по 2022 роки я працював секретарем Часовоярської міської ради, й наприкінці цієї сторінки свого життя навіть виконував обов'язки міського голови. Моя мала батьківщина – це однозначно Часів Яр. До речі, будинок моїх батьків зруйновано, так що я цілком почуваюся з іншими мешканцями, так би мовити, в одному човні… От ви правильно сказали, що багато людей зараз отримують житло деінде. Але я впевнений, що коли Часів Яр звільнять і почнуть відбудовувати, багато його мешканців повернуться до нього. Ну, бо мала батьківщина витиснута у серці. Це вроджене. Ніхто і ніщо не може це забрати.

 

Постачання гуманітарки мешканцям Часового Яру. 2024 рік

 

Життя для людей

Ви стали секретарем міської ради у 2017 році, коли міським головою був Дмитро Варзілов, який не приховував своєї проросійської орієнтації. Як ви з ним співпрацювали?

- Я став секретарем у липні, а у серпні Варзілов подав у відставку. Тобто ми з ним фактично і не співпрацювали – у тому числі й через його проросійську орієнтованість. А коли він пішов, то я був серед тих, хто виправляв наслідки його недолугих рішень. До грудня я ніколи не йшов з роботи раніше 9-ї години вечора, не маючи ані вихідних, ані відпусток. Взагалі мушу сказати, що наша громада розквітла завдяки реформі децентралізації. У мене почало з’являтися відчуття, що ось воно нарешті – світло у кінці тунелю. І тут на тобі – повномасштабка!

Ви регулярно проводите великі зустрічі із земляками у Києві, Дніпрі та в інших містах. Децентралізація завжди прив'язувала послуги до території, але вам фактично доводиться відривати їх, так би мовити, від мапи. Чи можна у зв’язку із цим назвати вашу військову адміністрацію своєрідним мобільним сервісним центром? Які нестандартні завдання доводиться вирішувати вашому ЦНАПу і соціальним службам на виїзді?

- Ну, давайте почнемо із ЦНАПу. Ми трохи перепрофілювали його, і тепер наші адміністратори працюють як із реєстрами, так і з людьми. При цьому часто вони виконують роботу, причетність до якої раніше навіть уявити не могли: евакуацією, розселенням людей тощо. Загалом мушу сказати, що контакт з людьми є основним нашим пріоритетом. Саме тому, як ви правильно сказали, ми намагаємося підтримувати з ними постійний зв'язок: організовуємо зустрічі, збираємо контакти. У нас є кілька визначених точок, коло яких ми зустрічаємося з людьми. Якщо все буде добре, наступного тижня я саме збираюся проїхати по цих точках через всю Україну і зустрітися з якнайбільшою кількістю наших мешканців. Також я планую побувати в Уманській громаді, нашим партнером за проєктом «Пліч-о-Пліч». До Умані ми плануємо переводити з Вінниці наших літніх мешканців, які не мають родичів. У Вінниці всі вони були змушені знімати житло, а в Умані матимуть його безоплатно. Це окремий будинок, у якому, до речі, вже живуть близько двох десятків наших людей.

Як в умовах, коли ті, хто потребують піклування, розсіяні по цілій Україні, працюють ваші соціальні служби?

- Ми їх децентралізували. Одна дівчина працює у Києві, інша – у Дніпрі. Вони обслуговують насамперед маломобільних часововярців, допомагають їм з покупками, з лікарями, з приготуванням їжі. Звісно, все це організувати дуже непросто, бо доходів у нашої громади зараз немає. Намагаємося якнайраціональніше використовувати залишки, ну, й, державні субвенції, звісно, нас рятують.

Наприкінці квітня Часововярська військова адміністрація повідомила про посилення взаємодії з Кременчуцькою громадою з підтримки переселенців. Що мається на увазі?

- Ми почали регулярно зустрічатися з міським головою Кременчука Віталієм Малецьким у нашому кременчуцькому хабі – не удвох, а в оточенні наших людей, які мають можливість поставити нам обом будь-які запитання. Один з наших спільних проєктів – соціальний готель або гуртожиток для часовоярців. За житло у ньому треба буде платити, але набагато менше, ніж за оренду квартири. Фактично йдеться лише про оплату комунальних послуг. До речі, Кременчук не тільки у цьому нам допомагає, він також багато робить для оздоровлення наших дітей.

 

Спілкування з мешканцями

 

Паркан у Часовому Ярі. 2024 рік

 

Сергій Чаус та міський голова Кременчука Віталій Малецький (ліворуч)

 

Інформаційна оборона та культурна дипломатія

Зараз активно демонструється документальна стрічка про два роки оборони Часового Яру. Зазвичай очільники громад фокусуються суто на господарських чи гуманітарних питаннях, а ви активно підтримуєте цей проєкт. Чому для цивільної влади міста важливо виходити на рівень такої культурної та інформаційної дипломатії і який головний меседж ви хочете донести світу через ці кадри?

