Начальник Білозерської селищної військової адміністрації Херсонської області Ігор Острівний про те, як його громада не просто виживає, а й розвивається під щоденними обстрілами росіян

Автор: Дмитро Синяк

 

До повномасштабного вторгнення це була заможна й перспективна громада. До Херсона – рукою подати, береги дніпровського гирла зачаровують своєю красою, землі – родючі, люди – працьовиті, розташування – краще годі й уявити. Путінська росія, що хазяйнувала тут у 2022-му, перекреслила всі здобутки та знищила мало не всі надбання. Тепер Білозірка – глухий кут на кордоні з орками. Та люди тут лишилися ті ж самі – працьовиті й віддані своїй землі. Тому й не тікають з неї, навіть незважаючи на щоденні обстріли. Навіть ті, хто раніше мешкали у нині дощенту знищених прибережних селах, часто не залишають громаду, а переселяються трошки далі на північ, до безпечніших сіл.

Нинішнє життя у Білозерській громаді навіть з натяжкою не можна назвати нормальним, бо російські дрони всюди полюють за мирними людьми й безжально вбивають та калічать їх. І тим не менше, життя тут триває: громада реалізовує різноманітні розвиткові проєкти, а її люди працюють, ростять дітей та хліб, збираються разом на різноманітні свята й концерти та мріють про часи, коли орки назавжди зникнуть за своїм Уралом. Про таке наближене до нормального прифронтове життя громади ми й поговорили з начальником Білозерської селищної військової адміністрації Херсонської області Ігорем Острівним.

 

Начальник Білозерської селищної військової адміністрації Херсонської області Ігор Острівний

 

«Дайте людям не гуманітарку, а посівний матеріал!»

Мені здається, що за час війни ваша громада виробила, так би мовити, вірус стійкості. Звідки взялася ця стійкість? Чому люди вирішили не тікати й залишатися у своїх оселях, навіть не зважаючи на шалений ризик?

- Через жагу до життя і велике бажання жити у своїй країні, на своїй землі. Ми нікому не збираємося віддавати цю свою землю, ми будемо стояти за неї до кінця. Принаймні, це стосується тої третини нашого населення, яка зробила вибір залишатися. До повномасштабного вторгнення на території  нашої громади жили понад 23 тис. осіб, а тепер – близько 7,5 тис. Це за непрямими підрахунками: списками роздачі гуманітарної допомоги, іншими даними. Лишилися переважно літні люди, які мають тут власне житло і не хочуть поневірятися по гуртожитках та локаціях для переселенців. Я скажу більше: зараз люди почнуть потроху вертатися до своїх сіл. Бо йде весна, й ті, хто на зиму перебралися до Херсона та Миколаєва, поїдуть додому й займуться своїми городами. Рідна земля так просто не відпускає.

Як впливає таке сезонне повернення людей на роботу військової адміністрації?

- Звісно, ми враховуємо цю сезонність. Ведемо діалог з різноманітними фондами щодо того, щоб вони не просто привозили людям ті чи інші продукти, а й забезпечували наших мешканців посадковим матеріалом. Це саме на часі. Я не хотів би, щоб люди перетворилися на вічних прохачів та споживачів. Образно кажучи, коли хочуть по-справжньому допомогти, нехай дають  людям не рибу, а вудку, за допомогою якої можна цю рибу зловити.

Розкажіть про такі «вудочки». Що вдалося «упіймати» з їхньою допомогою?

