Європейський Союз має свою «мову розвитку». Нею пишуть стратегії, розподіляють мільярди євро й оцінюють успіхи регіонів. Нею говорять у Брюсселі, у столицях і в невеликих громадах по всій Європі. Без цієї мови неможливо виграти грант, захистити проєкт або просто порозумітися з міжнародними партнерами. Ця мова є мовою політики згуртованості ЄС.

З першого погляду вона справді здається складною і доступною лише для вузьких спеціалістів. Десятки взаємопов’язаних концепцій, принципів, інструментів та фондів. Інституції, абревіатури, цілі, індикатори. Але за цією складністю — не бюрократія заради бюрократії, а зрозуміла логіка: як зробити так, щоб кожен регіон Європи — багатий і бідний, міський і сільський, центральний і прикордонний — мав рівні можливості для розвитку.

Навіщо це знати українцям? Тому що Україна вже розмовляє цією мовою. Наше відновлення, реформи, регіональні стратегії — усе це узгоджується з цілями політики згуртованості. Міжнародні партнери оцінюють наші проєкти саме за цими критеріями. І коли Україна стане членом ЄС, ми будемо не просто отримувачами допомоги, а повноправними учасниками цієї політики — з правом голосу, правом на фінансування і правом впливати на рішення.

Європейські гранти, програми транскордонного співробітництва, інвестиції в громади — усе це написано мовою «п’яти цілей політики», «індикаторів AROPE» та «функціональних територій». Той, хто не володіє цією мовою, програє ще до старту конкурсу. Той, хто розуміє, може залучати кошти у свою громаду, область чи регіон.

Зрештою, ми потребуємо спільної мови всередині країни. Коли євроінтеграційні відділи, проєктні менеджери, органи місцевого самоврядування та експерти використовують одні й ті самі терміни,  робота прискорюється в рази. «Конвергенція» перестає бути абстракцією, «принцип партнерства» — порожньою декларацією, а «територіальна згуртованість» — чимось незрозумілим. Ми починаємо говорити однією мовою.

Про що цей довідник? Автори не ставили за мету охопити все. Це не енциклопедія і не офіційний документ. Швейцарсько-український проєкт UCORD у співпраці з Європейською асоціацією регіонального розвитку EURADA та порталом «Децентралізація» взяли найважливіші терміни політики згуртованості та пояснили їх не ізольовано, а у зв’язку між собою. Щоб, прочитавши один розділ, ви розуміли, як він пов’язаний із наступним.

Це перша частина — «Основні терміни». Далі буде більше.

Відповідальність за зміст цього матеріалу несе виключно автор. Погляди автора не обов’язково відображають погляди Швейцарської агенції розвитку та співробітництва або NIRAS Sweden AB.

Які концепції формують наше розуміння політики згуртованості ЄС?

Політика згуртованості (Cohesion policy) є основною інвестиційною політикою ЄС, спрямованою на зменшення економічних, соціальних та територіальних диспропорцій у Європейському Союзі. Як зазначено в Дев'ятій доповіді про економічну, соціальну та територіальну згуртованість (2024), «завдяки фокусуванню на регіонах і територіально-орієнтованому підходу, політика згуртованості є одним із найвиразніших проявів європейської солідарності [та] невід'ємною частиною європейської моделі зростання...».

На період з 2021 по 2027 роки було визначено 5 цілей політики (ЦП) згуртованості ЄС:

• більш конкурентоспроможна та інноваційна Європа (ЦП1)
• екологічніша й низьковуглецева трансформація до економіки з нульовим рівнем викидів вуглецю (ЦП2)
• більш сполучена Європа завдяки підвищенню мобільності (ЦП3)
• більш соціальна та інклюзивна Європа (ЦП4)
• Європа, ближча до громадян, через сприяння сталому та інтегрованому розвитку всіх типів територій (ЦП5)

Правова основа для політики згуртованості ЄС міститься у статтях 174-178 Договору про функціонування Європейського Союзу. Зокрема, стаття 174 передбачає, що «з метою сприяння своєму загальному гармонійному розвитку Європейський Союз розробляє та здійснює заходи, спрямовані на зміцнення своєї економічної, соціальної та територіальної згуртованості». У ній також підкреслюється, що «особлива увага приділяється сільським територіям, територіям під впливом індустріального переходу, та регіонам, які страждають від серйозних і постійних природних або демографічних труднощів, таким як найпівнічніші регіони з дуже низькою щільністю населення, а також острівні, прикордонні та гірські регіони».

