11 років на кордоні з війною

Начальник Очеретинської військової адміністрації Покровського району Донецької області Микола Коваленко про онлайн-роботу дев’яти шкіл, допомогу армії та стомільйонний дотаційний бюджет своєї громади, лише десята частина якої залишається під українським контролем.

Автор: Дмитро Синяк

Війна вже 11 років є частиною життя Очеретинської громади. З квітня 2014 року і до лютого 2022 року до війни тут ставилися, як до погоди: в одні дні з-за лінії розмежування прилітало більше снарядів, в інші – менше; деколи там весь час гриміло, а деколи панувала тиша. Військові на місцевих дорогах, у місцевих магазинах та кафе давно стали звичним явищем. На їхні потреби та бажання звикли орієнтуватися і місцевий бізнес, і місцева влада. Безпеку громади гарантували не тільки вояки, а також і потужні укріплення, що їх було зведено між окупованим Донбасом та межею Ясинуватського району.

У середині 2020 року цей район став Очеретинською громадою, площа якої сягнула 726 кв. км, а кількість населення – 24 тисяч. І хоча від околиць окупованого Донецька до найпівденнішого села громади – Красногорівки було тільки 10 кілометрів, жила громада загалом мирно, а розвивалася стрімко. Адже до неї, громади «на кордоні з війною», донори ставилися особливо уважно. Повномасштабне вторгнення перекреслило цей розвиток, знищивши не тільки здобутки короткого періоду розквіту громади, але й у буквальному сенсі саму громаду. Села – часто разом із мешканцями, які не встигли чи не захотіли виїжджати, було знищено.

Зважаючи на стратегічне значення Очеретинської громади, нею із самого початку, тобто з 2020 року, керувала не місцева рада, а військова адміністрація. Її очолив Микола Коваленко, стаж якого у місцевому самоврядуванні на той час вже сягав два десятки років. Ще у 2003-му, коли йому було 24, пан Микола став головою свого рідного села Новоселівка Перша Ясинуватського району. З 2015 року Коваленко працював першим заступником голови Ясинуватської райдержадміністрації, а з 2018-го по 2021-й – головою цієї адміністрації. Зараз пан Микола мусить визнати: військова адміністрація вже не контролює території громади, більша частина якої перебуває під окупацією, а на іншій тривають запеклі бої. У такий непростий для Очеретинської громади момент ми й поговорили з її очільником.

«Росіяни перетворили квітучу громаду на пустелю»

Яким було життя громади до повномасштабного вторгнення?

- Насамперед треба сказати, що до Ясинуватського району, який згодом став Очеретинською громадою, входили такі села як Піски, що примикали до Донецького аеропорту. Злітна смуга аеропорту розташовувалися на території нашого району, а лінія зіткнення тягнулася районом аж на 72 км, починаючи від Торецька і закінчуючи Карлівкою. Все це було місцем активних бойових дій вже скоро як 12 років. Наші села Невельське, Піски, Верхньоторецьке та Кам'янка не сходили з новинних стрічок. Також треба сказати, що сім населених пунктів Ясиновацького району ворог окупував ще у 2014 році. Тобто ми давно звикли відчувати розділення наших земель на окуповані і неокуповані.

Скільки було жителів у вашій громаді до лютого2022 року?

- Близько 22 тисяч, з них 7 тисяч переселенців, які втекли з окупованого Донбасу. Близько половини з них осіли у нас, інші весь час змінювалися. Відтік людей з окупованих територій ми відчували постійно. Ми також ще з 2014 року знаємо, що таке дощенту зруйновані села – на прикладі тих же Пісків, де до війни було майже 3 тисячі жителів, а невдовзі після її початку – лише 12. Причому частину вулиць Пісків також було окуповано. Ще з того часу ми евакуйовували людей та забезпечували їх усім необхідним за відсутності зв'язку, води, світла тощо.

Виходить, ваша громада була чи не найбільш підготовленою до повномасштабного вторгнення?

