Не вірте, коли вам кажуть, що у Харкові всі – росіяни. Ми – українці, просто досконало володіємо мовою ворога!

Історії двох жінок з Краматорська і Харкова, які перебралися у Львів, поки їхні чоловіки виборюють перемогу.

Автор: Дмитро Синяк


Вони не виглядають, ані шокованими, ані переляканими, хоча кілька днів тому ще були у самісінькому пеклі. «Ми ще з 2014 року звикли до війни», – кажуть вони. – «З того часу ми не припиняли допомагати нашій армії і чинити спротив окупації». Жінки просять не називати їхніх прізвищ, бо чоловік одної з них – відома особистість, народний герой України, який зараз зі зброєю в руках дає відсіч російській агресії. А інший – його друг, краматорський бізнесмен та волонтер. Наталія під час найтяжчих обстрілів була змушена залишатися під бомбами та ракетами у Харкові, бо її невістці за день до війни зробили складну операцію.

 

Наталя. Під бомбами у реанімації

 

Так сталося, що моя невістка Юлія отримала інсульт, і 23 лютого їй у Харкові зробили трепанацію черепа, видаливши аневризму. Коли Юлю виписали, ми з лікарем вже були одною сім’єю, бо разом пережили стільки…

24 лютого я ночувала у квартирі сина на Салтівці, на 12-му поверсі. Там панорамні вікна, що виходять у бік Білгорода. О 5 ранку ми з сином почули вибухи і побачили у ці вікна, як на горизонті піднялися чорні гриби диму від вибухів. Ми подумали: це диверсія, не може бути, щоб війна. Зібралися, і мерщій до невістки у лікарню. Коло заправок вишикувалися величезні черги, всі кинулися на своїх автомобілях геть з Харкова. І над містом весь час лунав грім розривів.

Лікарнею ширилося море чуток. «А росіяни там-то!» «А ми бачили танки там-то!» Юлі ми намагалися нічого не говорити – її категорично не можна було хвилювати. Далі час злився для мене у єдиний потік. Тепер я навіть не можу сказати, скільки днів ми пробули у Харкові.

Пам’ятаю, раптом син каже: «Нікуди не їдьте, зараз буде авіаналіт!». Спершу ніхто не повірив, а потім всі почали хапати каталки з хворими і бігти на нульовий поверх. Лікарі – герої, вони нікуди не втікали, а рятували хворих, переміщуючи їх разом з крапельницями та складними апаратами. За три години всі трохи заспокоїлися і повернулися до палат, хоча артилерійський обстріл околиць міста не вщухав. Бомби – касетні бомби – посипалися на Харків увечері.

Згодом щодня, під час обстрілів, ми вивозили невістку з реанімації до коридору, щоб заховати за товстими стінами. Вона нічого не розуміла, а коли чула вибухи і питала нас, що це, ми вигадували якісь дурниці: казали, що це хтось голосно закриває двері, що це щось там ремонтують, що їде трамвай і таке інше.

 

Внаслідок російських бомбардувань у Харкові зруйновані сотні житлових будинків 

 

Всі магазини Харкова умить спорожніли, і син цілими днями нишпорив по місті, шукаючи їжу. Одного разу він побачив продуктовий магазин, скло у якому було вибито. Він зателефонував власниці цього магазину, взявши її телефон з оголошення щодо прийому на роботу на стіні поруч. Власниця сказала, що знає про розбите скло і попросила його увійти до магазину і викрутити пробки. Син зробив це, а потім запитав про можливість взяти деякі продукти, а гроші за них переслати на картку. Жінка погодилася, але доки вони розмовляли, до магазину зайшли ще кілька людей. Вони теж попросили номер картки власниці й заповзялися перекидати їй гроші за продукти, які хутко розбирали.

