Начальник Званівської сільської військової адміністрації Донецької області Олександр Білицький, етнічний бойко, розповів про історію насильного переселення на Донбас своїх предків, про героїчну боротьбу громади з окупантами та про повернення до неї людей.

Автор: Дмитро Синяк

---

Званівська громада Донецької області знаходиться у самому центрі Білогорівського виступу, що впевнено тримає оборону від орківської навали із самого початку повномасштабного вторгнення. Не останню роль у цій обороні відіграють місцеві жителі. Вони – люди непрості: у 1951 році їхніх предків насильно переселили сюди із заходу України. Тоді частину етнічних бойківських земель Радянський Союз передав Польщі – в обмін на аналогічний шмат польських територій. Так у самому центрі Донбасу з’явилися три села справжніх спадкових бойків. Ці села досі відрізняються від інших соковитою українською мовою, багатими національними традиціями та глибокою релігійністю. Щойно у 1990 році було знято заборону із греко-католицької церкви, як у бойківських селах з’явилося кілька греко-католицьких храмів і монастир. У 2022 році донецькі бойки поповнили лави багатьох військових формувань і відстояли свої домівки від ворога. Про те, як зараз живе громада, «Децентралізації» розповів начальник Званівської сільської військової адміністрації Олександр Білицький, який також очолював сільську раду з 2016 по 2020 роки.

 

Три бойківських села у серці Донбасу

 

Ця історія видається неймовірною. У 1951 році уряди Радянського Союзу та соціалістичної Польщі раптом домовилися про взаємний обмін територіями площею майже 0,5 млн кв. км. Сталіну знову захотілося перекроїти Європу й «вирівняти кордони». Саме він виступив із неформальною ініціативою поміняти частину Львівсько-Волинського кам'яновугільного басейну, що тоді належала Польщі, на Нижньо-Устрицькі нафтові промисли, які контролював СРСР. Обов’язковою умовою обміну було повне виселення місцевих жителів. Долі людей при цьому «вождя народів» звично не цікавили.

Таким чином близько 32 тисяч українців з території Бойківщини протягом півроку насильно вивозили до інших регіонів України. Населення великих сіл Ліскувате та Коросно, яке нині знаходиться на польській території, у 3 км від контрольно-пропускного пункту Смільниця, відправили до трьох сіл Бахмутчини: Верхньокам'янського, Званівки та Роздолівки. До Званівки вислали найбільше: близько 360 родин. Тому у 2017 році саме вона стала адміністративним центром громади, до якої також увійшла Верхньокам'янська сільска рада. (Роздолівка згодом долучилася до Соледарської громади). Загалом до громади увійшло 6 сіл.

 

Карта територій, якими обмінялися СРСР і Польща у 1951 році

 

- Мою бабусю разом з родиною одного дня завантажили до товарних потягів разом із майном, яке вони могли нести із собою, і привезли сюди, на береги річки Бахмутки, – розповідає начальник Званівської сільської військової адміністрації Олександр Білицький. – Жодного житла для них не побудували, й люди були змушені тулитися по хатах місцевих жителів, у яких радянська влада теж не питала на це дозволу. Кожній родині просто наказали взяти до себе певну кількість переселенців. Таким чином сім’я моїх предків по батьковій лінії кілька років мешкала в одній кімнаті, доки не побудувала власну хату…

Інші бойки з часом теж розбудувалися й почали грати головну роль у житті усіх трьох сіл Бахмутчини, до яких їх відправили. Головною ознакою усіх трьох бойківських сіл були  різдвяні вертепи. В усьому Бахмутському районі їх можна було побачити лише у Званівці, Верхньокам'янському та Роздолівці. Бойки зуміли пронести цю традицію крізь 40 років життя на радянській Донеччині, де нещадно боролися з будь-якими проявами релігійності. А з проголошенням Україною незалежності сценарії вертепних драм знову стали такими ж, як і були до приходу радянської влади – живими. Їх почала переповнювати сатира, причому щороку сценарії писалися заново, аби вони відбивали актуальну ситуацію. Саме тому останніми роками перед повномасштабним вторгненням незмінними персонажами бойківських вертепних драм були путін (цар Ірод), митрополит Кіріл (фарисей) та «апалчєнци» (солдати). Всеукраїнський фестиваль коляди, який пройшов у громаді у 2020 році, зібрав понад 30 творчих колективів і кілька тисяч глядачів.

Тепер мешканці Званівської громади розсіяні по цілому світі. Як і 70 років тому, бойки були змушені залишати свої оселі та їхати світ за очі. З доль сімей переселенців ми й почали нашу розмову з Олександром Білицьким.

 

Переселенський квиток 1951 року Марії Стиринець. Фото Національного музею історії України у Другій світовій війні

 

Пам’ятний знак, встановлений на спомин про депортацію українців у 1944-1951 роках. Фото 6 вересня 2019 року, коли у Званівці відбулися урочистості з приводу 75-тих роковин дупортації

 

Колядники у Званівці. Січень 2022 року

 

Замість квітучої громади – пустеля

 

Як багато людей втратила громада?