- Виходить, що так. Я займався цим всім ще на посаді заступника голови райдержадміністрації, коли нею керував Сергій Вікторович Добряк. Я багато чого навчився у нього. Ми евакуювали насамперед пенсіонерів, самотніх людей, дітей. Щоправда, тоді ніхто з них не їхав далеко від рідних місць: на захід України чи за кордон. Наприклад, з Пісок їхали до Нетайлового, це за 10 км, а з Красного Партизану – до Верхньоторецького, там і 5 км не буде.

Куди ви розселяли евакуйованих людей?

- Власне, забезпечення їх житлом і було головною задачею Донецької облдержадміністрації. За два роки, 2020-й і 2021-й, ми за допомогою різноманітних донорів відновили дуже багато житла: і у Верхньоторецькому, і навіть у Пісках. Міняли покрівлі, вікна. Загалом ми дуже багато зробили до «повномасштабки». У нас з’явилися дві нових амбулаторії і дитячий садок, ми капітально відремонтували дві школи і навіть планували будувати басейн, який мав відкритися у 2024 році. В самому Очеретиному ми зробили за останніми технологіями фільтраційну станцією, і мешканці селища могли пити з кранів чисту артезіантську воду… Я, до речі, встиг вивести з громади частину цього очисного обладнання, яке зараз зберігається в іншій громаді.

Що змінилося 24 лютого 22-го року?

- Та, мабуть, усе, бо вся наша громада, а не тільки її межі стали зоною активних бойових дій. Мало хто знає про подвиг захисників Верхньоторецького, а це був маленький Маріуполь, якщо можна так сказати. Село протрималося аж до 23 березня 2022 року, коли його було зруйновано майже дощенту. Це коштувало окупантам катастрофічних жертв. А тепер вдумайтеся: 24 лютого у Верхньоторецькому перебувало 2,8 тис. місцевих мешканців. Вивезти їх централізовано навіть ще того ж дня було вже неможливо: всі дороги щільно обстрілювалися росіянами, у тому числі з літаків. Тож люди намагалися вийти пішки, а ми вже підбирали їх по дорозі. Також ми організували тих, хто вмів їздити на мотоциклах, і вони вивозили людей по одному-двох. Тоді нам дуже допомагали місцеві підрозділи поліції та ДСНС, що розташовувалися безпосередньо у Верхньоторецькому. Вони задіювали всю свою техніку, але вона, природно, не була броньованою. Були жертви…

Скільки цивільних мешканців громади загинули протягом повномасштабного російського вторгнення?

- Ми не маємо, на жаль, точної статистики через те, що більшість території громади зараз окуповано. Але можу сказати, що ми втратили понад 100 наших мешканців, серед яких п’ятеро дітей. Майже 400 осіб було поранено. Могло би бути набагато більше, якби наші хлопці та дівчата не трималися так стійко. У нас тоді була найпотужніша лінія оборони і найбільш боєздатні війська. Саме через їхній запеклий спротив ворог не зміг за три з половиною роки безперервних атак повністю окупувати нашу громаду: два села – Пантелеймонівка та Александропіль – досі перебувають під контролем української влади. Але мешканців там давно немає. Так само, як немає і доступу до цих сіл. Там ідуть безперервні бої.

Які вісті доходять до вас з окупованих територій? Як поводяться там окупанти?

- Вісті доходять різні. Є випадки, коли люди, яких росіяни силоміць вивезли до окупованої Ясинуватої, телефонують нашим старостам і питають, як їм «перебратися назад», тобто на територію, підконтрольну українському уряду? Це дуже складно, бо треба їхати через країни Євросоюзу. Набагато простіше було погодитися на евакуацію. Тих, кого не вивезли ми, вивезли росіяни – до Ясинуватої та Донецька. А де немає людей, там немає і військових злочинів. Хіба що наші люди розповідають про мародерство серед руїн. Тобто росіяни весь час порпаються у цих руїнах, намагаючись знайти щось цінне… Територія нашої громади тепер нагадує пустелю, посеред якої облаштовано військові позиції. Головна садиба, селище Очеретине, зруйноване, думаю, на 99%. Там немає жодного цілого будинку. У руїнах лежать школи, амбулаторії, дитячі садки. Моє рідне село Новоселівку Першу також зруйновано десь на 90%, бо і там немає вцілілих будинків. Винятком є лише Верхньоторецьке, де на дивом вцілілій околиці ще мешкає близько ста осіб. Але це вже тил російської армії.

