«Давай, відкривай цей сейф!», – сказав російський солдат, вказуючи на мікрохвильовку, - інтерв’ю голови окупованої Комиш-Зорянської громади

«Давай, відкривай цей сейф!», – сказав російський солдат, вказуючи на мікрохвильовку, - інтерв’ю голови окупованої Комиш-Зорянської громади

Ігор Гнатуша про настрої місцевих жителів, злочини росіян та боєздатність армії загарбників.

Автор: Дмитро Синяк


Комиш-Зорянська громада Запорізької області знаходиться за 50 км від старої лінії розмежування, та незважаючи на це, вона завжди відігравала чималу роль у нинішній війні: за 8 років тут розвантажилися понад 250 українських військових ешелонів. А селищний голова Ігор Гнатуша деколи показував своїм гостям величезний осколок – залишок одного з боєприпасів, якими росія гатила по громаді у 2014-му. Тепер Комиш-Зоря вже третій місяць у глибокому російському тилу: фронт прокотився через селище усього лише за один день. Ігор Гнатуша до останнього залишався у селищі, а до Запоріжжя виїхав лише коли відчув небезпеку власному життю. Пан Ігор розповів Децентралізації про ситуацію у громаді.


Яким був для вас перший день війни?

- Мабуть, як і для всіх в Україні, він почався з ранкового шоку. У повномасштабний наступ росії годі було повірити. Оговтавшись, ми почали перелаштовувати надання послуг під умови військового часу. Щоправда, багато зробити ми не встигли: армія орків з’явилася на наших адміністративних межах вже 2 березня. Цього ж дня у Комиш-Зорянській громаді відбувся потужний бій: з обстрілами з реактивної артилерії, з мінометів і навіть з авіаударами. А 3 березня для нас почався відлік окупації.

Наскільки вона тяжка?

- Це не сказати словами. Щоб ви зрозуміли мене до кінця, ви маєте прожити те ж, що і я. Наприклад, відбути півторагодинний допит у себе вдома, коло перевернутих догори дригом речей, послухати вимоги віддати гроші, загрози і таке інше… Спершу російські підрозділи весь час змінювали один одного. Часом вони починали стріляти, битися, так що людям навіть на вулицю вийти не можна було. Потім до нас прислали «постійний гарнізон» з так званої «ДНР». Тепер інші російські підрозділи проходять через наше селище транзитом. Але все одно зупиняються у нас, бо росіяни намагаються триматися населених пунктів, знаючи що українські війська по своїх містах і селах не стріляють.

Чи намагалися ви пояснити окупантам, що вас не потрібно визволяти?

- У перший ж день увечері вони постукали до мене і вибачилися за безлад, який влаштували у селищі. Прийшли тринадцять військових, серед яких буряти, кавказці і представники ще бозна-яких національностей. Я подумав, що це слушний момент, щоб пояснити їм усе, і просто на своєму ганку виголосив коротку промову. Росіяни слухали уважно і мовчки. Я казав, що гадки не маю, хто такі нацисти і що ми тут таких не бачили. Що ми маємо церкву і жіночий монастир Московського патріархату, і не збираємося їх знищувати. Я розповідав про наші плани, про грандіозні зміни у громаді, пов’язані з реформою децентралізації. Я казав, що наше населення не хоче переходити під російську владу, а тим більше перетворюватися на мешканців невизнаних республік. Якоїсь миті я навіть подумав, що мені вдалося достукатися до своїх слухачів. Та коли я закінчив говорити, вони мене розчарували, сказавши щось на кшталт: «От ми замінимо вашого президента – і тоді ви житимете ще краще!». Отже там не було з ким говорити… Наступного дня цей російський підрозділ рушив на північ, а згодом ми дізналися, що його знищили українські військові. Така-от історія про початок «руського міра» у нашій громаді. З того часу я не вступав у жодні дискусії і нікому нічого не доводив. Мені це просто було неприємно.

 

Ігор Гнатуша деколи показував своїм гостям величезний осколок – залишок одного з боєприпасів, якими росія гатила по громаді у 2014-му

 

Чи було створено у громаді територіальну оборону?

- Ні, ми відмовилися від цієї ідеї. Хіба ж можуть погано озброєні чоловіки, котрі не пройшли жодних військових навчань, протистояти регулярній російській армії – з танками, бронетранспортерами і літаками? Громади, котрі створили тероборону, лишень наразили її бійців на неприємності. Бо сильного спротиву росіянам ці бійці чинити не могли, зате після окупації загарбники почали розшукувати тероборонівців, сприймаючи їх як ворогів. І завжди знаходився хтось, хто добровільно чи під катуваннями видавав усіх.