- Одним з таких проєктів була минулорічна ініціатива Червоного Хреста, який роздав у наших селах чимало невеличких готових теплиць. Наші мешканці поставили їх переважно просто на власних подвір’ях і тепер вирощують у них помідори, огірки та все таке інше. А один благочинний фонд роздав у 2023 році минулого року усім бажаючим кількасот курчат і корми для них. Щоб і м’ясо було своє, і яйця. А позаминулого року інший фонд привіз нам кільканадцять ручних культиваторів. Й люди активно використовують їх, обробляючи свої городи. Ми такий підхід до донорства дуже підтримуємо. Бо коли ти маєш своє успішне домашнє господарство, то вже не прагнеш виїжджати деінде. Я вам скажу, що зараз, за існуючого забезпечення, жити у нас таки зовсім непогано. Якби ж тільки не ці кляті обстріли…

Ви сказали, що ведете діалог з різноманітними фондами. Розкажіть, будь ласка, докладніше про те, як ви з ними спілкуєтеся. І наскільки важко чи легко знаходити їх зараз?

- У Херсонській обласній адміністрації періодично відбуваються різноманітні збори, на яких присутні як представники фондів, так і керівники громад. Ми висловлюємо своє бачення ситуації, розповідаємо, у чому маємо потребу, а донори кажуть, що з цих наших побажань можуть виконати. Людям, звичайно, дуже приємно регулярно отримувати коробки з продуктами, але це погано, що за 4 роки війни ми привчили їх до цього. У нас є чудова земля. Дайте людям посівний матеріал, і вони виростять на цій землі овочі, зелень, квасолю, й тоді вже не треба буде їм нічого давати. Вони й самі почнуть допомагати іншим.

Багато донорських структур відмовляються працювати з громадами, що знаходяться на лінії фронту. Чи маєте ви проблему із цим?

- Я би сказав, що проблема не стільки у тому, що донорські структури не хочуть виділяти нам кошти, скільки у тому, що військові й Служба безпеки України не пускають їхніх представників на берег Дніпра. Тому ми змушені інвестувати виключно у найбільш віддалені від Дніпра старостати. Три інших старостати й сам адміністративний центр нашої громади – селище Білозерку – ми не ремонтуємо і не оновлюємо взагалі.

 

Скульптура, встановлена до другої річниці визволення громади на вʼїзді до Білозерки зі Станіславського шосе

 

Залишки російського дрону, за допомогою якого орки полюють на людей

 

Російський снаряд, що був скинутий з дрону у Білозерці й не розірвався (фото зліва). Один з російських дронів-убивць (фото справа)

 

Фермерство під вогнем росіян

Чи є можливість отримати техніку й посівний матеріал для ваших героїчних фермерів, які, продовжують працювати, незважаючи на ризик?

- Так, фермери зараз фактично єдині, хто у нас працює. Наша земля дає дуже добрі врожаї, тож люди тримаються за цю землю. Та й виїжджати їм, кажучи по правді, нікуди: землю ж із собою не забереш, а в інших регіонах свої фермери. Щоправда, відтоді як москалі знищили дамбу Каховського водосховища, у нас влітку майже немає дощів. Раніше водне дзеркало водосховища весь час випаровувалося, і з дощами у нас було все гаразд, а тепер поля дуже сильно висихають під нашим гарячим південним сонцем. Для того, щоб підтримати фермерів, обласна адміністрація залучила Фонд Уоррена Баффета, який планує давати їм гранти на суму від 5 до 150 тис. доларів. На ці кошти фермери зможуть придбати різноманітну сільськогосподарську техніку – взамін тої, що знищили або вкрали росіяни під час окупації нашої громади. Тож ми дуже сподіваємося на реалізацію цієї нашої ініціативи. Наші мешканці повинні бачити не тільки війну! Вони мають жити нормальним життям, наскільки це взагалі можливо у таких ненормальних умовах.

Виглядає так, що селищна та обласна військові адміністрації є ніби ланками, що зв’язують підприємців та донорів. Як ви дивитися на таку місію місцевої влади?