Чи були у вас проросійськи налаштовані мешканці? Як багато?

- У 2014 році їх було дуже багато. Але згодом ми проводили дуже активну роботу з цими людьми, і настрої кардинально змінилися. Методи були різні: ми не тільки говорили з ними та організовували національно-патріотичні свята. Ми також відправляли групи своїх мешканців на захід України, щоб вони побачили, що їх там не з’їдять, щоб вони пройнялися справжнім українським духом. І це спрацювало! Коли у 2019-му та у 2020-му ми замовили серію опитувань, то побачили, що люди вже не дивляться у бік росії, що вона їм нецікава. Багато з цих людей згодом поповнили лави Збройних Сил України, зокрема три колишніх працівники військової адміністрації, серед яких одна жінка. Вони були цивільними працівниками адміністрації і потрапили під мобілізацію.

Зустріч з військовими у 2023 році в Очеретиному. Тоді більша частина громади ще була вільною від орків

Відновлення житла у 2022 році. Ліворуч – Микола Коваленко.

Видача гуманітарної допомоги у селищі Селідовому, де до 2022 року було багато переселенців з окупованого Донбасу. Тепер вони були змушені переселялися вдруге, бо Селідове захопила російська армія.

Школа у Желанному до 24 лютого 2022 року…

… і після

Школа в Очеретиному до 24 лютого 2022 року…

… і після

З 2015 по 2022 роки громада залучила 200 млн грн позабюджетних коштів

Яка частина території громади зараз знаходиться від контролем української влади? Які задачі стоять перед військовою адміністрацією за таких умов?

- Українські військові контролюють близько 10% території нашої громади. І хоч ми вже не маємо туди доступу, для нас це щось на кшталт символу. Доки громаду не окуповано, її героїчна історія спротиву продовжується. Звісно, за таких умов не йдеться про якісь звичайні, «мирні» задачі, на кшталт надання комунальних послуг. Ми намагаємося лишень зберегти наших людей, тих, які від нас виїхали, а також згуртувати їх. Ці люди звикли жити поруч одне з одним у своїх селах. Втрата цього сусідства є доволі болісною для них. Тому ми робимо все, аби цю втрату компенсувати. Також цих людей треба забезпечити усім тим, чого вони потребують. До речі, зараз наші діти відпочивають у таборі у Закарпатті, що переїхав туди зі Святогірська. Я днями відвідував їх там. Чудові умови, цікава програма. Перебування дітей у таборі оплачують спільно Донецька обласна та Очеретинська військова адміністрації.

Де тепер переважно живуть ваші мешканці?

- Ми організували для наших людей кілька хабів, котрі працюють як у нашій, Донецькій, так і у сусідніх областях. Там люди отримують психологічну підтримку та гуманітарну допомогу. Найбільше наших мешканців, до 2 тис. осіб, живуть у місті Кам'янське Дніпропетровської області, у Павлограді та у Дніпрі.

Чи співпрацюєте військова адміністрація з міжнародними донорами?

- Так, звісно. Наприклад, завдяки співпраці з Міжнародною благодійною організацією Project Hope ми отримали мікроавтобус, яким наші лікарі тепер їздять до пацієнтів. Також ми отримуємо багато гуманітарної допомоги, яку згодом розподіляємо серед наших мешканців, у тому числі через наше управління соціального захисту. Багато саме такої допомоги нам надає відомий американський благодійник Говард Баффер. Звісно, до 24 лютого співпраця з міжнародними донорськими структурами була набагато ширшою. Ми і дахи на школах перекривали, і дитячі садочки капітально ремонтували, і водогони міняли. За період з 2015 по 2022 рік ми залучили 200 млн грн позабюджетних коштів.

Чи бере участь ваша громада у проєкті «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади»?

