На Сколівщині може з’явитися гірськолижний мегакурорт – один з найбільших в Україні, який складе конкуренцію відомому «Буковелю». Це стало можливо завдяки створенню Славської ОТГ.

За два роки існування нова громада, що об’єднала Славське Грабовець, Лихобора, Верхня та Нижня Рожанки, Волосянка, Ялинкувате та Хащованя з селами, збільшила свій бюджет у 10 разів, збудувала школу, розвиває комунальну інфраструктуру й планує стати мегакурортом.

Щоб побачити, як змінилося життя в об’єднаній громаді, журналісти ІА Дивись.info вирушили до Славського, куди найпростіше дістатися залізницею.

Поміж осінніх гір, з яких наче молоко стікає густий, білий туман, яскравими плямами – жовтими, зеленими, рожевими, помаранчевими – рябіють садиби, де приймають туристів. Трохи скромніше виглядають звичайні будинки, де туризм – не бізнес. А ще то там, то там виблискують церковні бані. Дрібні краплі дощу, від яких навіть не потрібно ховатися під парасольками, різко дисонували на фоні бурхливих мутних вод річок Опір та Славка, у мальовничій долині яких наче причаїлося Славське, ховаючи свої чарівні краєвиди від заздрісного ока.

Типові для карпатських міст і селищ вузенькі вулиці, очевидно, не так давно викладені плиткою. Недалеко від залізничної станції – базар з крамом, який полюбляють туристи – мед, сушені гриби і корінь калгану, добре відомий шанувальникам калганівки. Ну, і звісно ж, куди без сувенірів? Одне слово, все як у людей.

 

 

Будівля селищної ради, принаймні зсередини, вже мало нагадує казенну сіру споруду, зведену за типовим проектом ще за Союзу. Тут наразі триває ремонт. На першому поверсі нещодавно відкрився ЦНАП. У сучасному приміщенні на стіні весело «витанцьовують» бойки. На підвіконні дві прозорі скриньки, куди відвідувачі кидають «вподобайок», залежно чи сподобалося їм обслуговування, чи ні.

 

 

Кабінет голови Володимира Беги на другому поверсі. Він теж не схожий на інші. Мабуть, тому, що поміж звичних офісних меблів чимало антикварних – торшер, шафка, настінний годинник… Така собі еклектика, яка ніби поглинає графіки, плани, схеми, котрих теж чимало на стінах, дошках тощо. Володимир Бега на посаду голови ОТГ прийшов із бізнесу. Напевно, цим і можна пояснити таке поєднання предметів у кабінеті – від чисто чиновницьких до якоїсь ненав’язливої комфортної розкоші.

– Отже, пане Володимире, Славська ОТГ існує вже понад два роки. Щось змінилося за цей час?

Звичайно, що змінилося. Для когось змінилося, а для когось – ні. Є такі люди, для яких у житті нічого не міняється. Для них так склалося, що всі керівники погані, бо хто б не був при владі – значить він біля корита, а отже, краде, сидить на відкатах. Такий негатив ми спостерігаємо і по Славському. Цим людям просто байдуже – робиться щось чи не робиться. Вони того не помічають. Найголовніше, що відбулося – до нас зайшов інвестор. Чому я, власне, пішов сюди? Залучення інвесторів – це була стратегічна ціль і завдання №1. Решта – витрачати мільйони, які зайшли за інвестором – може хто-завгодно. Я з’явився тут – і це плюс 50 мільйонів до місцевого бюджету, тому що у нас повне взаємопорозуміння, довіра між інвесторами і мною як головою ОТГ та нашою командою, яка тут працює. 

Тож насамперед став космічним бюджет, який тут навіть і не снився до приходу інвестора «Галнафтогаз», який є основним платником податків. І відповідно, з’явився ресурс, який йде і на села. Почали робити дороги, тротуари, школи, дитячі садочки, ФАПи. У Верхній Рожанці збудували школу, кілометри асфальтних доріг, десятки кілометрів комунальних доріг і ще десятки комунальних питань вирішили.

 

 

– Ви зазначили, що прийшов інвестор. У що саме він готовий вкладати кошти?