- Ми намагалися її виконувати від часу об’єднання громади у липні 2017 року. Так відбувається і зараз. Великі фонди зв’язуються з обласною адміністрацією, вона – з нами, а ми – з підприємцями і з фермерами зокрема. Якщо треба, ми влаштовуємо фондам зустріч із фермерами, щоб вони мали можливість працювати з ними напряму. Лише з представниками Фонду Уоррена Баффета минулого року було дві таких зустрічі. На них фермерам розповідали, як написати невеличкий бізнес-план, як правильно створити і подати грантову заявку. Фермери зі свого боку, розповідали, яка ситуація у їхніх фермерських господарствах і якої сільськогосподарської техніки вони потребують. Наприклад, один фермер просив сіялку завширшки 12 метрів, що, завдяки новій технології, зберігає вологу. Інший фермер, який вирощує овочі, просив трактор з оприскувачем. Бо ж і кавуни, і перець, і томати треба весь час оприскувати. Багато фермерів також просять кошти на зрошування. Бо ж дощів, як я вже сказав, у нас влітку немає, і добре росте тільки там, де є полив. А для поливу потрібні канали, труби, насоси, причому бажано, щоб усе це працювало від альтернативних джерел живлення, наприклад від сонячних батарей.

Чи платять фермери податки до місцевого бюджету?

- ПДФО платять, а податок за землю – ні. Та для нас це зараз і не критично. Набагато важливіше, що у фермерських господарствах люди отримують роботу й регулярну платню за свої земельні паї. Що таке громада без людей? Нуль! А фермери втримують тут людей. І за це ми їм надзвичайно вдячні. Крім того, завдяки продукції фермерських господарств наша громада отримує певну продовольчу незалежність. Це посилює, як ви сказали, наш вірус стійкості. А головне, що люди бачать: життя іде й усе наче гаразд. І градус страху та внутрішньої істерики зменшується, обстріли вже видаються не такою великою проблемою. Якщо не зволікати з безпекою, вчасно ховатися у сховища, то начебто й можна жити…

Чи можуть фермери страхувати свої поля, так само, як це робиться, наприклад, у тих місцинах світу, де часто трапляються урагани та інші стихійні лиха?

- На жаль, жодна страхова компанія на таке не піде. Бо ми ж у зоні активних бойових дій. Таким чином виходить, що наші фермери ніби грають у рулетку. От вони посіяли зерно, але гадки не мають, чи вдасться їм зібрати врожай. І незважаючи на це, вони працюють. Ну, не кидати ж їм землю! Деколи дрони чи снаряди випадково або умисно підпалюють їхні поля, й тоді вся громада збігається їх гасити. Це винятковий момент єдності людей. До цього зазвичай долучаються й військові, й ми всі разом рятуємо хліб…

 

Під час проведення «Діалогу із Білозерськими фермерами щодо можливостей грантової підтримки сільгоспвиробників» 13 березня цього року у Херсоні

 

Делегація Соколівської громади Кіровоградської області, партнера Білозерської громади за проєктом «Пліч-о-Пліч», у Білозерці, жовтень минулого року

 

Дуб, посаджений у Білозерці Ігорем Острівним та головою Соколівської громади Інною Завірюхою

 

Мешканці сіл Берегове, Велетенське, Гончарне та Кізомис Білозерської громади біля приміщення хабу «Вільні разом» у Миколаєві, 13 березня цього року

 

Роздача гуманітарної допомоги мешканцям Білозерської громади у Миколаєві

 

Як війна дала несподіваний поштовх для розвитку громади

Ви недавно відкрили Центр безпеки з ветеранським простором. Чи був сенс втілювати такий проєкт під носом в орків?

- Звісно був, бо ж ми хочемо психологічно розвантажити наших людей, показати їм, що у нас є не тільки війна. Тож з за підтримки обласної адміністрації та різноманітних фондів, ми отримали кошти на капітальний ремонт великого приміщення барачного типу, яке стояло порожнім з 2007 року. Тепер у нас там кілька кімнат з усіма потрібними меблями і велика зала для зборів. У цій залі є навіть інтерактивна дошка, щоб можна було робити презентації. У тому будинку тепер базується місцева пожежна охорона та поліцейський громади, і збираються, коли треба, ветерани. Самих ветеранів у нас понад 300, якщо враховувати війну в Афганістані й АТО. Для нас дуже важливо, щоб вони збиралися там зі своїми сім’ями, щоб для них це був елемент психологічної реабілітації. До речі, у цьому приміщенні з ветеранами працює психолог, який приїжджає до нас двічі на тиждень. Також ми обладнали там спортивну залу, щоб ветерани могли ефективніше відновлюватися після поранень та хворіб.