- Для нашої громади він зараз лише розпочинається, хоча ми й раніше співпрацювали подібним чином з різноманітними громадами. Тим не менше, ми покладаємо великі надії на допомогу майбутніх партнерів за цим проєктом – насамперед у тому, що стосується підтримки наших людей. Адже далеко не завжди вони можуть дозволити собі винаймати нормальне житло, надто особи літнього віку, які живуть, умовно кажучи, на 4 тисячі гривень пенсії. Допомога з житлом, гуманітарна та соціальна підтримка – ось напрямки, які нас цікавлять. Ми розраховуємо на те, що партнер за проєктом «Пліч-о-Пліч» зможе розв’язати бодай частину цих проблем і справді підставити нам надійне плече.

Яким бюджетом оперує Очеретинська військова адміністрація?

- Наш бюджет на цей рік становить понад 100 млн грн, з них 11 млн грн власних надходжень. Більшість з цих коштів ми одержуємо через державну дотацію з втрати власних надходжень. Частину грошей ми одразу ж скеровуємо Збройним Силам України. Для цього кооперуємося з нашою Донецькою обласною військовою адміністрацією, передаємо спочатку відповідні субвенції їй, а вона вже згодом надсилає кошти безпосередньо військовим частинам. Лише цьогоріч ми передали військовим десятки мільйонів гривень через область і ще 3 млн грн напряму. Задля економії коштів ми також скоротили наш апарат настільки, наскільки це було можливо. У ньому, згідно штатного розпису, має бути 90 фахівців, а працюють 38. Цього цілком достатньо для того, щоб забезпечити безперебійну роботу наших найважливіших управлінь: соцзахисту та освіти. Управління освіти має на балансі 9 шкіл, тож роботи там не бракує.

Момент передачі мікроавтобусу від Міжнародної благодійної організації Project Hope Очеретинській громаді

Цьогорічний день вишиванки у хабі Очеретинської громади у Кам’янському

Шаховий турнір у хабі Очеретинської громади у Кам’янському

Зустріч Молодіжної ради Очеретинської громади з головою громади у Дніпрі

Проблема дев’яти шкіл

Чи не забагато це – 9 онлайн-шкіл? Може, варто зробити з них одну? Принаймні, на адміністративних посадах вийде чимала економія.

- Ми не раз робили опитування щодо цього серед дітей і батьків. Батьки кажуть, що не хочуть, аби їхні діти замість навчання сиділи в укриттях, а саме так часто тепер відбувається в офлайн-школах. Зрештою, частина з них працює у змішаному режимі, тобто також і онлайн. Більшість наших дітей також не хочуть йти до тих шкіл, поруч з якими зараз мешкають. Є також люди, для яких онлайн-школи є зручнішими через те, що вони постійно переїжджають. Свого житла у них немає, і вони весь час живуть неначе на валізах. Сьогодні вони, наприклад, у Дніпропетровській області, а завтра – у Закарпатській або Київській. Є також інший момент: у нас дуже професійні вчителі, які показують чудові результати. Серед них є кілька вчителів року. Наші випускники отримують золоті медалі й проходять незалежне оцінювання перед вступом набагато краще за інших. Багато наших дітей також посідають призові місця на обласних та Всеукраїнських предметних олімпіадах. Та й не тільки на них. Наприклад, команда нашої громади посіла 4-те місце на Всеукраїнських змаганнях з гри «Джура». Я вважаю неправильним закривати такі школи.

Але ж першокласники до ваших дев’яти онлайн-шкіл навряд чи йдуть?

- Та ні, йдуть. За три роки повномасштабної війни кількість учнів у наших школах практично не зменшилася. Треба сказати, що я, мабуть, неправильно висловився. Насправді у нас 6 шкіл, але одна з них має 3 філії. Тобто загалом це не так вже й багато. Вчиться у наших школах близько 1 тис. учнів.

Ви, мабуть, не будете сперечатися з тим, що онлайн-навчання для цих учнів за визначенням гірше, ніж офлайн?