– Це компанія «Галнафтогаз». Вона вже раніше робила кілька спроб сюди зайти. Свого часу «Галнафтогаз» мав перемовини з «Динамо» (Навчально-спортивна база олімпійської підготовки – ред.), які ні до чого не призвели. Процес був відкинутий на кілька років назад і інвестор втратив інтерес до проекту. Але у зв’язку із децентралізацією, коли громади об’єдналися і замість 3-4 сільських рад, які мали стосунок до гір Тростян і Високий Верх, з’являється одна селищна рада, інвестору знову стало цікаво, тому що набагато легше вирішувати питання, зокрема і земельні, які лежать в основі курорту. Є розуміння і бачення, що тут має бути величезний гірськолижний курорт «а-ля Буковель». Можливо, не варто проводити такі паралелі, бо у нас є бачення, що воно має бути по-іншому і значно краще.

– Що вже конкретно зроблено щодо майбутнього будівництва курорту чи все перебуває на рівні розмов?

– Це вже вийшло за рівень розмов, тому що інвестор вирішує земельні питання, і ми як селищна рада включаємося у цей процес. Тобто виділяються землі під майбутній курорт.

– Чи внесені вже зміни у генеральний план?

– Генплан за один день не малюється. Ми зараз перебуваємо на етапі розробки генерального плану, у який зокрема входитиме територія села Верхня Рожанка, де і планується старт будівництва курорту.

– Яке стратегічне бачення розвитку курорту?

– Стратегічно курорт – це друге дихання для Славського, який свого часу, дякуючи горі Тростян, був меккою гірськолижного спорту в колишньому СРСР. Це єдина гора на увесь Союз, яка була сертифікована, щоб проводити там міжнародні змагання.

– Але сьогодні Тростян – це вже застарілий витяг, морально і фізично. Які подальші плани щодо гори?

– Це м’яко сказано застарілий. 2021 року ми святкуватимемо його п’ятдесятиріччя. Але він у справному стані, працює. Чудовий прогулянковий витяг, яким можна користуватися влітку, щоб оглянути краєвиди і подихати свіжим повітрям. А для гірськолижних курортів зараз геть інші стандарти. Що було 50 років тому чи 40, нині вже по-іншому. Наразі альтернативи нема, тому працює. Але занепад цілковитий спостерігається. І поява інвестора – це єдиний шанс вийти з тупика, що склався. Адже народ звик заробляти і добре заробляти. Ось скільки чудових садиб довкола. Усі з нетерпінням чекають, коли проект почне реалізовуватися.

– Ви зазначили, що є багато садиб. А як ситуація із сплатою туристичного збору?

– Ніяка. Це питання завжди було непопулярним для місцевої влади. Усі односільчани, усі один одного знають. А закон, який стосується туристичного збору, направлений на те, що цей податок залишається тут, на місці. Сьогодні ми його встановили на рівні 8,35 гривні з особи. Але закон сирий, неопрацьований і містить такий казус, що людина, яка займається туризмом, приймає людей, може не платити туристичний збір, якщо вона не є зареєстрована підприємцем. У нашому регіоні завжди пропагувалися садиби зеленого туризму, були прописані десятки рекомендацій і правил, хто має платити туристичний збір, хто не має, описи, що таке зелений туризм. Це дозволяло людям ідентифікувати себе як садиба зеленого туризму, де приймають 10, 20 чи 30 осіб, але можна не реєструватися підприємцем.

 

 

Але туристичний збір мають платити усі. І ми звертаємося до наших депутатів Верховної Ради про внесення змін у закон, щоб чітко окреслити правила гри. Пропонуємо чітко визначити нішу зеленого туризму обмеженням кількості ліжко-місць на рівні 10, тобто п’ять кімнат по два ліжка. Тоді можна не реєструватися підприємцями, а просто сплачувати туристичний збір. Якщо говорити у цифрах, то у нас є 500 садиб зеленого туризму, з них кілька десятків зареєстровані підприємствами, я не говорю про великі готелі, які зареєстровані юридичними особами і змушені сплачувати туристичний збір. Ми порахували згрубша, що у рік недоотримуємо до 3 мільйонів гривень тільки по Славському. А якщо це взяти у масштабах Львівської області – Трускавець, Східниця і ще десятки містечок та сіл? Це колосальна сума. Шкода, що ці люди, які розробляли цей закон, не подивилися на проблему глибше. Так ще ресурс є і ми над тим працюємо. 