Чому особлива увага приділяється саме цим територіям? Відповідь на це питання міститься у логіці політики згуртованості ЄС. Підтримуючи зростання та розвиток у менш розвинених або проблемних районах, ЄС забезпечує загальний гармонійний розвиток усієї своєї території. Наприклад, незалежно від вашого місцезнаходження в ЄС, ви можете бути впевнені у справедливому доступі до освіти, працевлаштування та різних послуг. Іншими словами, між регіонами ЄС немає розбіжностей у трьох вимірах політики згуртованості ЄС: економічному, соціальному та територіальному.

Історично, економічна та соціальна згуртованість  була закладена в основу регіональної політики ЄС згідно з Римським договором ще 1957 року. Як зазначено у його офіційному резюме, Договір заснував Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), яке на той час складалося з Бельгії, Німеччини, Франції, Італії, Люксембургу та Нідерландів, а також його спільний ринок. З метою досягнення своєї ключової мети – трансформації умов торгівлі та виробництва у межах ЄЕС та як крок до більш тісного політичного обʼєднання, одним із конкретних завдань стало «забезпечення економічного та соціального прогресу [...] шляхом спільних дій з метою усунення торговельних та інших бар'єрів між ними».

Однак фактична дата народження політики згуртованості ЄС припадає на 24 червня 1988 року, коли в її загальну політичну структуру були інтегровані відповідні структурні фонди. Як зазначила Данута Гюбнер, членкиня (2004-2009) Європейської комісії, відповідальна за регіональну політику, в журналі InfoRegio Panorama у 2008 році, «відкриття економічної географії Європи з того часу ознаменувало радикальний поворот як для політики ЄС, так і для національних та регіональних політик. Визначення регіонів, які найбільше потребують допомоги, визначення пріоритетів, залучення місцевих інституцій та запровадження спільних стандартів управління, контролю та оцінки – усі ці елементи не лише дали відчутні результати, але й створили унікальну систему багаторівневого управління».

Пізніше, у 2007 році Лісабонський договір додав третій вимір до політики згуртованості ЄС: територіальну згуртованість, яка, для забезпечення гармонійного розвитку всіх європейських територій, зосереджується на трансформації унікальних особливостей кожної. Сьогодні політика згуртованості ЄС втілює усі три виміри, що закріплює її роль одного із ключових стовпів європейської спільноти.

Щоб зрозуміти основні терміни політики згуртованості, доцільно спочатку окреслити її економічний, соціальний, та територіальний виміри, їхні цілі, показники та суміжні концепції, які разом формують механіку регіональної політики ЄС.

 

 

Економічний вимір (economic dimension) зосереджується на зменшенні розбіжностей у рівні добробуту та сприянні конкурентоспроможності в регіонах Європи. Однак тут важливо пам'ятати про глибокі взаємозв'язки між усіма трьома вимірами політики згуртованості, оскільки для забезпечення гармонійного розвитку всіх регіонів ЄС необхідні комплексні дії. Це ставить політику згуртованості в центр моделі зростання ЄС та єдиного ринку (Single Market), що складається в основному з 27 держав-членів, який забезпечує вільний рух товарів, послуг, капіталу та громадян шляхом усунення технічних, правових та бюрократичних бар'єрів.

Однією з головних цілей економічної згуртованості є висхідна конвергенція (upward convergence): стан, який досягається, коли результати діяльності держав-членів поліпшуються, наближаючись до ідеальної цілі політики, одночасно із зменшенням розбіжностей між ними (як визначено агенцією Eurofound). Економічна згуртованість в ЄС регулярно оцінюється за допомогою довгострокових аналізів конвергенції між її регіонами. Ці оцінки використовують різні фінансові показники, включаючи ВВП на душу населення, стандарти купівельної спроможності, продуктивність праці, рівень працевлаштування та більш широкі показники конкурентоспроможності, такі як Індекс регіональної конкурентоспроможності.