В один з днів невістка раптом каже моєму синові: «Так хочеться чорничного йогурту! Піди до «АТБ», купи!» Оце так задача для нього була! Та на щастя, він весь час допомагав у лікарні, тому здружився з тамтешніми волонтерами. Вони дістали для нього такий йогурт.

Одного разу, у довжелезній черзі в «АТБ», де син стояв понад півтори години, якась бабуся почала голосно розповідати про «росіян, які зараз всіх врятують». Люди ледь не розірвали її на шматки, настільки лютими вони були. Прибіг син тієї бабусі, але й він ледве встиг забрати її і накивати п’ятами. Не вірте, коли вам кажуть, що у Харкові всі – росіяни. Ми – українці, просто досконало володіємо мовою ворога!

Родичі з росії дзвонили і радили не дивитися «фашистсько-популістсько-бандерівської пропаганди». Слухайте, я не знаю нічого про Бандеру, але судячи з реакції росіян, він зробив багато доброго. Обов’язково тепер почитаю про нього. Я кажу своєму російському родичу: «Ти знаєш, що росія бомбить наші міста?» А він: «Та облиш ти свою бандерівську пропаганду!» І нічого йому довести неможливо. Я висилаю йому всі фото обстрілів, висилаю наші борди, які стосуються російського військового корабля.

 

У росії не хочуть вірити, що їхня армія знищує житлові будинки і вбиває мирних жителів в Україні

 

У моєї мами, яка живе у Покровську, почалися проблеми з ліками, і цей родич дізнався про це. Раптом вчора він моїй сестрі радить: «Ти підійди до наших солдатів, вони тобі допоможуть!» Я присилаю йому відео, як наші знищують російських солдат і як вони тікають по полю хто куди, і питаю: «До цих солдатів ти просиш нас звернутися?» Він не відповідає.

У колеги батьки дружини живуть у Луганську. Вони дзвонять звідти і питають: «Як ви?» «Біжимо до бомбосховища», – відповідає та. А їй у слухавку: «Та що ти! Ніхто не стрілятиме по мирних жителях! Будьте вдома!» Вони просто непробивні.

Невістка була у лікарні практично два тижні, а потім ми відвезли її до села під Харковом. Дорогою вона зрозуміла, що ведуться якісь військові дії, бо побачила спалений російський танк. І одразу ж запропонувала: «Давай поїдемо хоч цей танк ногами покопаємо!»

А я працюю у відділі соцзахисту Краматорської міської ради. Під обстрілами я ще кілька днів ходила на роботу, але потім вирішили їхати. На вокзалі ми сіли до евакуаційного потягу, який ішов до Хмельницького. Ледве влізли до вагону, вікна якого були заштореними. І от ми у Львові. Ми віримо у перемогу, але дуже хвилюємося за те, що буде. Я переконана, що у 2014 році росія могла захопити Україну, а зараз це вже неможливо.

 

Оксана. Друга війна

 

Моя донька із зятем 2,5 роки працювали у Китаї, і на зароблені кошти попросили мене купити їм квартиру у Харкові. 22 лютого я здала цю квартиру одній дівчині. Тоді путін вже оголосив про визнання «ДНР/ЛНР». Звісно, ми обговорювали це з нею. Я ще казала їй: «Війна – це страшно! Я знаю, я бачила війну!» А ріелтор тоді махнув рукою: «Я не думаю, що вони попруть на Харків!» Але ж і я не думала у 2014-му, що росіяни можуть захопити Краматорськ. Досі пам’ятаю, як тоді наше місто накрили «Смерчами». Я не могла після цього пройти 50 метрів до дому, бо мене не тримали ноги… Збройні сили звільнили Краматорськ 5 липня. З тих часів всі чомусь пам’ятають бої під Слов’янськом, але насправді у Краматорську вони були не меншими.

