Реформа децентралізації в Україні – без  перебільшення одна з найуспішніших. Держава передала громадам повноваження, ресурси і відповідальність. Місцеве самоврядування реально посилилось, і це відчутно в багатьох містах і селах.

Але є один нюанс. Є сфери, де навіть найбільше місто не може впоратись самостійно. І це не дрібниці. Це базові речі: транспорт, вода, каналізація і сміття… Бо реальність така: люди живуть в одній громаді, працюють в іншій, а користуються інфраструктурою третьої. І коли кожен планує окремо – система починає давати збої. З’являються затори, перевантажені мережі, хаотична забудова і екологічні проблеми. Тут вже не працюють разові домовленості чи формальні договори між громадами. Потрібна постійна, системна співпраця. Інституційна.

У світі це вирішують по-різному. Десь держава централізує ці функції – наприклад, транспорт чи воду. А десь створює умови для об’єднання громад у спільні структури, які цим займаються.

В Україні, коли йдеться про взаємопов’язані громади, прижився термін “агломерація”. Але це дуже широке і більше географічне поняття – просто сукупність населених пунктів, які живуть поруч. Якщо дивитися глибше, то такі території можна умовно поділити на три типи:

• перший – це метрополії. Великі території навколо міст-мільйонників: Київ, Львів, Харків, Дніпро, Одеса, Запоріжжя. Це найбільш складні і водночас найпотужніші системи;
• другий – міські агломерації. Це об’єднання громад навколо міст від 100 тисяч населення. Таких в Україні більшість – фактично всі обласні центри і громади навколо них;
• і третій тип – інші міжмуніципальні об’єднання. Вони формуються не навколо великого міста, а за функцією: гірські території, прифронтові регіони, промислові або вугільні райони.

Однак сьогодні варто окремо поговорити саме про метрополії. Чому вони настільки важливі? Бо саме тут концентрується основне економічне життя країни. В Україні вже зараз у потенційних метрополіях проживає близько половини населення. Тут зосереджена економіка, робочі місця, освіта, інновації. І саме ці території визначають, як буде розвиватись країна. Фактично це ті самі “полюси зростання”, про які говорить державна стратегія .

Метрополії дають державі значно більше, ніж здається на перший погляд.

• по-перше, вони максимізують економічне зростання. Саме тут створюється непропорційно велика частка ВВП. Це як інвестувати гроші під вищий відсоток – вкладення в метрополії дають більшу віддачу для всієї країни;
• по-друге, працює ефект метрополійної продуктивності. У щільних урбанізованих зонах продуктивність праці вища, бо поруч є бізнес, кадри, університети і інфраструктура;
• по-третє, це прямі гроші для держави. Коли такі території ростуть, зростають і податкові надходження – ПДВ, податок на прибуток, акцизи тощо. Саме у мегаполісах найкраще працює ефект синергії, який дає бюджетні надходження в тому числі;
• по-четверте, саме тут формуються національні економічні драйвери. Сьогодні країни конкурують не областями, а великими метрополіями – як Велика Варшава чи Велика Барселона. Україні теж потрібні такі центри сили;
• по-п’яте, через метрополії заходять іноземні інвестиції. Інвесторам потрібні великі території, доступ до ринку праці, сильні університети і достатній внутрішній попит – усе це дають саме великі міські регіони;
• по-шосте, метрополії можуть значно швидше відновлюватись після війни. Вони здатні запускати великі проєкти і швидко масштабувати рішення. Більшість потенційних метрополій в Україні, на жаль, знаходяться саме в прифронтових регіонах. Без стимулювання зусиль «знизу», тобто об’єднаними силами місцевого самоврядування, державі дуже дорого і довго доведеться усе відновлювати.

Але важливе не тільки економічне зростання. Метрополії – це ще й про ефективність.

Спільне управління інфраструктурою – транспортом, водою, енергетикою, відходами – значно дешевше і ефективніше. Працює ефект синергії, адже ця інфраструктура часто або збиткова, або на межі окупності.

Також це дозволяє уникнути хаотичної забудови. Коли планування є спільним, місто і передмістя розвиваються логічно, а не випадково.

Це впливає і на державні інвестиції. Сьогодні держава часто будує дороги чи лікарні без врахування реальних зв’язків між громадами. Метрополійне планування дозволяє вкладати кошти значно ефективніше.

Ще один важливий аспект – мобільність людей. Щоденні поїздки на роботу вже давно виходять за межі однієї громади. І без єдиної транспортної системи це стає проблемою. Великі міста будуть і надалі інвестувати у свої міські транспортні мережі, а натомість приміський транспорт – деградуватиме.

Метрополії також допомагають зберігати людей в країні. Молодь і фахівці залишаються там, де є можливості, робота і вибір житла. А розвиток передмість дозволяє знайти доступніше житло, зокрема для внутрішньо переміщених осіб.

Це прямо впливає і на демографію. Концентрація ресурсів у “полюсах зростання” допомагає стримувати депопуляцію, яка є ключовою проблемою для нас сьогодні.

Не менш важлива і логістика. Саме метрополії стають хабами міжнародної торгівлі – через залізницю, дороги, порти чи аеропорти.

Є і екологічний вимір. Річки, повітря, водні басейни не мають адміністративних меж. І управляти ними потрібно на рівні всієї території, а не окремих громад.

І, нарешті, метрополії формують нову регіональну політику. Вони можуть бути не лише центрами концентрації, а опорами розвитку для навколишніх територій.

Але щоб це працювало – потрібен правильний підхід. Метрополія – це не новий рівень влади і не “надбудова”. Це інструмент співпраці. Громади залишаються самостійними, але домовляються там, де це вигідно всім. Планують разом, реалізують спільні проєкти, залучають ресурси. Це інша культура управління – через довіру, а не через примус.

Україна тільки починає цей шлях. Але якщо ми хочемо сильну економіку, сучасну інфраструктуру і якісне життя – без метрополій цього не буде. Бо майбутнє – не за окремими містами. Майбутнє – за територіями, які діють разом.