На основі оцінок конвергенції регіони ЄС групуються за трьома типами в рамках політики згуртованості на період 2021-2027 рр. (визначення взяті з Дев'ятого звіту про економічну, соціальну та територіальну згуртованість):

• Менш розвинені регіони (less developed regions), які мають ВВП на душу населення (вираженим через стандарти купівельної спроможності, тобто скоригованим з урахуванням різниці в рівнях цін) нижче 75% середнього показника по ЄС-27 (тобто середнього показника по 27 державах-членах ЄС),
• Перехідні регіони (transition regions), які мають ВВП на душу населення від 75 % до 100% середнього показника по ЄС-27.
• Більш розвинені регіони (more developed regions) мають ВВП на душу населення вище 100% середнього показника по ЄС-27.

Така класифікація відображає відносний рівень розвитку регіонів ЄС і слугує орієнтиром для розподілу фінансування та підтримки в рамках політики згуртованості. Рішення про розподіл коштів мають вирішальне значення, оскільки вони дозволяють політикам задовольняти регіональні потреби та розвивати місцеві успіхи. У рамках обговорень регіональної політики ЄС ми також бачимо такі два протилежні стани регіонів (що теж зазначено в Дев'ятому звіті про згуртованість):

• Регіони з високими темпами розвитку (high-growth development path): регіони, які перевершують інші по показниках ВВП, продуктивності та зростання зайнятості (коли ймовірність цього перевищує 50%). Такі регіони перебувають на траєкторії інтенсивного зростання, а їхній індекс економічного розвитку перевищує 0,5.
• Регіони, що перебувають у пастці розвитку (development trap): регіони, які не в змозі зберегти свою економічну динаміку в плані доходів, продуктивності та зайнятості, а також поступаються іншим національним та європейським регіонам саме за цими показниками (визначення з статті Diemer, A. et al. (2022) «Пастка регіонального розвитку в Європі»).

Регіональна пастка розвитку є складним явищем, яке охоплює як економічні, так і соціальні аспекти. Регіони, які опиняються у економічно не вигідному стані — часто через повільніше зростання, брак можливостей або постійні диспропорції попри загальне процвітання ЄС — можуть зазнавати соціального та політичного невдоволення, що називається географією невдоволення (geography of discontent). Запобігання таким наслідкам є основною метою політики згуртованості ЄС, що приводить нас до її другого аспекту: соціальної згуртованості.

Згідно з дослідницьким звітом Eurofound «Політичний вимір соціальної згуртованості в Європі», підхід до визначення соціального виміру (social dimension) політики згуртованості має не академічний, а політико-орієнтований характер: соціальна згуртованість зосереджується на забезпеченні добробуту всіх громадян шляхом зменшення диспропорцій, запобігання маргіналізації та сприяння рівному доступу до можливостей, особливо у менш розвинених регіонах. У цьому сенсі соціальна згуртованість сприяє формуванню інвестицій, які підтримують інклюзивність, партисипацію та збалансоване зростання по всьому Союзу.

Якщо економічний вимір політики згуртованості спрямований на подолання диспропорцій у продуктивності, конкурентоспроможності та доходах, то соціальна згуртованість забезпечує інклюзивність результатів розвитку — тобто їхнє охоплення всіх регіонів і соціальних груп. Цей вимір є особливо актуальним у контексті регіональної класифікації ЄС, оскільки менш розвинені, перехідні та більш розвинені регіони стикаються з різними соціальними викликами і потребують індивідуальних підходів до зайнятості, освіти, охорони здоров’я та соціальних послуг.

Соціальна згуртованість покликана створити рівні можливості в усьому Союзі шляхом підтримки ключових сфер, що формують соціальну інклюзію та людський розвиток, включаючи ринок праці, вищу освіту, професійно-технічну освіту та підготовку, доступ до освіти, догляду за дітьми та охорони здоров’я, а також політики, спрямовані на молодь та працевлаштування. Разом ці сфери забезпечують узгодженість економічного зростання у всіх регіонах Європи було і, як наслідок, соціальний прогрес і спільне процвітання.

Основною політичною рамкою ЄС у цій сфері є Європейський стовп (основа) соціальних прав (European Pillar of Social Rights). Він визначає 20 принципів, розподілених у три групи: рівні можливості та доступ до ринку праці, справедливі умови праці, соціальний захист та інклюзія. Разом вони забезпечують справедливі та ефективні ринки праці та системи соціального забезпечення, сприяючи конвергенції умов праці та життя в усіх державах-членах.

