Начальниця Молочанської міської військової адміністрації Пологівського району Запорізької області Ірина Липка, яка 24 дні провела у російському підвалі, розповіла про життя на окупованих територіях.

Автор: Дмитро Синяк

---

Місто Молочанськ, що знаходиться між Мелітополем і Токмаком, заснували у першій чверті XIX століття німецькі колоністи. Тоді неподалік місця впадання річок Токмак і Чінгул до річки Молочної оселилося понад 600 німецьких родин з Пруссії. Вони приїхали на Запоріжжя, рятуючись від гонінь на свою релігію на батьківщині. Німці назвали колонію Гальбштадт (нім. Halbstadt «півмісто»), і під цією назвою поселення було відоме до 1915 року. Тоді через антинімецькі настрої під час Першої світової війни його перейменували на Молочанськ. Коли 26 лютого 2022 року до Молочанська вдерлися російські загарбники, вони палали подвійною ненавистю до містян, прагнучи стерти всі залишки не тільки української культури, але й німецької. Про те, як окупанти вже два роки марно намагаються зробити Молочанську громаду частиною «руського міра», «Децентралізації» розповіла начальниця Молочанської міської військової адміністрації, а до цього – Молочанський міський голова Ірина Липка. За свою відмову співпрацювати з орками вона 24 дні провела у російському полоні.

 

Начальниця Молочанської міської військової адміністрації Пологівського району Запорізької області Ірина Липка у майбутньому знову бачить свою громаду квітучою та сильною

 

«Росіяни питали мене, чому я пройшла на свою посаду не від ОПЗЖ, а від «Слуги народу»?

 

Війна до Молочанської громади прийшла разом із колонами російської військової техніки, які годинами безперервно йшли її головними дорогами. Українські війська 26 лютого вступили із загарбниками у нерівний бій, намагаючись захистити міст через ріку Молочну, однак були змушені відступити. При цьому кілька захисників загинули. Згодом за військовими прийшли росгвардія, комендатура та фсб, які заходилися встановлювати у громаді свою владу. Їх не обходило, що внаслідок реформи децентралізації колишній Токмацький район поділився на Токмацьку і Молочанську громади. Вони розуміли тільки старий радянський районний поділ. Тому Молочанський міський голова їх особливо не цікавив.

- З початку повномасштабного  вторгнення ми залишились наодинці зі своїми проблемами – розповідає Ірина Липка. – Всі силові структури виїхали. Ніяких  вказівок, як діяти нам в умовах окупації, від районного чи обласного керівництва не надходило. Під час онлайн-нарад головою Запорізької ОДА Олександром Старухом від різних обласних чиновників найчастіше звучала фраза: «Знаємо, що вам важко, але ви тримайтеся». Я трималася  до 29 березня. Вже тоді, відчувши небезпеку своєму життю, зателефонувала начальнику районної Пологівської військової адміністрації Артурові Крупському і запитала, що мені робити. Він перенаправив мене до Запорізької обласної адміністрації. Пан Олександр сказав мені чітко: «Беріть токени та печатки і виїжджайте до Запоріжжя». Але тоді я ще не мала внутрішнього переконання, що мені це потрібно робити. І тут раптом телефонує співробітниця обласної адміністрації й каже, що під час нашої телефонної розмови зі Старухом була у його кабінеті й усе чула. «Може, ви не спішіть виїжджати», – запропонувала вона. «Все ж таки люди у вас там, а у вас посада виборна, тобто ці люди вам довірилися…». Я вирішила, що це думка Старуха, але він не зміг мені це сказати, та й сама була такої думки і прийняла рішення залишитися.

Роботи у громаді якраз було непочатий край. Магазини враз опустіли, підвозити продукти не було можливості. Не вистачало також і медикаментів. Протягом приблизно двох тижнів хліб не можна було випікати через відсутність дріжджів. Молочанська міська рада просила у місцевих фермерів зерно, яке волонтери оперативно переробляли на різні види круп, борошно, макарони, олію і роздавали мешканцям громади.

Місцевих жителів загарбники спершу не чіпали. Однак пані Ірина добре розуміла, що рано чи пізно вони мають нагадати про себе. Це сталося вже 31 березня.