- Наша громада була невеличкою, проте спроможною: на 6 сіл – 2,5 тис. мешканців. Більша частина з них – етнічні бойки. Розмовляли вони виключно українською, берегли свої традиції, на Різдво ходили з вертепами. Я сам – бойко, і моя бабуся і мій батько, і я робили вертепи. Щоб подивитися на наші вистави, люди з’їжджалися з цілої Донеччини. Тепер вертепів вже немає, бо немає людей, адже наша громада три роки перебуває у зоні активних бойових дій. Виїхали майже всі, залишилося не більше сотні мешканців, переважно пенсіонерів. Й опікуватися ними дедалі важче.

Чому важче? Через посилення обстрілів?

- Не тільки. Потік гуманітарної допомоги, яку надсилають різноманітні міжнародні організації, з кожним роком вщухає. Через останні зміни у законодавстві та політиці благодійних організацій, людей часто позбавляють права на виплати й на отримання гуманітарної допомоги. Наприклад, якщо у сім’ї є 9,5 тис. грн на місяць на людину, якщо хтось з працездатних членів родини не працює або якщо діти шкільного віку у родині вчаться не онлайн, а офлайн, статус ВПО втрачається. І люди, які втратили все, не отримують нічого. Таким чином усім набагато важче, ніж у перший рік повномасштабного вторгнення. Громада ж не має достатньо коштів, аби допомогти усім, адже через повномасштабне вторгнення ми стали глибоко дотаційними. Ця сотня пенсіонерів живе суто за рахунок гуманітарної допомоги, яку ми їм привозимо. Зазвичай, це хліб, продуктові набори і готові сніданки. Усе це треба десь брати, а без допомоги благодійних організацій нам дуже сутужно. Бо податкових надходжень ми практично не маємо: у нас залишився тільки один підприємець, який вже релокував своє підприємство, однак продовжує сплачувати податку у нас.

Наскільки великими є руйнування?

- Я не називатиму конкретних цифр, щоб їх не використав у той чи інший спосіб ворог. Скажу тільки, що результатом активних бойових дій стала практично повна руйнація приватного сектору та комунальних будівель. Неушкоджених будинків майже не лишилося. Обстріли не припиняються ні на день, фактично вони тривають цілодобово. Як пощастить, трапляється перерва на кілька годин. Через це наша колись квітуча громада перетворилася на пустелю. Жити у таких умовах неможливо, тому більшість людей і виїхали.

Чому так не зробили пенсіонери, про яких ви розповідали?

- Бо через вік вони не дуже цінують власне життя, покладаючись на долю. «Як буде, так буде». З іншого боку, вони бояться їхати у невідомість, бояться залишитися на самоті й бути нікому не потрібними. Кажуть, що «краще померти вдома, ніж поневірятися світом». Ми, звісно, пояснюємо їм, що будемо підтримувати їх усіма можливими способами, а умови у різноманітних шелтерах є дуже добрими. Однак ті, хто, незважаючи ні на що, досі не виїхав, не надто слухають нас. А дарма, бо російські ракети і снаряди вже обривали життя багатьох з наших мешканців, а інших зробили каліками. Між тим, цього цілком можна було б уникнути, якщо б вдалося вчасно виїхати на безпечнішу територію України.

Як військова адміністрація допомагає власним мешканцям, які все ж погодилися виїхати до умовно безпечніших регіонів?

- Одна з наших найнагальніших задач – забезпечення та підтримка людей, що опинилися у скрутному становищі. Ми намагаємося розв'язувати її у силу своїх можливостей: їздимо всюди, зустрічаємося з колегами, з представниками міжнародних організацій тощо. Активно займаємося пошуком модульних будинків, у яких можна було б зібрати наших мешканців разом.  Завдяки нашим зусиллям, багато жителів громади отримують продуктові набори та побутову хімію, а також фінансову допомогу згідно наших програм.  Ми також шукаємо по цілій Україні вільні місця у хороших будинках для людей похилого віку, щоб прилаштувати туди наших літніх мешканців. Цей пошук – частина нашої щоденної праці.

 

Семінар у молодіжному просторі Званівського клубу. 2021 рік

 

Інтер’єр Званівського клубу

 

Виступ дітей на ґанку Званівського клубу на концерті з приводу Дня незалежності, 24 серпня 2021 року

 

Все, що залишили від клубу російські ракети

 

«Армії допомагаємо, як би сутужно нам не було…»

 

Чи допомагає громада армії?

- Це наша найперша задача! Як саме ми допомагаємо, я докладно розповідати не буду, але повірте, робимо все, що у наших силах: зводимо оборонні споруди, перераховуємо кошти, передаємо ті чи інші власні активи. Ми також віддали армії кращих чоловіків та жінок: дуже багато наших жителів – і молодих, і у віці – пішли на фронт добровільно. Наші люди мають гарячу бойківську кров: вони завзяті, вперті, витривалі й зазвичай є добрими бійцями. Однак ми розуміємо, що аби наші односельці добре воювали, їм треба допомагати: і їжею, і амуніцією. Як би сутужно нам не було, ми це робимо. Всі наші мешканці, які одягнули військові однострої, отримають від нас щорічну матеріальну допомогу – і дійсні військові, і ветерани. Новобранці одержують кошти при укладанні контракту. Громада підтримує і сім’ї військових, а коли вишукує можливість відправити дітей до якогось літнього табору на оздоровлення, діти військових завжди у пріоритеті. Минулого року було три десятиденні поїздки на захід України та одна за кордон, і згодом ми отримали дуже схвальні відгуки. Щоправда, організовувати такі поїздки набагато складніше, ніж раніше, бо наші діти тепер розсіяні по цілій Україні.

Чи маєте ви плани з відбудови громади, які можна буде реалізувати, коли війна припиниться?

- Конкретних планів немає, бо під обстрілами багато не наплануєш. Треба, щоб бойові дії припинилися, тоді будемо говорити. До того ж, бюджету зараз ні на що не вистачає. Тепер ми повністю дотаційні, й можемо сподіватися виключно на державу. Фермерські господарства не працюють. Все, що можемо, виділяємо на оборону.

Чи берете ви участь у проєкті «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади»?

- Наразі ні, хоча плануємо це робити. Можливо, для нашої громади це не так актуально, як для інших, бо ми і без цього проєкту маємо 16 меморандумів про співпрацю з іншими громадами України. Й отримуємо від них цілком конкретну допомогу, насамперед гуманітарну, а крім неї, ще й юридичну, професійну, матеріальну. Я насамперед маю на увазі допомогу нашим мешканцям, які знаходяться у статусі внутрішньо переміщених осіб. У партнерських громадах вони мають можливість отримувати всі адміністративні послуги, користуватися тією чи іншою інфраструктурою, одержувати «гуманітарку» тощо. 

Які проблеми стоять перед вами як перед головою громади?

- Одна з найважливіших  проблема – фінансування соціальних програм для внутрішньо переміщених осіб. Я би не виділяв серед них вразливі верстви населення, а допомагав би всім, бо люди втратили геть усе, що нагромадили за ціле життя. Ще одна проблема – велика бюрократія у тому, що стосується процедури залучення міжнародної допомоги. Потрібно реєструватися у певних реєстрах, подавати численні звіти тощо. Для чого це все? Я за відкритість, але бюрократію можна зменшити, принаймні, удвічі. Інакше виникають непотрібні затримки.

 

Так тепер виглядають майже всі будинки у Званівській громаді

 

«Ми – громада, до якої хочуть повертатися люди…»

 

Як, на вашу думку, можна повернути людей по закінченні бойових дій?

- Це у нашій громаді буде не так складно зробити, як в інших. Бо більшість наших жителів хочуть повернутися. Ми постійно ведемо аналітику щодо цього, проводимо опитування. Та найголовніше, що повернутися готові підприємці, насамперед фермери. Вони навіть готові розмінувати поля власним коштом, якщо це буде потрібно. А якщо ми до цього ще й матимемо кошти на відновлення інфраструктури та житла, люди обов’язково повернуться. Тобто тут все залежить від коштів, тобто – від підтримки держави… Після долучення до реформи децентралізації наша громада буквально розквітла. Тож ми вже маємо досвід відновлення.

Що ви маєте на увазі? Що ви відновлювали?

- Оскільки я очолював громаду з 2016 по 2020 рік, то саме я був одним з ініціаторів об’єднання. Тепер я пишаюся цим. У селах, де давно нічого не робилося, почали реалізовувати великі інфраструктурні проєкти. Люди перестали їздити до Бахмута, щоб оформлювати документи: все вирішувалося на місці – наш ЦНАП видавав не тільки довідки, але й паспорти! У нас була своя амбулаторія, ми відремонтували садочок і три наших школи, в рази покращивши їхню матеріальну базу. В усій Званівці ми підключили централізоване водопостачання, у Верхньокам’янці відновили його. Для цього у Званівці замінили 16 км водогонів, а у Верхньокам’янці – 8 км. У нашому комунальному підприємстві з’явилася нова техніка, почалося вивезення сміття та ліквідація стихійних сміттєзвалищ. У нас працював туристичний маршрут, який заснувала переселенка з Донецька: туристи могли сплавлятися по ріці Бахмутці, їздити на велосипедах, куштувати національні бойківські страви. Багато всього було зроблено. І все це ми можемо повторити. Були б тільки на це кошти і біла б тільки перемога! Я також стою за те, щоб такі громади, як наша, коли дійде справа до відновлення, були б в окремому реєстрі. Адже у нас тут мало що лишилося, відновлювати треба майже все. Чимало інших прифронтових громад у набагато кращій ситуації. Однак не у всі громади люди хочуть повертатися. До нас – хочуть. А значить, бойківські села мають залишитися на карті України!

 

Останні мешканці Званівської громади з продуктовими наборами, які вони отримали від військової адміністрації