Після того, як я здала квартиру, поїхала до Краматорська. Спати тієї ночі не могла, мабуть передчувала те, що станеться. Коли о 5 ранку я почула вибухи, то вирішила, що росіяни атакували Україну з боку «ДНР». Одразу ж набрала свою квартирантку, а вона не може зв’язати двох слів від шоку. Згодом таки якось вимовила, що терміново їде до Львова. Я попросила її вимкнути світло, газ і воду, а сама поспішила до волонтерського центру – робити разом з чоловіком коктейлі Молотова. Нас там зібралося десь близько тридцяти осіб. Працювали злагоджено і суворо. Так було днів п’ять.

 

Краматорськ росіяни обстрілювали у 2014 та 2015. Краматорськ знову під обстрілами у 2022

 

Ми з чоловіком з 2014-го працювали у цьому волонтерському центрі: там всі вісім років плели маскувальні сітки. Однак багато жителів краматорська залишалися «ватниками». Я працюю вихователькою у дитячому садочку. Так-от, у 2014 році на проукраїнських позиціях було лише троє з більш ніж п’ятдесяти працівників садочку. І як я не сперечалася з ними, все було марно. Тоді усі вони захоплювалися «рєбятамі-апалчєнцамі». Тепер, коли одного разу почався обстріл, я побігла до коридору, щоб заховатися між двома стінами. Всі виховательки та діти вже зібралися там. От одна з виховательок прислухається до вибухів і каже: «Це, мабуть, наші стріляють!» А я питаю: «Які це наші?» «Ну, як які? Наші, українці!» «Та я лишень хочу уточнити, – кажу, – бо у 2014-му у нас із вами були різні «наші». І ніхто не наважився мені відповісти.

Ще одна історія стосується нашого сусіда, переконаного «ватника». І ось він 24 лютого підходить до нас на вулиці і каже: «Не повіриш! Слава Україні!» Одним словом, прозріли наші люди, але якою ціною!

Коли обстріли посилилися, ми вирішили їхати до родичів у Львів. Недавні обстріли вокзалу у Краматорську довели, що ми все зробили правильно. У російській армії немає ані жалю, ані совісті. Всі, хто так чи інакше був дотичний до розвитку України, волонтерства, захисту її кордонів, на окупованих територіях будуть убиті. Звірячі розправи над людьми у Бучі показали, що під росіянами залишатися не можна. Ті, хто пережили окупацію Краматорська у 2014-му мали би це знати. В України немає вибору, вона має битися за своє існування. Тому ми і не тікаємо за кордон, доки наші чоловіки б’ється за цю державу, – кожен по-своєму. Ми обов’язково знайдемо у Львові для себе заняття, яке наближатиме перемогу.

 

Обстріл росіянами вокзала у Краматорську: більше 50 людей загинули, 5 з них - діти

Теги:

історії війни

Область:

Харківська область

Громади:

Харківська територіальна громада

Джерело:

Поділитися новиною:

Читайте також:

16 серпня 2022

Можливості для громад та розвитку підприємництва

Можливості для громад та розвитку підприємництва

Український кризовий медіа-центр та Програма DOBRE зібрали для вас актуальні грантові програми USAID для громад та...

16 серпня 2022

Основні зміни у наданні затребуваних адміністративних послуг

Основні зміни у наданні затребуваних...

Експерти шведсько-українського проекту PROSTO "Підтримка доступності послуг в Україні" актуалізували інформацію по...

16 серпня 2022

Про онлайн-школу з фізики, віру у перемогу та нідерландський університет

Про онлайн-школу з фізики, віру у перемогу та...

«Від того, втратимо ми дітей, що добре розуміються у фізиці, чи не втратимо, залежить обороноздатність нашої держави...

16 серпня 2022

Проєкт USAID «ГОВЕРЛА» передав Горохівській громаді обладнання для реагування на надзвичайні ситуації

Проєкт USAID «ГОВЕРЛА» передав Горохівській...

  15 серпня, в рамках моніторингового візиту у громади-партнерки Проєкту USAID «ГОВЕРЛА», Марат Кюрчевський,...