Жінка наче відчувала, що за нею мають прийти. Вона встала раптом о 3 годині ночі, помилася, зварила їсти для рідних і ненадовго прилягла. О 6 ранку росіяни вже гримали у її двері, а коли пані Ірина їх відкрила, у її груди впнувся автомат. Загарбники приїхали трьома позашляховиками, оточили хату, а п’ятеро з них зайшли всередину і почали перевертати все догори дригом – робити обшук. Питали, чи є зброя; де знаходяться місцеві військові та працівники поліції. А один з них підозріло зіщулився на пані Ірину:

- Ти чого пройшла на свою посаду не від ОПЗЖ, а від «Слуги народу»?

 

Ірина Липка – спікерка Українського жіночого конгресу

 

24 доби в одиночній камері, без вентиляції та опалення

 

Провівши обшук, загарбники забрали міського голову із собою, надівши їй на голову чорний мішок. Його зняли тільки у Токмаку, у колишньому відділенні поліції. Там жінку кинули до одиночної камери №6 у підвалі.

За два дні пані Ірину викликали на перший допит. Спершу слідчі лагідно зазначали, що пані Ірина «як дуже авторитетна людина» дуже підходить їм для співпраці й усіляко намагалися «подружитися» з нею. Їхніми вимогами були співпраця з «визволителями»: пані Ірина мала роздавати під російським прапором гуманітарку, а також записати відеозвернення до мешканців громади про те, що росії не треба чинити спротив, що росія – «навсігда» і що це – «харашо».

Ірина Володимирівна сходу сказала: «Ні!» Тоді росіяни різко змінили тон. Вони заявили, що вона «істінная бандеровка», бо «народилася у Львівській області». Потім вони почали залякувати її, говорити, що все про неї знають, шантажували дітьми, «яких будуть катувати у неї на очах». Та коли знову почули: «Ні!», почали випитувати, хто із заступників пані Ірини може посісти її місце. Пані Ірина дала кожному з них розгромні характеристики, щоб загарбники навіть не думали розглядати їхні кандидатури: «Цей, хоч і господарник, але не керівник; ця розуміється на фінансах, але не вміє працювати з людьми; а та взагалі молода дівчинка, що з неї візьмеш!»

Згодом це зіграло з пані Іриною злий жарт: не знайшовши їй заміну, росіяни вирішили зламати її.

- Я тоді ще смілива була, різала їм у лоба правду-матку, – згадує Ірина Липка. – Коли росіяни звинувачували уряд Зеленського у всіх гріхах, я відповідала, що і у росії безліч проблем, але ж ми, українці, не йдемо туди зі зброєю наводити порядок. Я казала, що у своїй державі ми якось самі розберемося і що самі знаємо, як нам жити. Я також пояснювала, що Україна не може «демілітаризуватися», бо практично не має зброї, адже свого часу ми майже все віддали росії. Казала, що боронитися ми повинні, як і кожна країна, яка опинилася б на нашому місці. Я бачила, що ці нелюди хочуть знищити нас як націю, що вони ненавидять нас. Себе вони вважають «велікім народом», а ми для них ніхто, ми повинні схиляти голови і мовчки слухати те, що вони нам кажуть…

Колишній міський голова Молочанська Володимир Вольвач, послідовний член спершу Партії регіонів, згодом Опозиційного блоку та ОПЗЖ, який програв вибори Ірині Липці у 2020 році, тепер мав на неї зуб. Ірина Липка вважає, що своїм ув’язненням вона багато у чому зобов’язана саме йому. Адже люди обрали її тому, що бачили, як вона змінила рідне село Долину за ті 14 років, що була головою сільради. Вольвач, який 10 років очолював Молочанську міську раду, мав протилежні результати. Він одразу ж пішов на співпрацю з фсб і, маючи вплив на окупантів, цілком міг мститися своїй колишній політичній опонентці. Згодом пані Ірина дізналася, що її включили до списків на обмін і пропонували за неї двох російських солдатів. Однак її прізвище щоразу викреслювали зі списків. Пані Ірина переконана, що до цього доклався саме Вольвач.

Так Ірина Володимирівна знову опинилася у своїй камері, де не було вентиляції, де стояв страшенний сморід і не було води. На нарах лежали тільки матрац і подушка, накриватися довелося власним пальто. До туалету водили лишень двічі на день. Годували вкрай погано.