У рамках звітності щодо політики згуртованості прогрес у напрямку соціальної згуртованості відстежується за допомогою низки ключових показників:

• зайнятість (вимірюється за допомогою показників рівня працевлаштування, безробіття, зайнятості молоді),
• розвиток професійних навичок (відстежується за участю у вищій освіті, навчанні дорослих та професійно-технічній освіті),
• зниження рівня бідності (оцінюється за такими показниками, як частка осіб, що перебувають під загрозою бідності (“Рeople at risk of poverty”, або AROP, тобто частка осіб із сукупним чистим доходом домогосподарства, перерахованим з урахуванням складу домогосподарства (після соціальних трансфертів), нижчим за поріг ризику бідності, встановлений на рівні 60% від середнього наявного доходу домогосподарств, перерахованого з урахуванням складу домогосподарства (після соціальних трансфертів), та під загрозою бідності або соціального виключення (“Аt risk of poverty or social exclusion”, або AROPE, тобто відсоток населення, який: ризикує опинитися за межею бідності, або зазнає серйозних матеріальних та соціальних нестатків, або проживає у домогосподарствах з дуже низькою інтенсивністю праці)),
• Гендерна рівність та рівні можливості (моніторинг здійснюється за допомогою показників гендерного розриву в професійній зайнятості та освіті, а також представництва жінок на урядових та керівних посадах),
• Ставлення до мігрантів та інших меншин (оцінюється за даними про участь у ринку праці та опитуваннями щодо соціальної інклюзії та дискримінації).

Економічні та соціальні аспекти політики згуртованості спрямовані на підвищення добробуту та сприяння інклюзивному зростанню. Однак на результати цих політик впливають унікальні характеристики різних регіонів Європи. Територіальний вимір (territorial dimension) трансформує цілі політики згуртованості у стратегії, що враховують специфіку кожної території, долаючи географічні диспропорції та забезпечуючи, щоб усі регіони — міські, сільські, віддалені чи прикордонні — могли повною мірою скористатися перевагами економічного та соціального розвитку ЄС. Такий підхід ґрунтується на збалансованому розвитку, який гарантує, що жоден регіон, навіть найвіддаленіший або найменш розвинений, не залишиться осторонь інтеграційних процесів.

Розуміння територіальної згуртованості починається зі статистичної географії. Регіони ЄС класифікуються за системою NUTS (Номенклатура територіальних одиниць для статистики, Nomenclature of Territorial Units for Statistics), яка поділяє територію на порівнянні рівні для планування, моніторингу та розподілу коштів згуртованості. Три рівні NUTS відповідають пороговим значенням чисельності населення: NUTS 1 (великі соціально-економічні регіони, від 3 до 7 мільйонів жителів), NUTS 2 (базові регіони, від 800 000 до 3 мільйонів жителів) та NUTS 3 (малі регіони, від 150 000 до 800 000 жителів).

Іншим ключовим поняттям, що використовується в територіальній класифікації ЄС, є територіальні типології (territorial typologies) — системи, що поділяють території на типи на основі конкретних характеристик. Згідно з Методологічним посібником Євростату з територіальних типологій, це можуть бути місцеві або регіональні типології, або ж типології територіальної сітки. У цих трьох групах території далі класифікуються як міські-сільські, метрополії, прибережні, прикордонні, острівні та гірські.

У звітності Політики згуртованості для аналізу тенденцій використовують різні типології, наприклад, метрополії рівня NUTS-3 — для вивчення економічних трендів; ступінь урбанізації — для дослідження соціальних аспектів, чітко розрізняючи міські центри та інші території; специфічні географічні характеристики — для врахування унікальних особливостей у плануванні та формуванні політики.

Крім статистичних і географічних аспектів, Політика згуртованості розрізняє функціональні реалії простору — тобто те, як люди та економіка взаємодіють через адміністративні межі. Зокрема, поширене поняття функціональної міської території (Functional Urban Area, FUA), яка охоплює місто та його навколишні зони маятникової міграції, та функціональної сільської території (Functional Rural Area, FRA) — усіх інших територій поза межами функціональної міської території. Такі визначення дозволяють працювати із даними, порівнюваними між різними типами територій у межах ЄС і розробляти інтервенції, що відображають реальну регіональну динаміку розвитку та орієнтуються на людей. Більше інформації про функціональні території доступно у публікаціях Євростату, ОЕСР та Об’єднаного дослідницького центру ЄС.