Які проблеми вирішувала Комиш-Зарянська селищна рада у перші дні окупації?

- Під час бою було пошкоджено кілька ліній електропередач. На щастя, все встигли відремонтувати. Ми злили воду із систем опалення і перевели працівників селищної ради на «дистанційку». В усій селищній раді залишили працювати тільки один кабінет, до якого мешканці могли звертатися з усіх питань.

Траса Маріуполь – Запоріжжя проходить поруч із Комиш-Зорею. Чи були у вас біженці з Маріуполя?

- Так, їх було кілька сотень, і ми намагалися надати їм всю можливу допомогу. Найчастіше вони рушали далі, до Запоріжжя. Мені найбільше запам’ятався один чоловік, який прийшов до нас пішки з Бердянська, а перед тим – також пішки – він пройшов шлях до Бердянська з Маріуполя. Загалом це понад 180 кілометрів! Згодом той чоловік пішов від нас у бік Харківської області.

Чому ви виїхали з громади?

- Бо вже не мав можливостей залишитися. На нічному допиті у мене ж вдома окупанти поставили питання руба: або я з ними, або проти них. Я не хотів мати з ними нічого спільного і – виїхав. Я дійшов до певної червоної лінії, і далі було очевидно, що з дня на день мене мають заарештувати і посадити до підвалу. Також я непокоївся через те, що мій син служить у Збройних Силах. До родин, у яких є чинні чи навіть колишні військовослужбовці, росіяни ставляться по-особливому, ці родини завжди перебувають у набагато більшій небезпеці, ніж інші. А якби загарбники ще й дізналися, що ми ховали у себе українських солдат, які тепер, сподіваюся, вже дісталися своїх частин, було б зовсім погано.

Отже, поява росіян у Комиш-Зорі, як і всюди, відзначилася різноманітними злочинами?

- У перший день окупації російські військові застрелили чоловіка, який просто йшов дорогою, тримаючи у руці смартфон. Одному солдату орків, який був добряче напідпитку, здалося, що цей чоловік фотографує російську колону. Солдат почав кричати щось, загрожувати зброєю, і хоча товариші намагалися його заспокоїти, він таки вистрілив. Чоловік загинув на місці. Ще один наш мешканець загинув під час обстрілів.

Чи були у Комиш-Зорянській громаді злочини проти жінок?

- Більшість молодих жінок виїхали одразу ж після повідомлень про те, що накоїли росіяни у Бучі. Тому й, мабуть, жодних зґвалтувань у нас не зафіксовано. Разом із тим, треба розуміти, що на окупованій території про такі факти нема кому розповідати. А може бути так, що коли ти скажеш про таке вголос, тобі буде ще гірше. Тому люди просто мовчать, максимум розповідають близьким. От, наприклад, мене уночі незаконно допитували та пограбували люди зі зброєю та у масках. Кому я про це мав повідомляти? Я мовчав, і ось лише вам кажу. Думаю, таких, як я, багато. Окупація – це взагалі велике приниження.

Чи відбирають росіяни автомобілі у місцевих жителів?

- А де ж вони, ви думаєте, їх беруть! Зараз вони вишивають по селищу на джипах і дорогих авто, на які українці, можливо, півжиття заробляли власним горбом. У нашій громаді теж забрали багато машин. Особисто у мене у перші дні окупації забрали три машини – дві державних і одну власну. Було це так. Якось прийшов до мене начальник підрозділу «ДНР», який постійно дислокується у нас, з позивним Бегемот. Він так і представлявся мені: «Я – Бегемот». Так-от, він сказав, що йому на завтра потрібен автомобіль з дизельним двигуном, і що я маю його знайти. Я, звісно, навіть не намагався шукати. Тоді наступного дня Бегемот прийшов знову, коли мене не було вдома, й забрав усі три машини, які стояли у мене, а крім цього, влаштував «обшук». Повернувшись, я одразу ж пішов до цього Бегемота і сказав йому все, що думаю про такі реквізиції. Він після цього повернув мені дві машини з трьох і навіть вибачився перед моєю дружиною за «обшук», яким її довели до білого каління. Натомість державну «Ниву» Бегемот залишив у себе.

Магазини російські солдати теж грабували?