– Чи вплинули плани щодо будівництва курорту на вартість і землі і кількість тих, хто хотів би її придбати?

– Самі чутки вже підняли ціну питання урази. Для порівняння, якщо 3-4 роки тому земля на тій же Рожанці коштувала 200 доларів і нікому не була потрібна, то зараз може бути і 300, і 600, і навіть доходить до тисячі. Вже є рекордсмени по виставленій ціні, бо люди вклали собі в голові, що вони вже живуть на курорті. А це ж не відповідає дійсності. Хоча ринок землі справді активізувався. Водночас є причини, чому ціна землі росте не так швидко, як би мала, тому що люди свого часу на цьому обпеклися. Йдеться про старше покоління, яке купило землю в районі Тростяна. Там нічого не розвивалося, нічого не будували. І виходить, що земля є і більше нічого. Так само люди попеклися на Тисовці, де теж планувався курорт. Так само і «Захар Беркут». Якщо подивитися на кадастрову карту, то вона вся синя – живого місця нема. Але нічого не інвестується і нічого не будується, тому що збудували не такий туристичний комплекс, який би мав бути.

– Не такий, який би мав бути? А що не так із «Захаром Беркутом»?

– Він будувався у той самий час, коли і «Плай», на якому встановили сучасний витяг з доріжкою для розгону. А тут поставили те, що лежало на складі 20 років. До того ж витяг робився, за нашою інформацією, на гору Ай-Петрі у Криму. З певних причин проект не був реалізований, тож витяг опинився у Карпатах. Не так те, що на гору висотою 1200 метрів не можна їхати 40 хвилин, хіба влітку з прогулянковою метою. А взимку, коли мінусова температура і дме вітер, це неприйнятно.

– Повернімося до курорту. То коли б він, бодай цілком теоретично, міг з’явитися?

– Це довготривалий процес. Планується близько 50 кілометрів гірськолижних трас. Ми бачимо на прикладі «Буковеля», що це не з’явилося за один рік – спочатку будується один витяг, згодом другий, третій. Але це все почнеться тільки після того, як будуть вирішені земельні питання. Тому що жодний інвестор не вкладатиме гроші не у свою землю. І це цілком логічно та зрозуміло. За термінами ми бачимо, що буде добре, якщо це відбудеться 2021 року.

– Але як говорити про курорт, тисячі туристів, коли у Славському досі нема центральної каналізації?

– Вчора я підписав договір з підрядниками, які приступлять до робити. І навесні ми вже будемо мати проект, який, якщо пройде експертизу, ми почнемо реалізовувати. На жаль, це запущена системна проблема, яка не з’явилася вчора, а 50 років тому. На сьогодні каналізовано лише 20% центральної частини Славського, а якість труб така, що у будь-якому місці можна пальцем пробити дірку. Ми цю проблему розглядаємо комплексно – і водопостачання, і водовідведення. Крім каналізації, очисних, які не працюють так, як би мали, ще маємо проблему сміттєзвалища. Як і каналізування ця проблема виникла десятки років тому. Сміттєзвалище наразі не експлуатується, оскільки у нас підписаний договір зі Стрийським полігоном ТПВ на вивіз сміття. Є місцевий підприємець, який займається сортуванням. Жахлива цифра: у нас 60%, а може й 70% сміття – це пластик та скло, яке йде туди. Тож, дякуючи тим підприємцям, які сортують, нам дозволяє зменшувати об’єми відходів. З часом ми плануємо самі зайнятися сортуванням.

– А що відбувається із таким масштабним проектом «Бойківське коло»?