Ще одним важливим елементом територіальної згуртованості є мобільність (mobility), що відображає легкість пересування людей і товарів у межах регіонів і між ними. Вона оцінюється за допомогою індикаторів доступності та близькості, які враховують як фізичну інфраструктуру, так і ефективність транспортних мереж (наприклад, щільність дорожньої та залізничної мережі, час подорожі до великих міських центрів, доступ до шкіл, університетів і закладів охорони здоров’я). Такі показники допомагають виявити регіони з кращим доступом до базових послуг, але також й ті, що потребують цільових інвестицій для підтримки економічних можливостей і соціальної інклюзії.

Для посилення загальної згуртованості ЄС також приділяє значну увагу транскордонному співробітництву (cross-border cooperation) — унікальному механізму, спрямованому на підтримку регіонів, що безпосередньо межують із ЄС суходолом або морем, та їх регіонів-партнерів у межах ЄС. Такі території, відомі як прикордонні регіони (border regions), становлять понад 40% площі ЄС, близько 30% його ВВП і 30% населення, тобто близько 150 млн осіб (за даними Дев’ятого звіту про згуртованість). Прикордонна типологія для всіх регіонів ЄС доступна у базі даних Євростату.

Хоча прикордонні регіони часто віддалені від великих міст і можуть стикатися з унікальними адміністративними, правовими та культурними перешкодами, вони є територіями жвавої соціально-економічної діяльності, що відносить їх до категорії регіонів з високим потенціалом зростання (high growth potential). Тому цільові програми транскордонного співробітництва допомагають використовувати потенціал зростання прикордонних регіонів та зміцнювати згуртованість у всьому ЄС та за його межами.

У ширшому масштабі, Європейська Комісія визначає макрорегіональні стратегії (macro-regional strategies) — інтегровані рамки, схвалені Європейською Радою, які можуть підтримуватися, серед іншого, Європейськими структурними та інвестиційними фондами, для вирішення спільних проблем, з якими стикається визначена географічна зона, що повʼязує держави-члени та треті країни, розташовані в одній географічній зоні, які таким чином отримують вигоду від посиленої співпраці, що сприяє досягненню економічної, соціальної та територіальної згуртованості. Макрорегіональні стратегії, наприклад, для регіонів Балтійського моря або Дунаю, демонструють, як територіальна згуртованість забезпечує основу для скоординованих дій у різних сферах політики та рівнях управління.

По суті, територіальна згуртованість забезпечує просторову збалансованість моделі розвитку ЄС. Вона пов'язує економічні та соціальні виміри, відповідаючи на питання «де?» для формування політики згуртованості, тобто забезпечуючи повну інтеграцію місцевих викликів та потенціалу у загальний підхід Європейського Союзу до питань зростання, інклюзії та сталого розвитку. Таким чином, вона перетворює територіальне різноманіття з бар'єру розвитку на джерело сили для Європи в цілому.

Розглянувши економічний, соціальний та територіальний виміри Політики Згуртованості ЄС, важливо зрозуміти принципи та механізми, що лежать у практичній основі цієї амбітної політики. Ці принципи визначають, як політика розробляється, впроваджується та фінансується, а також забезпечують на місцях реальний вплив виділених коштів для досягнення цілей політики.

В основі Політики згуртованості лежить принцип партнерства (principle of partnership). Згідно з Регламентом (ЄС) 2021/1060, цей ключовий принцип забезпечує «залучення регіональних, місцевих, міських та інших державних органів влади, громадянського суспільства, економічних та соціальних партнерів, а також, де це доречно, дослідницьких організацій та університетів». Така співпраця гарантує, що політика адаптована до місцевих реалій, а голоси тих, кого політика безпосередньо стосується, будуть почуті та враховані.

Принципи та умови співпраці викладаються у відповідних програмах та угодах про партнерство (Partnership Agreements), які слугують довідковими документами для програмних втручань. У них визначено стратегію та інвестиційні пріоритети, обрані відповідною державою-членом. Також в угодах про партнерство представлено перелік національних та регіональних програм, які держава-член прагне реалізувати, і орієнтовний річний фінансовий розподіл для кожної операційної програми (Operational Programme), тобто національного або регіонального плану, що деталізує цілі угоди про партнерство, включаючи економічні та інші показники.

Кожна держава-член узгоджує свою угоду про партнерство з Європейською Комісією на кожний програмний період (programming period) — багаторічний фінансовий цикл, який встановлює стратегічні пріоритети та рамки фінансування, зазвичай, на період у сім років. Він узгоджуються з ширшою Багаторічною фінансовою рамкою ЄС (Multiannual Financial Framework), яка визначає загальний бюджет ЄС та пріоритети у витратах.