- Основний меседж – те, що Часів Яр залишається українським містом. Бо він – у серці. Наступний меседж – про військових, які його захищають. Їх треба підтримувати. Без цього буквально ніяк. Ми працюємо з ними буквально пліч-о-пліч. Тож цей фільм, точніше, нашу його підтримку, можна назвати елементом інформаційної оборони та культурної дипломатії.

Ви співзасновник ГО «Громадська рада музею міста Часів Яр». Що це за музей, і де зараз його експонати?

- Ми створили цей музей у 2020 році. Я тоді певний часу був без роботи, тому зайнявся цим проєктом серйозно. Базою для створення музею стали міські архіви та деякі артефакти з нашого вогнетривкового комбінату – одного з найбільших в Україні підприємств із виробництва вогнетривких матеріалів. В експозиції – картини, предмети побуту, старовинні знахідки тощо. Зараз цей музей евакуйовано до одної з партнерських громад. Директор музею також там, він займається перепакуванням, каталогуванням і збором пам’яток про Часів Яр.

За першим фахом ви – вчитель української мови й літератури. Які літературні твори сповнюють вас натхненням?

- Мушу зізнатися, що з 2022 року я не прочитав жодної книги, хоча до цього це було моє головне хоббі. Такий шок я пережив від цього всього. Але мене завжди надихало розуміння того, що вся наша українська література – це література про боротьбу нашого народу. Як вчитель я вчив дітей саме цьому – боротися. І зараз я бачу, як багато з них вступили у цю боротьбу, часто зі зброєю в руках.

 

Місто, якого немає: Пам'ятник воїнам-афганцям у Часовому Ярі коло Будинку культури. Фото Козубенка

 

Унікальна водогінна вежа конструкції Володимира Шухова у Часовому Ярі. Фото Олександра Мальйона

 

Стадіон «Авангард» у Часовому Ярі

 

Психологія лідера: де брати сили

Ви маєте відзнаку президента України за оборону України 2022 року. За що, як на вашу думку, ви отримали її?

- Коли мене питають про це, я часто з таємничим виглядом кажу: «Керівництво знає, за що». Це, звісно, жарт. По-перше, уряд помітив, що ми зробили для оборони міста. Оборона ж – доволі широке поняття. Коли немає води, світла, їжі, чи зможе піхотинець ефективно працювати? Тож когось треба було зігріти, когось – нагодувати, комусь забезпечити душ. І часто виконати ці завдання було доволі непросто. Коли я розказую деякі деталі колегам з партнерських громад за проєктом «Пліч-о-Пліч», вони не вірять і питають: «Як ви це зробили?» Я відповідаю просто: «Зціпивши зуби». Так ми і працювали, майже не знімаючи бронежилетів і касок.

Що вас найбільше вразило за час великої війни?

- Стійкість людей, насамперед моїх колег та друзів. Вони трималися у таких ситуаціях, коли інші б давно втекли. Я потім питав: «Чому ти залишився?» І чув у відповідь: «Тому що ніхто, крім мене, не зможе цього зробити». Ми ж місцеві, ми тут все знаємо. І ми розуміємо, що коли ми не допоможемо військовим, багато хто з них загине. Тому й трималися до останнього. Я жартома порівнював свою команду зі смурфиками з відомого мультфільму. От їхні вороги руйнують щось, а вони відбудовують, піклуються про те, щоб усім було, що поїсти, де набрати води… Дещо вразило мене і неприємно: те, як війна робить людей нечуйними та жорсткими. Так не можна. Люди завжди повинні залишатися людьми.

Де ви знаходите внутрішній ресурс, аби щоранку виходити до людей, записувати відеозвернення, координувати роботу, вселяти у людей оптимізм? Що вас тримає?

- Впевненість у тому, що це необхідно. Скажу відверто: я свого часу сам вибирав цей напрямок, коли у 2010 році увійшов до депутатського корпусу міської ради. І мене досі тримає бажання бути корисним, бажання приносити результат, який видно і який, я сподіваюся, цінують люди. Не тільки керівники, а саме звичайні люди.

Яким буде ваше перше розпорядження або перша дія в той день, коли військові скажуть, що загрозу для Часового Яру остаточно знято?

- Приступити до розмінування, а потім до очищення ґрунтів – це сто відсотків. Тому що кожен день, на жаль, на територію нашої громади потрапляють тонни небезпечних речовин з дронів, снарядів та ракет. Я вже не кажу про мінні поля та боєприпаси, що не розірвалися. Після розмінування я зроблю все можливе, аби якнайшвидше потрапити на свою землю. На землю, у якій лежать мої предки.