– Зараз у нього нова робоча назва. У роботу включився голова Львівської облради Олександр Ганущин. Теперішня назва – «Мале карпатське коло». Яка є проблема Славського на сьогоднішній день? Селище є тупиковим і знаходиться у 30 кілометрах від міжнародної траси Київ-Чоп. Люди, які приїхали до Славського відпочивати, хочуть поїхати на Закарпаття чи Прикарпаття, а для цього потрібно повертатися до траси, їхати через перевал, Нижні і Верхні Ворота. Є у нас великий гірськолижний масив Боржава, де у майбутньому також, мабуть, з’явиться туристичний центр, то напряму зі Славського до Пилипця – 30 кілометрів. Для порівняння, якщо їхати в об’їзд – то це 120 кілометрів, тобто різниця – 90 кілометрів. Ця сама ситуація стосується Івано-Франківських напрямків – Долини. Щоб доїхати туди, треба повернутися до траси, у Стрий. Ідея полягає ось у чому – ми знаходимося у південному куті Львівської області і може з’єднатися із Закарпатською областю та Івано-Франківською старими історичними дорогами. Таким чином ми створимо унікальний туристичний продукт. Люди, які приїхали відпочивати до Славського, зможуть найкоротшими дорогами потрапити чи на Закарпаття, чи на Прикарпаття і таким чином за один день об’їхати усі три області: поснідати у Славському, пообідати у Пилипці, повечеряти у Долині, відвідавши Музей історичної спадщини і повернутися назад. 

– Яка вартість цього проекту?

– На туристичному форумі звучала цифра – до мільярда гривень. Але «Мале карпатське коло» – це тільки частина проекту. До речі, у районі Тухлі ми маємо добудувати дорогу до «Плаю» – туристичного гірськолижного курорту, а далі – до польського кордону. А з боку Закарпатської області – це буде або доїзд до Синевиру, або до Хуста. Це вже як закарпатська сторона вирішить. А про «Велике карпатське коло», напевно, говорити, ще надто рано.

– Які б у своїй роботі ви визначили здобутки і провали?

– Ми пишаємося тим проектом, який дотиснули і вже приступили до його реалізації – це «Велокарпатія». Позаминулого року ми виграли цей проект і отримали державне співфінансування від Мінекономрозвитку. Це велотраса від вокзалу до «Захара Беркута». Минулого місяця ми вже відкрили саму велотрасу на горі Погар для екстремального спуску. Крісла піднімаються на гору, а потім згори можна з’їжджати униз.

Дороги, тротуари почали робити, яких тут ніколи не було. Знаковий об’єкт – це підпірна стінка, дороговартісна, але вона має стати окрасою Славського. На вокзалі увімкнули музику, якою вітаємо гостей, які приїжджають. Такі дрібнички формують загальну атмосферу.

 

 

Натомість проблема №1, яку наразі не вирішили – це виділення земельних ділянок під квартали для учасників бойових дій. Є об’єктивні причини, чому так відбулося. Коли ми вже розробили квартал, на сесії пороздавали земельні ділянки, виявилися накладки із землями Галсільлісу. Надіюся, найближчим часом ми це виправимо.

– Чи є ще охочі села приєднатися до Славської ОТГ?

– Згідно із перспективним планом, до нас має доєднатися Тухля, Головецько, Лавочне і Опорець.

– І що це дасть для ОТГ?

– Збільшення кількості населення і зменшення реверсної дотації. Є коефіцієнт розрахунку, скільки податків припадає на кожного, хто проживає у громаді, і в нас один із найвищих показників в Україні. Це призводить до того, що надлишок надходжень, так звана реверсна дотація, забирається з нашого бюджету. 2019 року ми віддали 21 мільйон, на який би могли зробити купу усього. 2020-го ця цифра може сягнути 34 мільйонів. А в Києві, наприклад, немає реверсної дотації, тобто усі кошти, які вони зібрали, їм і залишаються. Чому так? Києву можна, а нам не можна? То хто ми для них? Тобто після доєднання реверсна дотація зменшиться на кілька мільйонів, але це не до порівняння з тими видатками, які нас очікують після приєднання. 

– Ще одне болісне питання – це знищення унікальних розписів Модеста Сосенка у церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Чи намагалися Ви якось вплинути на ситуацію?

– Церква не є на балансі Славської селищної ради. Свого часу вона була передана церковній громаді, яка храмом і опікується. Тобто збираються пожертви і парафіяни вирішують, що із цим робити, як ремонтувати, як храм має виглядати. На той момент з нами ніхто не радився і для нас було неочікувано, що там розпочався ремонт. Свого часу ми провели паспортизацію пам’яток, які є на території селища. Отець Андрій відмовився взяти цей паспорт, чітко розуміючи, що, отримавши цей документ, він буде обмежений у своїх діях, адже у паспорті було описано, які там є розписи, що є всередині. Навесні почався ремонт, і нас ніхто навіть не запрошував. Коли активісти здійняли галас, церковна громада провела збори, куди мене запросили як голову, очевидно, з надією, що я їх підтримаю. Натомість я запропонував відкласти роботи, провести експертизу, оскільки я не є фахівцем, щоб визначити чи це Сосенко, чи не Сосенко. Так само і в священика немає профільної освіти, щоб визначати, що ж є у церкві. Тож було запропоновано призупинити роботи, провести експертизу, щоби встановити чи це цінні розписи, чи «богомази», як казав отець Андрій. Ніхто не дослухався. І за ніч близько ста осіб все це збили.