Зате мало не щоночі жінку приводили до слідчих і вимагали, щоб вона погодилася на співпрацю. Казали, що у разі відмови її судитимуть «за антиросійську агітацію» та «відправлять навічно до Сибіру». Ввечері та вночі пані Ірина чула нелюдські крики і стогони чоловіків, яких катували у сусідніх камерах. Тюремники спеціально відкривали віконце у її дверях, щоб їй було краще чути.  Ці крики буквально зводили з розуму. Пані Ірина не могла позбутися думки, що на місці цих чоловіків можуть опинитися її вже дорослі сини, адже орки постійно її цим шантажували. Згодом вже на волі один з колишніх в’язнів розповів пані Ірини, що росіяни били його, катували током і заганяли йому голки під нігті. Все у кращих фашистських традиціях.

Страх, холод, цілодобово включене світло, періодичний брязкіт металевої пластини, що прикриває «глазок» на дверях камери, відсутність інформації, тиск окупантів, переживання за дітей – все це значно позначилося на здоров’ї пані Ірини: у камері у неї двічі стався гіпертонічний криз, сильно впав зір.

Щоби бодай трохи підняти свій дух, Ірина Липка повторювала рядки з пісні Оксани Білозір: «А я не скорилася, зі сльози відродилася. Українкою ж я народилася!» Допомагало й написання віршів, до якого жінка вдалася вперше у житті. Вірші були про майбутнє, яке настане після перемоги. Завдяки їм пані Ірина витримувала всі випробування і на саркастичні питання слідчих про те, як вона почувається, незмінно відповідала: «Добре».

 

З віршів, написаних Іриною Липкою в ув’язненні:

Самі ми творці свого кращого завтра,

І мрії реальністю стануть тоді,

Як кожен від малого і до велика,

Зробить добре громаді, не тільки собі…

Україно моя, ми усе відбудуєм,

Загоїмо рани і біди свої,

І знову розквітнеш ти цвітом вишневим,

І знов заспівають в садах солов’ї!

 

Одна з російських катівень у Херсоні

 

Воля і втеча

 

Наприкінці 24-ї доби пані Ірину знову викликали до слідчого. Вона думала, на черговий допит. Однак замість цього її змусили підписати розписки про те, що вона «не буде вести агітацію проти росії» та «буде повідомляти про осіб, які таку агітацію вестимуть». І… відпустили додому з умовою, що не повернеться на роботу.

- Тоді я ще наївно думала, що зможу спокійно жити у своїй хаті, – веде далі пані Ірина. – Та не пройшло й два тижні, як серед місцевих колаборантів поповзи чутки про те, що мене відпустили «врємєнно». Згодом місцеві жителі заговорили про підрозділи «народної міліції», створені з колаборантів, які вже складають списки «прєдатєлєй расіі», до яких включено і мене. Це стало останньою краплею. Я зрозуміла, що другого ув’язнення не перенесу.

Ірина Липка зібрала найважливіші документи та речі й, домовившись з колегами, які мали машину (власну у неї забрали при затриманні) 6 травня виїхала до Токмака на квартиру сина. Наступного ж дня місто було приголомшено звісткою про вбивство росіянами Токмацького міського голови Ігоря Котелевського. Казали, що його знайшли мертвим з двома вогнепальними пораненнями.

- Коли я довідалася про його смерть, у мене почалася страшенна паніка, – згадує Ірина Липка. – Мені хотілося розчинитися у повітрі, зникнути, пропасти. Я не уявляла, як проїжджатиму російські блокпости.

Перевізники навідріз відмовлялися везти пані Ірину, яку добре знали у цілому районі. Але один з них, колишній партнер Молочанської міської ради врешті-решт погодився допомогти. Жінка напилася заспокійливих таблеток і поїхала. Чотири блокпости її перевізник проїхав без проблем,  а через п’ятий росіяни відмовилися пропускати. Ніч пройшла у гуртожитку Василівського коледжу. Наступного дня проїхати через блокпост допомогла знайома пані Ірини з Василівки. Вона розіграла на блокпості сцену «Люді єдут празновать 9 мая, а іх нє пускают, чєго жє ви, мальчікі!» Їх пропустили.  

На восьомому блокпості росіяни, побачивши колону машин, що під’їжджає до них, почали стріляти вгору. Довелося повертатися, щоб через кілька годин намагатися проїхати знову. Таких спроб було чотири, і три з них закінчувалися пострілами. Нарешті в обід 10 травня загарбники пропустили десять машин. Серед них була і машина, у якій їхала пані Ірина. Паспорти у жінок не перевіряли, і це означало, що списків проукраїнськи налаштованих місцевих жителів на блокпостах ще не було.