Які ще проєкти ви втілили у своїй громаді протягом повномасштабної війни?

- Ми суттєво оновили оснащення нашої пожежної бригади і навіть забезпечили її пожежною машиною, яку отримали від донорів з Британії. Ми побудували для цієї машини гараж, зробили окрему кімнату відпочинку для пожежників, а також їдальню, пральню і душ. Оскільки пожежники чергують цілу добу, ми намагаємося зробити це чергування максимально комфортним. В умовах, коли ворожі обстріли є частиною нашого життя, ефективна пожежна бригада є надзвичайно важливою. Я сказав про те, що у нас з’явився кабінет для поліцейського громади, так-от такої посади до війни у нас не було. Зараз вона дуже на часі, бо у нас понад 2 тис.  внутрішніх переселенців, й із ними потрібно багато працювати – і щодо усіх необхідних документів, і щодо попередження злочинності. Хочу підкреслити, що всі розвиткові проєкти стосуються виключно півночі нашої громади, трьох умовно безпечних старостатів, у яких зараз сконцентроване життя. А береги Дніпра повністю безлюдні й надзвичайно небезпечні.

Чи є у громади фахівець, який шукає донорів та гранти?

- Та ні, що ви, який фахівець! У нас просто катастрофічна ситуація з кадрами, людей дуже не вистачає. У нас відкриті вакансії керівника служби ЖКХ, юриста, землевпорядника, головного бухгалтера… Але ви не подумайте, ми не сидимо склавши руки. Я та два моїх заступники весь час займаємося пошуком грантів та нових партнерів. Звертаємося до всіх, шукаємо за різними напрямками. От, наприклад, зараз мій заступник веде перемовини з Німецьким бюро міжнародної співпраці GIZ, що має надати нам сонячні панелі для артезіанських свердловин. Також американська компанія Chemonics International має ближчим часом передати нам монтажну вишку. Ми хочемо розвиватися і розуміємо, що зараз, під час війни, є унікальна можливість для цього. Бо зараз ми на передовій, тому до нашої громади прикута увага буквально цілого світу. А щойно війна закінчиться, ми станемо одними з тисяч претендентів на міжнародну допомогу для відновлення.

Отже можна говорити, що війна дала певний несподіваний поштовх для розвитку громади?

- Так, якою б жахливою та неможливою не виглядала б ця фраза. Горе сильно об’єднало нас, і ця єдність вартує чимало. Також ми отримали допомогу буквально з усіх куточків світу і познайомилися з першими особами таких організацій, до яких за інших обставин навряд чи колись достукалися б. Наприклад, з тим ж Говардом Баффетом. До речі, його фонд щомісяця надає кожному нашому домогосподарству харчові набори. А чи були б ми без війни так тісно пов’язані з іншими громадами, як пов’язані зараз, завдяки проєкту «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади»? Ми маємо аж 6 громад-партнерів, а кожна з них виділила нам від 1 до 1,5 млн грн. Це я ще не кажу про іншу допомогу – прийом наших дітей на відпочинок, передання нам контактів закордонних муніципалітетів тощо.

На що ви витрачаєте кошти, отримані від громад-партнерів?

- Громади у зоні активних бойових дій згідно закону не можуть бути долучені до жодних державних програм з відновлення. Транспортом, наприклад, держава може такі громади забезпечувати, і ми отримали від неї і трактор, і навантажувач, і навіть броньовану машину за 10 млн грн для евакуації населення. Але на програми з капітального будівництва державні кошти скеровувати не можна. А як інакше побудувати бомбосховище? От тут-то й дуже виручають партнерські трансфери.