- У перший же день були пограбовані всі наші магазини, банкомати та аптеки. Найбільше прикро за наше комунальне господарство. З нього вкрали новий грейдер, автонавантажувач, екскаватор. Все це коштувало мільйони гривень, і купуючи цю техніку, я казав, що це довгострокові інвестиції, які згодом працюватимуть на нас. А бачите, як воно вийшло! Ми не встигли вивезти це все, і тепер будь-що, що мало колеса, або розстріляне, або розграбоване, або вкрадене. Я встиг лишень перекинути до Запоріжжя дві машини. Також у перший день з приватного сільськогосподарського підприємства вкрали 90 тонн солярки, зерно та добрива. Загалом у фермерів покрали багато техніки. Іще росіяни з’ясували, де є порожні будинки, й пограбували їх. Звичайних людей перші два тижні вони не чіпали, але згодом відбирання телефонів на вулицях перетворилося на звичну справу.

Вкрадена сільськогосподарська техніка мала б зараз працювати у полях. Чи вдалося провести у громаді посівну?

- Найголовніше питання фермерів було: чи зможу я зібрати те, що зараз посію? Тому лише частина з них вирішила проводити посівну. Дехто ще й зараз садить соняшник, це ще не пізно робити. Але багато фермерів повтікали, щоб уникнути грабувань та принижень з боку окупантів. Вони ж не йдуть до будь-кого, вони шукають найзаможніших. Тому спершу підприємці навіть магазини у наші громаді боялися відкривати. Зараз вже потроху відкривають, крім того, у нас запрацювали базари, і людей на них стало відчутно більше. Бо одним потрібні гроші, а іншим – їжа. Про запровадження рублів ходять лише чутки – всі наші підприємці використовують виключно гривню.

Чи забезпечена громада продуктами і товарами першої необхідності?

- Привезти будь-який товар з території України неможливо. Щоправда, дещо ми привозимо у складі гуманітарної допомоги з неокупованої території. З кожного такого рейсу кожен мешканець нашої громади отримує 5-7 кг різноманітних вантажів. Але для них важливий не об’єм допомоги, а те, що про них не забувають, що хтось простягає їм руку з вільної від загарбника української землі. Те ж саме стосується і доставки пенсій. Ми з певним ризиком для себе доставляємо їх з неокупованої території. В умовах коли банківські картки не працюють через майже повну відсутність зв’язку та інтернету, це надзвичайно важливо.

Отже привезти гуманітарну допомогу до Комиш-Зорі таки можна?

- Із Запоріжжя, де я зараз перебуваю, мені набагато легше організовувати гуманітарні вантажі для громади, і я робив це вже сім разів. Гуманітарку тепер доправляють наші шкільні автобуси. Вчора я відправив чотири з них. Щоправда, доїхати із Запоріжжя до Комиш-Зорі – ще той квест. Адже лише орківських блокпостів на шляху до неї вісімнадцять (!), і кожен з них за складністю процедур перевірки нагадує державний кордон. Мало не на кожному блокпості тебе роздягають, шукаючи націоналістичні татуювання чи сліди від носіння зброї, мало не на кожному принижують. Така ж ситуація і з виїздом з громади. Щоб виїхати, треба деколи постояти на блокпостах по кілька днів – подекуди там застрягають від 500 до 1000 автомобілів. Кожного українця перевіряють за спеціальним чорним списком. Коли у ньому шукали моє прізвище, мені здалося, що перед очима пронеслося все життя. Тих, чиї прізвища вказані у паперах росіян, відводять у бік, а згодом саджають до підвалу. Незважаючи на всі ці складнощі, громаду змогли залишили близько 40% мешканців, і кількість тих, хто виїжджають, весь час зростає. Вертаються одиниці.

 

Привезти з Запоріжжя до Комиш-Зорі гуманітарну допомогу поки можна, але це – ще той квест

 

Яку вертикаль влади встановлюють окупанти?

- Радянську. Урочисто посадили своїх керівників у колишні районні центри і думають, що ми тепер будемо бігати до них за якимись порадами. Але разом із цим, структуру громад загарбники не змінюють і не виступають проти того, що у багатьох селах замість сільрад працюють старостати. Наскільки я розумію, їх цілком влаштовує те, що ці села так чи інакше дають собі раду і не створюють їм проблем. У росіян же немає жодних ресурсів для нас, їхня влада ніякої допомоги людям не надає, а займається фактично тільки питаннями власної безпеки. Ми ж працюємо дистанційно: організовуємо викошування трави, прибирання кладовищ, функціонування всіх мереж, охорону дитячих садочків і шкіл, надання соціальної допомоги, а також багатьох послуг. За це ті працівники, які залишилися під окупацією, отримують заробітну платню. Причому оскільки у громаді немає зв’язку, вони, щоб зв’язатися зі мною, виходять на якісь бугорки, залазять на стріхи. Але робота йде.