Неприємна ситуація, просто жахлива. У голові не вкладається, що такі речі можливі у ХХІ столітті. Щоби мати таку неоціненну спадщину, церкву, якій більше 100 років, освячену самим митрополитом Андреєм Шептицьким і знищити – це жах. І друга сторінка цієї драматичної історії – ремонт, який там відбувається, якусь плитку кладуть. Це показало проблему, яка існує. Але для мене особливо прикро було, що це відбувається у структурі УГКЦ, яка завжди була флагманом збереження і відродження пам’яток. Дозвіл потрібний навіть, щоби цвяха забити, а не те, щоби збити тисячі квадратних метрів штукатурки. Єдине, що тішить, що у церковних структурах були зроблені серйозні висновки і кардинально переглянута система підходу до ремонту у церквах.

Середа – виїзний день голови ОТГ. Тож після розмови вирушаємо у бік Хащовані – найпівденнішої точки Львівської області. Дорогою ще у Славському голова показує на добротний кам’яний паркан: «Треба знести, бо ніде робити тротуар!» Дороги у селищі і справді дуже вузенькі і коли хтось вирішить встановити собі огороджу не там, де вона має бути, для пішоходів вже місця не залишиться.

Виїхавши вже за межі селища, спостерігаємо, як тривають роботи з облаштування велодоріжки. Наступного року проект має бути завершений.

«Ми спеціально робимо так, аби не було жодних бордюрів і обмежувачів, бо у випадку якоїсь несподіваної ситуації водій буде мати ще місце для маневру і зможе уникнути лобового зіткнення. Натомість деякі шофери вирішили, що велодоріжка може служити як автостоянка», – веде далі пан Бега.

Далі і справді бачимо, що робітники відгородили велодоріжку імпровізованими стовпцями – палицями, на які настромили порожні пластикові пляшки. Діставшись до Хащовані, прямуємо просто до церкви крутою розмитою дорогою, праворуч видніється хребет, за яким вже Закарпаття.

Свого часу Славська ОТГ прийняла рішення виділяти по 300 тисяч гривень на церкви, які напишуть проекти і переконають у необхідності їхнього втілення. Десь це тепла підлога, а десь майданчик з бруківки, щоби прихожани не місили болото у гумовцях. Саме такий майданчик зараз облаштовують біля класичної триверхої бойківської церкви святого Івана Хрестителя. Незважаючи на дощ, кілька робітників сумлінно вкладають бруківку.

Згодом повертаємося до школи, розташованої на схилі, до якої ведуть новенькі сходи. Теж закладене бруківкою подвір’я і дитячий майданчик. Щойно продзвенів дзвінок, як кілька малюків, чемно привітавшись з незнайомцями, попрямували до кольорових гойдалок. У школі теж нещодавно поміняли вікна, двері на металопластикові. Місцева дев’ятирічка, хоч і не вражає масштабами, зате деякі класи облаштовані так, що їм можуть позаздрити і міські школи. Єдине, що по-справжньому резонує – це незвична тиша під час перерви, адже в деяких класах не більше чотирьох парт.

У Волосянці Володимир Бега вирішив похвалитися амбулаторією. «Це найкраща наша будівля», – каже селищний голова. Роботи тут ще чимало. Але, як стало відомо буквально днями, ЛОДА розриває угоду з підрядниками, які будують 10 медамбулаторій. У цьому списку і Волосянка.

Дорогою традиційні дерев’яні карпатські хати чергуються з розкішними садибами і відпочинковими комплексами, яких стає дедалі більше. Напевно, громада перебуває в очікуванні другого дихання, яке отримають невеличкі гірські села і селища, якщо тут з’явиться курорт.