Так Ірина Липка опинилася у Запоріжжі. Згодом до неї долучився її заступник, який вивіз печатки і токени. Пізніше приїхали й інші співробітники міської ради.

 

Майже дві третини бюджету громади йде на допомогу ЗСУ

 

- Минулого року ми так сподівалися на деокупацію! – зітхає Ірина Липка. – Ми не сумнівалися, що скоро повернемося додому і навіть купили для відновлення громади екскаватор, вишку і два трактори. Тепер вони стоять та чекають свого часу … За залишки освітньої субвенції 2021 року ми купили шкільний автобус. Тепер нас мордує прокуратура: «Навіщо вам шкільний автобус, громада ж окупована!». Але ми віримо, що зможемо повернутися!

Перевіряючі органи також довший час вимагали від Ірини Липки припинення фінансування установ, які залишилися на тимчасово окупованих територіях, зокрема стаціонарного відділення КУ «Центр надання соціальних послуг», в якому залишилося одинадцять лежачих хворих. Ситуацію врятувало переведення окупантами молочанських хворих до Бердянська. Але тиск з боку різноманітних перевіряючих структур не зменшився.

Бюджет Молочанської громади на цей рік склав 38 млн грн, з яких 8 млн грн – власних надходжень. Ці надходження здебільшого забезпечило ПДФО працівників бюджетної сфери 12-тисячної громади. Витрати бюджету якнайкраще ілюструють сподівання керівництва громади: 19 млн грн пішло на потреби ЗСУ: пікап, прибори нічного бачення, шини, дрони і  субвенція обласному бюджету для потреб ЗСУ (16.9 млн грн). А 4,5 млн грн Молочанська військова адміністрація скерувала на Програми підтримки місцевих військовослужбовців (по 20 тис. грн на підтримку одного військовослужбовця та 10-20 тис. грн за поранення).

Але наступного року бюджет Молочанської громади відчутно «схудне». Адже її ліцей та інтернат, які формально були «на простої», тепер призупиняють роботу. Це ж буде і з кількома іншими установами: амбулаторіями, фельдшерсько-акушерськими пунктами, школами...

- Я розумію, що коштів у державі не вистачає, що пріоритет – це оборона. Тому не маю нічого проти призупинення роботи наших освітніх закладів, – каже Ірина Липка. – Але разом із цим, я би хотіла більшої самостійності у вирішенні подібних питань. Проте через законодавчу невпорядкованість статусу працівників військових адміністрацій цієї самостійністі у нас немає. Я вже 18-й рік працюю у місцевому самоврядуванню і знаю, про що кажу. От у нас вчора була перевірка з району, як у старі часи. Перевіряли «владні повноваження», причому не тільки делеговані, але й власні. Нам наказали: «Скеруйте іще 6 млн грн на ЗСУ». Та ми ж і так скерували 23,5 млн грн з 38-ми! Невже ми не можемо мати у цьому питанні бодай трошки самостійності? Де ж децентралізація? Нам кажуть в обличчя: «Забудьте, що ви сільські чи, там, міські голови». Виглядає так, що наші посади дратують районних чиновників. Це питання потребує негайного законодавчого врегулювання!

Невизначеність статусу начальниці військової адміністрації завдає пані Ірині цілком конкретних матеріальних збитків.

- У лютому цього року мені виповнилося шістдесят, – розповідає вона. – Я подала документи до Пенсійного фонду, написавши, що претендую на пенсію державного службовця, бо я маю 16 років стажу. Мені відмовили на підставі того, що «начальник військової адміністрації не є державним службовцем». Як же так? А хто ж він тоді? Також на своїй «військовій» посаді я отримую нижчу зарплату: рішенням Молочанської міської ради мені було встановлено 100% надбавки до базової ставки і 50% премії. Тепер цих грошей я не маю. Хоча у моєму контракті міського голови написано, що моя заробітна плата може змінюватися тільки у бік збільшення. Це несправедливо.

 

Червень 2021 року. Ірина Липка бере участь у Міжнародному інвестиційному форумі «Південна стратегія розвитку», який проходив на Херсонщині. До війни та окупації залишалося 8 місяців

 

Колаборанти у вишиванках

 

Наступне питання, яке, на думку пані Ірини, має якнайшвидше врегулювати законодавець, стосується підприємців, які залишилися працювати на окупованій території.