 

Американський бізнесмен, фермер і філантроп Говард Грем Баффет, син мільярдера Уоррена Баффета, й начальник Білозерської селищної військової адміністрації Херсонської області Ігор Острівний. Літо минулого року (фото зліва)  Голова Феодосіївської громади, партнера Білозерської громади за проєктом «Пліч-о-Пліч», Володимир Цикаленко (ліворуч) та Ігор Острівний (фото справа)

 

Голова Чопської громади, партнера Білозерської громади за проєктом «Пліч-о-Пліч», Валерій Самардак (праворуч) та Ігор Острівний (фото зліва). Голова Лубенської громади, партнера Білозерської громади за проєктом «Пліч-о-Пліч», Олександр Грицаєнко (праворуч) та Ігор Острівний (фото справа)

 

«Російські дрони влаштовують у нас справжнє сафарі, полюючи на людей…»

Де ви шукаєте кадри? Чи можливо взагалі залучити їх до такої громади, як ваша?

- Приміщення, у якому знаходиться наш Центр безпеки, є дуже великим. У ньому цілком можна було би обладнати ще 4 окремих службових квартири. Я думаю, що якби це вдалося, можна було б спробувати пошукати для наших людей, наприклад, сімейного лікаря та інших фахівців, про які я вже казав. Не факт, що знайшли б, але хтозна? Треба спробувати.

Чи є можливість залучити фахівців з громад-партнерів за проектом «Пліч-о-пліч»?

- Мені дуже подобається цей проєкт, він дуже на часі. Однак у тому, що стосується фахівців, зазвичай спрацьовує людський фактор. Одна річ, коли ти бачиш війну по телевізору, й зовсім інша, коли ця війна – перед тобою. Коли ти особисто дивишся на російські дрони, які полюють за тобою; коли ти щодня чуєш звуки вибухів; коли ти ховаєш загиблих. Ось сьогодні з ранку вже було 5 обстрілів. Звісно, це переважно по берегу Дніпра, але тим не менше. Там є місця, куди ми ніколи не їздимо за жодних обставин, бо це дорога в один кінець. Щороку у нас десятки поранених і загиблих. Це звичайні цивільні мешканці. Деколи росіяни влаштовують тут справжнє сафарі, полюючи на людей. У лютому, наприклад, російський дрон убив жінку, маму трьох дітей, неподалік її двору. Дитина на цей час була в хаті. А два тижні тому російський дрон вдарив у спину жінці, яка просто їхала у своїх справах на велосипеді.

Ви сказали про дитину, яка була у хаті, коли її мати вбив російський дрон. Виходить в умовно безпечних старостатах ще залишилися діти?

- Так, залишилися. Там навіть школа працює – у змішаному форматі. Загалом наше життя зараз можна порівняти із життям у державі, що колись була у степах Півдня України і називалася Військо Запорізьке. Тоді селяни ніколи не йшов на польові роботи без зброї. Ми зброї не маємо, але кожен з нас знає, як, коли і де ховатися від обстрілу, що робити у разі поранення, як надавати першу допомогу тощо. Багато хто за звуком вибухів розрізняє зброю, якою б’ють по нас. Але незважаючи ні на що, життя йде. Ми навіть різноманітні культурні акції й концерти у сховищах проводимо. Обласна військова адміністрація надсилає до нас художні колективи. У наших сховищах співають, ставлять вистави, декламують вірші. Там ми відзначаємо всі державні свята. В принципі, все відбувається так само, як і до війни, тільки під землею… Вибачте, щойно оголосили повітряну тривогу, і я маю проконтролювати, чи всі співробітники адміністрації спустилися у сховище. Іншим разом з вами поговоримо. Іншим разом!

 

Руйнування у селищі Білозерка, завдані російською армією