Що із бюджетом громади? Чи маєте ви звідки платити зарплати цим працівникам?

- З березня ми фактично не отримуємо доходів. Два місяці жили на залишках. А з червня ці залишки вичерпуються, тож область обіцяла додати нам близько 1 млн грн – виключно на зарплати. Ми скоротили штат настільки, наскільки можна, але ті, хто працюють, повинні отримати зарплатню.

Чи працює селищна рада?

- Ми прийняли рішення про те, що рішення сесії будуть дублюватися рішеннями виконкому. Тож усі зміни до бюджету проводимо вже рішенням виконкому. Я взяв із собою всі печатки, у Запоріжжі можемо зібрати кворум з тих, хто виїхав.

Що ви скажете про боєздатність російської армії?

- З одного боку, вона свою роботу знає, з іншого – зброя у неї явно застаріла. Також ніхто з російських солдатів не розуміє, за що він ризикує своїм життям і здоров’ям. А це, погодьтеся, важливий фактор на полі бою. У березні солдати орків були роздягнуті, голодні й справляли загалом жалюгідне враження. Вони, щоправда, дуже швидко почали вирішувати ці проблеми за допомогою грабунків місцевого населення. При цьому було дуже показовим те, що вони крали. От заходить російський солдат до одного з будинків нашої громади і каже до його господарів, вказуючи на мікрохвильовку: «А ну відкривайте сейф!». Тобто він у житті мікрохвильовки не бачив і подумав, що це – сейф. Інші грабіжники часто спантеличували людей вимогами віддати їм «відік» – ну, тобто касетний відеомагнітофон, ви пам’ятаєте, у нас були такі у дев’яностих? А бували й такі солдати, які забирали електрочайники без нижніх частин й електрошнурів – схопив чайник і пішов. Отже, й електрочайники їм, виявляється, теж невідомі. Орки і є орки! Як має воювати така армія?

Як налаштовані люди у громаді? Чи хочуть повернутися під український прапор?

- От за наших людей мені радісно: 99% наших мешканців проти окупації. Я не знаю, як за таких умов росіяни збираються керувати захопленими територіями. На святкування орківського 9 травня у Комиш-Зорі прийшли лишень 3-4 місцевих. Решта жителів громади «свято» проігнорували. І це при тому, що ані я, ані хтось інший не закликав до цього – рішення люди прийняли самі. Про колаборантів у нас я не чув. Точно знаю, що на моє місце бажаючих досі не знайшлося. Знаю також, що багато наших хлопців пішли служити до Збройних Сил України, набагато більше, ніж у 2014 році. Тепер українській армії якнайшвидше треба йти у контрнаступ і звільняти наші території.

Швидкий контрнаступ загрожує вашій громаді певними руйнуваннями. Люди готові до цього?

- Вони ладні жити у підвалах, тільки б мати можливість повернути все, як було! Бо всі вже відчули на собі переваги «асвабаждєнія». Ми мали 30 млн грн лише власних надходжень у бюджеті на цей рік. Крім цього, ми активно залучали багатомільйонні гранти міжнародної допомоги, і у нас постійно відбувалися капітальні ремонти. Найбільший наш проєкт стосувався зведення будинку для переселенців з Донбасу. Він практично вже готовий, і от тепер я теж переселенець і сам потребую такого ж житла. Адже мій будинок реквізували загарбники, і зараз у ньому живуть офіцери «ДНР». Як я маю ставитися до них після цього? Так само й усі інші. Виїжджаючи з громади, люди часто не беруть багато речей, бо сподіваються невдовзі повернутися. Після перемоги України. До мене часто дзвонять з одним питанням: «Коли нас будуть звільняти»? Нехай все, що ми побудували, навіть зрівняють із землею – це не важливо. Головне, щоб наша громада повернулася під контроль України. Тоді ми побудуємо все ще краще! Головне – повернутися.

Теги:

історії війни війна репортаж

Область:

Запорізька область

Громади:

Комиш-Зорянська територіальна громада

Джерело:

Поділитися новиною: