Очільниця Української громади Дніпропетровської області Олена Макогон у середині грудня минулого року добровільно вступила до лав Збройних Сил України. Тепер вона працює без вихідних та щодня ризикує життям, зате пишається, що захищає власну родину, громаду і державу.

Автор: Дмитро Синяк

---

З початком повномасштабної війни багато з тих, хто, здавалося б, у першу чергу мав стати до захисту України, під різними приводами опинилися поза військом; з іншого боку, багато тих, кого неможливо було уявити у військовому однострої, взяли до рук зброю та пішли на фронт. До цих других належить голова Української громади Дніпропетровської області Олена Макогон. Наприкінці грудня минулого року жінка передала управління громадою секретареві сільської ради і добровільно приєдналася до лав 5-ї окремої штурмової київської бригади Збройних Сил України. Як вона прийшла до цього рішення і яким бачить тепер майбутнє – своє і своєї громади, пані Олена розповіла «Децентралізації».

 

Екс-голова Української сільської ради, а нині військовослужбовець 5-ї штурмової бригади Збройних Сил України Олена Макогон

 

Козацька громада

 

Олена Макогон народилася і виросла у селі Троїцькому, що за 50 км на схід від Павлограда і за 40 км на захід від Покровська, за який тепер точаться запеклі бої. Село стоїть у надзвичайно красивій місцині, на лівому березі річки Бик, що звивається, наче стрічка, утворюючи численні лимани та заболочені озерця.

Тут виросли, прожили все життя та померли діди і прадіди пані Олени. Вона припускає, що були вони козацького роду, адже запорожці ще з часів Богдана Хмельницького влаштовували у цих місцях свої зимівники. З іншого боку, у документах село Троїцьке вперше згадується у 1775 році, коли частину пікінерів Луганського пікінерського полку, що також складався переважно із козаків-українців, перевели на захід «для заселення бахмутських і волководських степів». Тож, мабуть, через гарячу козацьку кров Троїцьке завжди вважалося непростим селом, «із характером».

У 1859 році у селищі жили вже 4,5 тис. мешканців. Під час визвольних змагань 1918-1920 років багато з них стали бійцями підрозділів полковника УНР Петра Болбочана, які проходили через Троїцьке, а також армії батька Махна, столиця якого, місто Гуляйполе, знаходиться за якихось сто кілометрів. Незважаючи на радянську політику русифікації, мешканці Троїцького пронесли крізь буремне ХХ століття свою культуру і мову: згідно перепису населення 2001 року, 95% місцевих жителів вказали рідною мовою українську.

Суто по-козацьки боролися вони за створення у 2017 році власної громади. Незважаючи на спротив експертів, які вважали недоцільним створення громади, населення якої заледве перевищує 2,6 тис. осіб, місцеві жителі зуміли захистити обрану ними конфігурацію. Об’єднуватися мешканці Троїцького принципово хотіли виключно із селищем Українське, що врешті-решт стало головною садибою. Хоча на відміну від Троїцького, Українське не мало такої давньої і багатої історії – воно виникло лише у 1929 році внаслідок створення великого радгоспу «Дніпропетровський», – сусідів поєднували давні спільні традиції та тісні економічні зв’язки. Врешті-решт у складі новоствореної громади опинилися Українська і Троїцька сільські ради, що разом складалися із восьми населених пунктів. Площа нового об’єднання сягнула 386 км. км, що виявилося не так вже й мало. Та головне – громада була спроможною.

Одним з ініціаторів об’єднання виступила Олена Макогон, яка у той час обіймала посаду Троїцького сільського голови. Вона особисто робила всі розрахунки, очолювала делегації до обласної адміністрації, окремо зустрічалася з її керівництвом, часто залучаючи до цих зустрічей районних та обласних депутатів; сперечалася, просила, наполягала. За її плечима на той час було вже навчання у сільськогосподарському виші, 10 років роботи на місцевому сільгосппідприємстві та 12 років держслужби, з яких 7 – сільським головою. Цікаво, що пані Олена анітрохи не боялася заради суспільного блага залишити «керівне крісло» і стати звичайною старостою. Хоча вже за три роки вона висунула свою кандидатуру на чергових місцевих виборах і стала головою громади, заради якої так запекло боролася.

- Я вважаю створення громади найбільшим досягненням свого професійного життя, – говорить Олена Макогон, дуже приємна та симпатична жінка з м’яким співочим голосом і такими ж м’якими рухами. – Реформа децентралізації – це класно! Хоча на місцеве самоврядування тепер покладено набагато більше обов'язків, ніж раніше, воно має і незрівнянно більше можливостей. Раніше районна адміністрація розподіляла кошти у ручному режимі. Тобто якщо ти був у добрих відносинах з головою адміністрації та з начальником фінвідділу, ти міг отримати більше за інших, незважаючи на те, потрібно це тобі чи ні. А якщо стосунки були відверто поганими, міг не отримати нічого, хоч би як твоє село мало у цьому потребу. Нині ми самі плануємо і свої надходження і свої витрати.

Головною перевагою створення громади пані Олена вважає збереження всієї місцевої інфраструктури. На її думку, якби Українське і Троїцьке долучилися до складу будь-якої іншої громади, щонайменше половину цієї інфраструктури було б втрачено. А з нею і людей. А так Українська громада є одною з небагатьох, які не мають відтоку населення. Навіть бойові дії за 40 км від громади не змушують людей виїжджати.

 

Колектив колишньої Троїцької сільської ради, яку з об’єднанням громади було перетворено на старостат, на святі Петра і Павла у колишньому районному центрі Петропавлівці. Голова ради Олена Макогон – ліворуч, 2017 рік

 

Колектив художньої самодіяльності Українського сільського будинку культури, 2021 рік

 

Учасниці художньої самодіяльності Української громади, 2020 рік

 

Ансамбль «Криниченька» Троїцького сільського будинку культури

 

Дитячий садочок у селі Троїцькому, який був закритий протягом 19 років й відновлений лише після об’єднання громади

 

Дитячий майданчик Троїцького дитячого садочка

 

Плюси і мінуси маленької громади

 

Бюджет Української громади наповнюється переважно за рахунок сільськогосподарських підприємств. За минулий рік він склав 44 млн грн, з яких 30 млн грн. власних надходжень. Половина бюджету йде на утримання освітньої галузі.

За словами пані Олени, мешканці громади понад усе хочуть, щоб діти навчалися у комфортних умовах, мали якісне харчування та можливість оздоровлюватися. Тому у громаді за власні кошти облаштовані укриття в обох навчальних закладах – Троїцькому і Новоселівському ліцеях. Завдяки цьому, діти, незважаючи на близькість фронту, мають можливість навчатися на змішаній формі навчання. Велике значення приділяється медицині та соціальному захисту: місцеві жителі отримують медичні послуги у двох амбулаторіях і троьох ФАПах. Для якісного надання адміністративних і соціальних послуг створено ЦНАП.

 

Колектив ЦНАПу Української сільської ради разом з і представниками Дніпропетровської обласної військової адміністрації, які приїхали на урочисте відкриття, перед своїм новим місцем праці. Олена Макогон – третя зліва, 2024 рік

 

Новостворене укриття Новоселівського ліцею

 

Укриття Троїцького ліцею

 

З іншого боку, розмір громади таки дався взнаки: бюджетних коштів для глобальних змін не вистачає, а допомогу потужних міжнародних організацій та донорів складно залучити: щойно ті чують, що у громаді лише 2,6 тис жителів, як втрачають до неї інтерес. Тож численні проєкти, які писали фахівці Української селищної ради, переважно так і залишилися на папері. Через це деякі глобальні проблеми залишилися невирішеними: у громаді так і не було створено комунгоспу з парком спеціальної техніки й не було побудовано системи очистки води, що має у цих місцях надто великий вміст заліза.

- Якби ми об’єднувалися першими, як, наприклад, Вакулівська громада, нам було би набагато легше залучати кошти, – зітхає Олена Анатоліївна. – Але у 2017 році їх вже годі було знайти. Тепер я бачу, що все йде до укрупнення громад. Та я хотіла б звернути увагу на головну проблему, котра з кожним роком стає гострішою. Дороги між нашими селами геть розбиті. А це дороги обласного підпорядкування, тому сільська рада не має права їх ремонтувати, а може тільки виділяти кошти на співфінансування. А цього співфінансування немає. З іншого боку, наших коштів вистачить десь на сотню квадратних метрів, а потрібно ремонтувати кілька десятків кілометрів автошляхів. До Петропавлівки 17 км. Як дістатися туди? Он, у нас дві малокомплектні школи: в одній 120 дітей, а в іншій 85. Ми не маємо змоги навіть об’єднати їх, бо деколи взимку сполучення між нашими селами відсутнє... Якщо до «повномасштабки» з Українського до Троїцького треба було їхати 5 хвилин, то тепер утричі довше. Дорога розбита геть-геть! Через те, що доріг немає, у деяких віддалених селах позакривалися магазини, і люди живуть там тепер, як на островах, бо й рейсові автобуси туди також вже не їздять. Найголовнішим для розвитку будь-яких територій є дороги. Тож перед укрупненням громад, принаймні, найважливіші дороги мала би зробити держава.

Пані Олена також обурюється тим, що 14 млн грн, які залишилися у бюджеті громади минулого року, згідно останніх змін до Бюджетного кодексу, не можна використати на ремонт доріг чи інших об’єктів інфраструктури. На її думку, уряд міг би зробити виняток для прифронтових громад, дороги яких вже три роки розбиває важка військова техніка.

- У законі сказано, що залишки бюджету можна витрачати лише на соціальний захист, – веде далі пані Олена. – Але ми на цю статтю витрат ніколи не шкодували грошей. Минулоріч, наприклад, виділили 2 млн грн тільки на підтримку військовослужбовців та їхніх сімей. Зважаючи на кількість нашого населення, це чималі кошти.

 

Родичі загиблих воїнів на Алеї їхньої пам'яті у селищі Українське

 

Як голова громади вчилася стріляти й особисто розносила повістки

 

З початком повномасштабного російського вторгнення Українська громада цілком підтвердила свою назву: багато її мешканців вступили до загонів самооборони, які протягом чотирьох місяців суто на громадських засадах патрулювали вулиці. Згодом більшість бійців цих загонів влилася у лави регулярної армії. Інші мешканці волонтерили й усіляко допомагали війську.

До межі Донецької області від Троїцького близько 20 км, село стоїть на трасі Е50, що поєднує Покровськ та Павлоград. Тому військові протягом усіх трьох років великої війни були тут частими гостями. Тим більше, що багато з них знали: в Українській громаді вони отримають не тільки прихисток та харчі, але будь-що, у чому ті мають потребу. Місцеві жителі передавали на потреби армії буквально все, що мали: постіль, ковдри, матраци, газові плити, газові балони, посуд тощо.

 

Гостинці від жителів Української громади військовим. Такі машини з Української громади вирушають до лінії фронту мало не щотижня

 

- Найважчим для мене внеском у допомогу армії була роздача повісток, – згадує селищна голова. – Знаєте, люди дуже по-різному реагують на них, тому дехто з наших працівників не хотів цим займатися. Тож я вирішила показати приклад своїм підлеглим і особисто почала розносити повістки по хатах разом зі своїми колегами. Звісно, ми чули й образи, але я вважала, що за будь-яких обставин ми повинні виконувати свої посадові обов’язки. Хоча я начебто і не мала воювати, найбільше мене коробило від слів: «доки працівники сільради сидять у зручних кріслах, сини та доньки простих людей воюють».

Протягом останнього року близькість фронту до Української громади почала відчуватися дедалі більше: над селами що не день почали гуркотіли двигуни ракет та дронів, дедалі частіше у бік Покровська йшли різноманітні військові машини, а назад повертатися машини з пораненими. Пані Олена не раз ловила себе на думці, що відчуває якусь особливу близькість і до цих машин, і до тривожних та зосереджених військових у них, і навіть до змучених обличь поранених.

- Я із самого початку «повномасштабки» відчувала велике бажання долучитися до війська, – зізнається пані Олена. – Однак подумки я сміялася над собою: ну, який з мене солдат! Та й моя посада голови прифронтової громади, зрештою, дуже важлива для допомоги армії, тож я не могла сказати, що стою осторонь нашої оборони. І все ж таки, щось точило мене із середини, щось підказувало, що я можу зробити більше…

Якось, допомагаючи військовим облаштувати полігон для стрільб в одному із місцевих кар’єрів, пані Олена отримала пропозицію взяти участь у їхніх навчаннях. При цьому бійці запропонували сільській голові всю стрілецьку зброю, яку мали: від автоматів Калашникова та кулеметів до пістолетів. Пані Олена стріляла з усього цього, вразивши своїх гостей точністю, з якою вона, жінка, яка вперше взяла до рук зброю, вражала мішені.

Їй, звісно ж, одразу запропонували долучитися до війська, та вона відмовилася. Бо непокоїлася за долю батьків та молодшої дочки Юлії, яка саме закінчувала навчання у Польщі й, незважаючи на війну, хотіла найближчим часом повернутися додому.

 

Колектив Новоселівського ліцею Української громади ліпить вареники для військових

 

Зустріч, що змінила життя

 

За час великої війни пані Олена познайомилася із безліччю військових, багато з яких стали її друзями. Та одна зустріч назавжди змінила її життя.

- Якось пізно увечері один великий медичний підрозділ 5-ї штурмової бригади Збройних Сил України зупинився у Троїцькому після двох діб дороги, – згадує Олена Макогон. –Я дуже здивувалася, побачивши серед хлопців з десяток дівчат. Відразу запропонувала їм помитися після дороги. Чоловіки залишилися розвантажувати речі та облаштовували нічліг, а дівчат я забрала до себе додому. Поки вони по черзі милися, приготувала їм смачну шарлотку. Згодом ми ще довго розмовляли з ними. Мені було надзвичайно цікаво, як дівчата можуть жити разом з чоловіками у пристосованих приміщеннях? Як вони дають собі раду у побутових моментах? Чи не страшно їм на війні? Як вони взагалі наважилися поїхати світ за очі, спати невідомо де, жити невідомо де, часто без води і без туалету? Ми проговорили пів ночі, й ця розмова дуже надихнула мене. Я зрозуміла, що жінка в армії є не такою вже й фантастикою.

 

Колектив Української сільської ради у День вишиванки у 2023 році. Олена Макогон – у центрі з вишитим візерунком, у якому зашифроване слово «Перемога»

 

Відтоді пані Олена підтримувала зв’язки із цим підрозділом 5-ї штурмової. Медики теж дуже цінували знайомство із селищною головою, адже отримували від неї чималу допомогу в усіх питаннях. Одного разу, коли донька пані Олени приїхала на свята додому, та познайомила її зі своїми новими друзями. Згодом дівчина вже окремо спілкувалася з ними. Про те, що стосунки з одним із медиків переросли у дещо більше, ніж дружбу, пані Олена дізналася лише тоді, коли його поранили. Юля миттю повернулася з Польщі й буквально не відходила від ліжка коханого. Коли чоловіка виписали зі шпиталю, він запропонував дівчині руку і серце. Юля погодилася, а кілька місяців тому у пари народилася донька.

Пані Олена була надзвичайно щасливою. Але разом із цим, вона відчула, що тепер є… вільною.

- Відправивши Юлю з онучкою до батьків зятя у Полтавську область, де набагато спокійніше, ніж у нас, я відчула, що тепер мене ніщо не тримає у Троїцькому, – говорить Олена Макогон. – І думки про те, що робота у селищній раді є надто незначною для захисту моєї сім’ї, почала не давати мені спокою. Я кілька разів радилася зі своїми друзями з 5-ї штурмової. Вони казали, що в армії дедалі більше відчувається брак поповнення: мобілізованих надходить дедалі менше. Тому врешті-решт я таки ухвалила непросте рішення й 16 грудня минулого року стала військовослужбовцем 5-ї штурмової бригади. Перед цим привела до ладу справи у громаді, провела бюджетну сесію, на якій затвердили бюджет на 2025 рік, та ухвалила кілька кадрових рішень. Дуже вдячна своїм батькам, які з розумінням поставилися до мого рішення і, як завжди, підтримали мене.

 

Олена Макогон з донькою Юлею, 2019 рік

 

Жителі Української громади були шоковані, коли одного грудневого ранку прочитали у Facebook пані Олени наступне повідомлення:

---

«Вітаю, шановна громадо!
Повідомляю вас про те, що мною було прийняте рішення долучитися до боротьби з російськими окупантами, які нещадно нищать наші міста і села, вбивають дорослих і дітей, захоплюють наші землі. Такі думки не полишали мене з початку війни. На разі я нарешті зважилася полишити зону комфорту, батьків, доньку з онукою та вирушила на схід країни. Від 16 грудня 2024 року я призвана на військову службу під час мобілізації, на особливий період».

---

Співробітниці пані Олени у сільській раді засмутилися: «Як воно тепер буде? Як ми без вас?» А виборці казали різне. Одні захоплювалися мужністю жінки, інші дякували їй за цей вибір та підбадьорювали, однак були й такі, які були переконані, що «сільська голова накрала грошей і пішла до армії, щоб її не посадили». Пані Олена не зважала на жодні звинувачення. Люди є люди.

 

Жінка на війні

 

На разі Олені Макогон присвоїли звання рекрута. А за три місяці служби, коли завершиться базова загальна військова підготовка, вона складе присягу й отримає звання солдата. Зважаючи на вік та досвід Олени Анатоліївни, їй запропонували небойову посаду – діловода медичної служби. Жінка із задоволенням взялася за звичну для себе справу, працюючи з різноманітними документами та складними Excel-таблицями.