- Тільки одиниці з наших фермерів залишили все своє майно і всю сільськогосподарську техніку і виїхали на неокуповану територію, – обурюється пані Ірина. – Більшість залишилися.  Тепер вони сплачують податки до російського бюджету, і згодом на ці гроші фінансується вбивство наших дітей. Відповідальність таких людей треба негайно внести до нашого законодавства. Вони не повинні після перемоги отримувати ті чи інші блага та пільги. Усі прислужники окупантів мають бути покарані! Особисто я не розумію, як можна залишатися на окупованих територіях. Хіба майно варто того, щоб бути причасними до масового вбивства українців?! Хіба може бути дах над головою важливішим за волю?! Особисто я тепер точно знаю: майно – дрібниця, ніщо у порівнянні з чистим сумлінням.

Молочанська військова адміністрація ретельно веде списки місцевих колаборантів, серед яких вже є й засуджені за державну зраду. Справи проти інших, зокрема проти тих, які брали участь в організації цьогорічних «виборів» путіна, формуються. Нещодавно Ірина Липка допомогла знайти двох свідків, які підтвердили зраду одного зі старост.

- Ми також підриваємо довіру росіян до колаборантів, розміщуючи на наших інформаційних ресурсах їхні фото у вишиванках та публікуючи їхні промови, у яких вони уславлювали Україну, – каже Ірина Липка. – Нехай окупанти побачать, кого взяли на службу. І нехай ці прислужники після цього виправдовуються перед своїми панами. І нехай люди, які сьогодні слухають колаборантів, пригадають, що вони казали під час різноманітних національно-патріотичних заходів у громаді ще три роки тому. Така праця для мене – момент істини.

Також Молочанська міська військова адміністрація займається допомогою близько 2,5 тисячам колишніх мешканців громади, які не схотіли ані жити в окупації, ані виїжджати за кордон. Для них у Запоріжжі за кошти громади створюється своєрідна база, яка називається Простором Єдності.

 

Одне із завдань Молочанської військової адміністрації – напрацьовувати портфель проєктів, якими варто буде зайнятися одразу ж після звільнення громади. Серед них чільне місце посідають проєкти із залучення інвестицій

 

На окупованих териоріях

 

Окремий напрямок роботи військової адміністрації – збір інформації щодо того, що відбувається на тимчасово окупованих територіях.

- Орків там дуже багато, – розповідає Ірина Липка. – Вони живуть у наших хатах і квартирах. Причому військові попривозили свої сім'ї: дружин, батьків. Виходить, що у нас під кулями та снарядами їм краще, ніж десь там у росії. Нещодавно снаряд чи ракета влучила у двоповерховий будинок у Токмаку, загинули близько 20 мешканців, у тому числі й діти. Як їхні батьки допустили до цього? Чому не виїхали завчасно? При цьому росіяни кажуть, що коли їм раптом доведеться відступати, вони тут «все знищать, каменя на камені не залишать». У моїй хаті вони теж живуть. Я тепер взагалі не уявляю, як я колись візьмуся за дверну ручку житла, яке вони осквернили своїм перебуванням. Я не зможу там більше жити, надто багато у мене негативних згадок про «визволителів»…

За словами пані Ірини, зараз ці «визволителі» тренуються вбивати українців на своїх полігонах та готуються до тривалої оборони. Токмак вже оточений епічною мережею окопів. Місцевих жителів тримають у страху, списки проукраїнськи налаштованих людей весь час поповнюються, уточнюються і передаються за ротацією.

Масово до російського війська місцевих жителів поки що не призивають, але кілька добровольців з Молочанської громади вже загинули, захищаючи «руській мір». Це при тому, що їхні родичі воюють у складі Збройних Сил України. Разом із цим є випадки, коли батьки загиблих у лавах ЗСУ українців прилюдно відмовляються від них, кажучи, що «іх туда нє пасилалі».

Нова колабораційна влада за указкою з москви, стежить, щоб усі діти ходили до школи, де співають дифірамби путіну. Також вона вимагає, щоб усі літні люди оформили російські пенсії та отримали російські паспорти. Деколи місцеві жителі плачуть від огиди і приниження, отримавши їх. Але без російського паспорта доступ практично до всіх послуг закрито. Разом із цим, найважливіші послуги дуже низького рівня. Наприклад, медичні послуги практично не надаються через майже повну відсутність лікарів. Коли виникає та чи інша серйозна хвороба, місцеві мешканці їдуть лікуватися до Мелітополя, Криму, до росії та навіть до Запоріжжя, куди потрапляють через Польщу, роблячи величезне коло.