Ефективне впровадження операційних програм залежить від абсорбційної спроможності (absorption capacity) країни/регіону — їх здатності планувати, управляти та ефективно витрачати кошти ЄС. Простими словами, чим вища спроможність, тим вищий рівень абсорбції, тобто відсоток фінансування ЄС, які Європейська Комісія виплатила операційним програмам держав-членів у певний момент часу. Однак досягнути високого показника абсорбції не так просто.

Як зазначено в дослідженні «Рівень абсорбції коштів Політики згуртованості», є багато проблем, які можуть послабити актуальність операційної програми та досягнення її цілей, а отже, і рівень абсорбції: затримки юридичного характеру, обмежена якість держуправління, політична нестабільність, низький ВВП, недостатнє співфінансування, погана інфраструктура, нестача інновацій та інвестицій, вразливість до криз, низький потенціал для поширення засвоєних уроків, обмежена робоча сила та недостатня цифровізація. Вкрай важливо розуміти ці фактори, які впливають на абсорбційну спроможність, та їх звʼязок із результатами та впливом Політики згуртованості.

Повертаючись до ключових концепцій та принципів, із принципом партнерства тісно пов'язана концепція багаторівневого врядування (multi-level governance), яка відображає залучення щонайменше таких партнерів:

• Регіональні, місцеві, міські та інші державні органи влади;
• Економічні та соціальні партнери;
• Громадянське суспільство (неурядові організації у сферах екології, соціальної інтеграції, основоположних прав і свобод, прав людей з інвалідністю, гендерної рівності, антидискримінації);
• Дослідницькі організації та університети (де це доречно).

Оскільки політика згуртованості залучає багатьох учасників та різні джерела фінансування, вона діє за правилами принципу спільного управління (shared management) своїми фондами. Як детальніше описано в Глосарії регіональної політики ЄС, у фондах «спільного управління» держави-члени реалізують національні програми, розподіляючи кошти між одержувачами. Вони несуть відповідальність за розробку та підтримку відповідних і ефективних систем управління та контролю, які запобігають порушенням та виправляють їх. У той же час, Європейська Комісія здійснює нагляд, перевіряє функціонування системи та вносить за потреби фінансові корективи.

Наступним ключовим принципом політики згуртованості Європейського Союзу є принцип додатковості (additionality). У праві ЄС він визначений як вимога гарантувати, що Структурні фонди доповнюють, а не замінюють собою державні видатки держав-членів. Простіше кажучи, проєкти, які претендують на фінансування ЄС, мають демонструвати, що воно створить певну додану вартість — що цілі проєктів є досяжнішими або загалом масштабнішими й впливовішими за умови підтримки коштами структурних фондів, ніж лише за рахунок національних ресурсів.

Політика згуртованості також спирається на принцип субсидіарності (subsidiarity). Відповідно до статті 5(3) Договору про Європейський Союз, рішення мають ухвалюватися якомога ближче до громадян. Для цього необхідний безперервний аналіз, який дає змогу переконатися, що ЄС втручається лише тоді, коли дія на рівні Союзу є ефективнішою, ніж національні, регіональні чи місцеві альтернативи. Інакше кажучи, ЄС не вживає заходів (за винятком сфер виключної компетенції), якщо не доведено, що саме його участь забезпечить кращі результати.

Принцип субсидіарності тісно пов’язаний із принципом пропорційності (proportionality), який визначає, як ЄС реалізує свої повноваження, та гарантує, що будь-які дії Союзу не виходять за межі необхідного для досягнення цілей, визначених Договорами. Цей принцип вимагає, щоб ЄС обирав найбільш доречні та найменш обтяжливі заходи для досягнення своїх цілей, продовжуючи логіку субсидіарності.

Усі згадані принципи формують ключові риси політики згуртованості, зокрема її підхід, орієнтований на людей і території (people- and place-based approach). Замість запровадження єдиної моделі для всієї Європи, ця політика враховує унікальні сильні сторони, виклики й потреби кожного регіону та його громад. Це забезпечує цільові, релевантні та ефективні втручання — незалежно від того, йдеться про підтримку інновацій у великих містах чи про поліпшення базових послуг у сільській місцевості.