 

 

- В армії на диво багато вакантних небойових посад, які можуть посісти виключно фахівці з досвідом роботи, – ділиться своїми першими відкриттями у війську Олена Макогон. – От навіть комірником будь-яку людину не поставиш, бо майна багато, за нього треба відповідати, треба знати, як що оформлювати і таке інше.

Олена Анатоліївна говорить, що хоча зараз живе «у більш-менш комфорних умовах», вона морально готова до будь-яких змін. Бо розуміла, куди і для чого йде.

- Може, мені трохи легше, ніж іншим, бо я фаталістка: вважаю, що від долі не втечеш. Одні гинуть у мирному житті через якісь випадковості, а інші проходять неушкодженими через справжнє пекло. Тому не варто боятися, треба просто жити і робити те, що маєш… Поки що найважчою в армії для мене є робота без вихідних. У сільській раді ми теж часто працювали з ранку до ночі, але у суботу та неділю, принаймні, на роботу не йшли. А тут треба йти. Зате почуваюся я зараз набагато легше, бо знаю, що долучилася до найважливішої у світі справи – порятунку життя моїх близьких, родичів, односельців та співвітчизників.

Роль жінки – як в армії, так і у суспільстві, пані Олена закликає не переоцінювати. Адже, на її думку, «успіх залежить не від статі, а від професіоналізму, характеру, бажання працювати, а також від того, чим нагородив Боженька».

А от роль громад у національної безпеці, на думку пані Олени, переоцінити неможливо.

 

Громада і війна

 

- Місцеве самоврядування тепер відповідає і за мобілізацію, і за підтримку військових, і за забезпечення житлом внутрішньо переміщених осіб, – говорить Олена Макогон. – Та й старих, мирних завдань ніхто не скасовував: дороги треба ремонтувати, заклади й установи треба утримувати. І людям треба допомагати. Багато хто з них зараз у розпачі, бо не розуміє, що буде далі, й це дуже сильно тисне на психіку. Тож треба знайти для кожного добре слово, заспокоїти. Я вже не говорю про якісь матеріальні речі, які теж треба знайти. Слава Богу, ми не почуваємося покинутими. Наприклад, вже два роки французька неурядова організація Triangle Génération Humanitaire забезпечує наших мешканців паливними брикетами. Люди економлять їх, кажучи, що «хтозна, чи дадуть ці брикети на наступний рік».

Хоча Олена Макогон вже влилася, як вона сама говорить, «в іншу проблематику», вона у курсі всіх проблем місцевого самоврядування. Причому на деякі з них дивиться вже очима військовослужбовця.

- Я відверто проти викладання відеозаписів сесій місцевих рад в інтернет, як цього тепер вимагає уряд, – говорить вона. – Бо на цих сесіях часто ухвалюються рішення, про які ворогам знати непотрібно. Треба призупинити цю норму – принаймні, до закінчення дії воєнного стану. Я за відкритість, але ця відкритість не повинна шкодити національним інтересам і піддавати життя людей небезпеці.

Пані Олена також вважає, що деякі аспекти децентралізації потребують вдосконалення. Наприклад, щоб поліпшити систему управління на місцях, треба зробити так, аби функції районної та обласної адміністрації не перетиналися. Бо через це громади часто виконують багато непотрібної паперової роботи. Також є багато таких питань, які зараз необхідно відкласти, а усі зусилля скерувати на боротьбу за ПЕРЕМОГУ. Будувати стадіони, встановлювати тренажери, поповнювати бібліотечні фонди, виготовляти технічну документацію на об’єкти культурної спадщини під час, коли гинуть військові через нестачу озброєння та техніки, на її думку, зараз не варто. «Бо це викликає справедливе обурення і підриває войовничий настрій захисників».

Олена Макогон беззастережно вірить в Україну й у її майбутнє.

- Я хотіла б сказати молоді, яка зараз стоїть перед вибором, служити у війську чи ні, що за своє майбутнє треба боротися, – говорить вона. – Саме так вчили мене з дитинства батьки. Тепер не від когось іншого, а від нас із вами залежить життя і здоров’я наших близьких та наших співвітчизників. Залежить, будуть будівлі у наших громадах цілими та неушкодженими, чи ні. Можна буде після війни спокійно орати наші степи, не боючись підірватися на міні, чи ні. Будуть у наших школах спокійно вчитися діти, чи ні. Зможемо ми показати своїм онукам міста і села, у яких ми виросли, чи замість них будуть самі лише руїни. За це варто, за це треба боротися. Боротися за саме життя!