- Чому? Якщо діти підуть в інші школи, думаю, вони отримають гірші знання. Єдине, з чим готовий погодитися: діти справді, займаючись онлайн, втрачають спілкування з однолітками… Закриття шкіл є для нас дуже складним питанням. Адже школи – це частина нашого майбутнього, надія на те, що ми ще колись повернемося до наших сіл і будемо все відбудовувати. Бо що таке Очеретинська громада? Це не тільки територія, це також установи, довкола яких гуртуються люди. Мені хочеться якнайдовше зберегти єдність наших мешканців, а школи дуже допомагають цьому. Звісно, можна з шести шкіл зробити одну велику і звільнити п’ять директорів. Але це п’ять хороших управлінців, яких, думаю, ми вже не зможемо повернути.

Що би ви хотіли сказати уряду чи парламенту? Чим можуть вони допомогти вашій громаді?

- Власне, я би просив уряд зробити виняток для таких громад, як наша, у тому, що стосується обов’язку закрити всі онлайн-школи до 1 вересня цього року. Дайте нам хоча би ще рік. Якщо ми будемо повертатися на наші землі, ми ж повинні повертатися з кимось. І це стосується не тільки нас. Так, моя громада окупована. Але подивіться на цю проблему очима мешканців, скажімо, Краматорської громади. Вона неокупована, але всім, мабуть, очевидно, що офлайн там школи працювати не можуть. А що коли Збройним силам України вдасться втримати ворога, і він не дійде до Краматорська. Тоді люди повернуться туди по закінченні бойових дій, і школи, які працювали онлайн, зможуть перейти в офлайн-формат і відкрити свої двері для учнів. Але якщо зараз розпустити всі педагогічні колективи, повертатися буде нікому. Може, за рік таки вдасться добитися припинення бойових дій…

У будь-якому разі всі 6 чи 9 шкіл, мабуть, вже не будуть потрібні?

- Я це розумію. До речі, одним з напрямків роботи проєкту «Пліч-о-Пліч» якраз є інтеграція учбових закладів окупованих територій у нові громади. Я не проти цього. Але я все одно хотів би знати, що зробив усе, аби зберегти освітню сферу своєї громади. Не варто ставити на окупованих громадах хрест: може, ще вдасться повернути бодай частину з них. Я вже не кажу про найкращий сценарій, за якого Україна може вийти на кордони 1991 року. Я не вважаю його фантастичним. Лише протягом ХХ століття ми бачили кілька швидких розпадів імперій, які здавалися непохитними. І часто до розпаду призводили саме війни. Росія фактично є імперією, і вона веде дуже невигідну для себе війну. Може, варто лишень почекати…

З медичними закладами така ж сама картина, як і зі школами?

- Ні, трішки інша. У нас було 6 амбулаторій і 7 ФАПів. Ми релокували наші амбулаторії до інших населених пунктів і попросили лікарів також оселитися там, щоб наші люди й надалі могли користуватися їхніми послугами. І от результат: п’ятеро наших лікарів мають 7 тис. підписаних декларацій з нашими мешканцями. Деколи наші лікарі самі виїжджають до хворих, у складі спеціально створеної мобільної бригади. Вона їздить і по Донецькій, і по Дніпропетровській області. У розпорядженні цієї бригади є пересувна лабораторія.

Що ми могли би сказати про реформу децентралізації? Чи зробила вона вашу громаду стійкішою?

- Звісно! І не тільки в плані оборони. Ми зміцніли економічно, ми стали з надією дивитися у майбутнє. Ця реформа змінила правила гри у місцевому самоврядуванні, надавши громадам всі можливості для зростання. А скільки було скорочено непотрібного персоналу! Наша громада фактично увібрала у себе колишній Ясинуватський район, де були районна рада, районна адміністрація, сільські та селищні ради. В апаратах цих структур було удвічі більше людей, ніж згодом у нашій військовій адміністрації. Формат один район – одна громада виявився не таким поганим, як казали експерти, бо громади стали великими, спроможними і потужними. У нас було велике майбутнє, і я вірю, що воно у нас є. Треба тільки дочекатися загибелі російської імперії, все роблячи для того, щоб ця загибель настала якнайшвидше.