Цього року на місцевих виборах в Україні перемагали й «нові обличчя» — молоді та освічені. Деякі з них успішно жили за кордоном або у великому місті. Однак вони повернулися у свої невеликі громади, щоб почати їх розвивати. Громадське телебачення розповіло історії новообраних міських голів.

 

«Архітектор — це той же політик, але він більш практично орієнтований»

Ростислав Бортник — новообраний міський голова міста Бережани, Тернопільської області. 17 років жив у Австрії, навчався на архітектора. В Україну повернувся за три місяці до місцевих виборів. Каже, що думка стати мером Бережан з’явилася ще під час життя в Австрії.

У 2001 році, коли я поїхав на стажування на ферму в Австрію (від Бережанського агротехнічного інституту, в якому навчався на той момент — ред.), побачив країну, можливості і зрозумів, що хочу навчатися за кордоном. Я хотів навчатися на архітектора. Мама пропонувала поїхати на навчання у Київ або Львів, але я тоді вже поставив собі ціль повернутися в Австрію.

 

Відновлення пам'ятного знаку на в'їзді до міста Бережани силами команди Ростислава Бортника

Фото: Rostyslav Bortnyk/Facebook

 

У 22 роки я поїхав туди, почав працював на фермі у сім'ї, де проходив стажування. Вранці та ввечері я приходив доїти корів, а вдень їздив на навчання. Це допомагало мені оплачувати житло та навчання. Так тривало 9 років. Загалом навчання триває 5 років, але в мене воно трохи розтягнулося.

Останні роки навчання я менше працював на фермі, лише у вихідні дні та вечорами. Тоді я вже намагався паралельно працювати фрілансером за спеціальністю, але це був нестабільний заробіток, тому роботу на фермі я не міг покинути. До того ж для тієї сім'ї я був уже як член родини. В Австрії є таке поняття, як відпочинок на фермі, то я потім вже казав, що це у мене такий відпочинок, а не робота.

Першу повноцінну роботу за спеціальністю я отримав завдяки дипломній роботі, яка стосувалася проєктування Бережан. Мій тодішній шеф шукав архітектора, який зміг би розробити план розвитку міста подібного до Бережан. Моя дипломна робота йому сподобалася, тож я два роки працював над цим проєктом. Далі вже була співпраця з іншими країнами — Італією, Швецією.

У 2015 році я переїхав до Відня, де уже працював не архітектором, а керівником. Це була більш рутинна робота, тому свої креативні ідеї я реалізовував поза роботою. Тоді ж створив проєкт, присвячений МН17. 

Я був досить активним в українській діаспорі, ходив на мітинги та пікети, але в Австрії це не сприймається так, як у нас. Стояти і викрикувати лозунги, що «Росія — агресор», — не працює. Коли ми виходили з українськими прапорами, австрійці питали у нас, чого ми хочемо, казали, що ми гості і ще чогось тут вимагаємо. Тоді я зрозумів, що треба говорити іншою мовою — сучасною мовою мистецтва.

 

 

Я зробив великий двометровий літак, на ньому написав кількість жертв, кількість жертв в Україні і поставив перед ОБСЄ. Це зовсім інакше сприймали. Ми мовчки стояли біля нього, але це привернуло увагу, люди підходили і цікавилися. Потім ми з тим літаком ходили по центру Відня.

Думка повернутися згодом в Україну у мене завжди була. Як і думка про те, що можна спробувати свої сили та стати міським головою. В останні роки в Австрії я вже достатньо заробляв, але оскільки для себе вирішив повертатися, то я вже був категорично налаштований це зробити. 

Десь за три місяці до виборів я повернувся в Україну, хоча офіційно ще не переїхав, більша частина речей досі у Відні. Я почав готуватися до виборів, ходив агітувати людей по хатах. Я одразу говорив, що я нова людина, без політичного досвіду, але я молодий, маю енергію вчитися. Те, що я — людина з європейським досвідом, працював на фермі довгий час, доїв корів — це все імпонувало моїм виборцям. 

Є трохи невпевнености у собі через відсутність політичного досвіду. Однак я вважаю, що архітектор — це той же політик, але він більш практично орієнтований. В університеті ми мали проєктувати план розвитку міста, ми повинні були розбиратися, чим займається місто, що для нього потрібно. Чи нам давали завдання спроєктувати лікарню, і треба було подумати про лікарів та пацієнтів передовсім. Ми — радше практики, тому я вважаю, що для міста архітектор-мер — це добре.

 

Оксана Піцик

Фото: Надане Оксаною Піцик

 

«Якщо не можу побороти, то треба очолити»

Оксана Піцик — голова Смідинської ОТГ у Волинській області. ЇЇ вже вдруге обрали на цю посаду. Після 8 класу виїхала на навчання до Луцька, близько 10 років прожила там, однак згодом вирішила повернутися до рідного села Смідин.

Я з багатодітної сім'ї, у нас не було можливостей для мого навчання за кордоном, я могла вступити лише своїми силами. Я дуже хотіла навчатися на кафедрі політології Волинського університету, але до бюджету не вистачило 0,4 бали, тоді була п’ятибальна система. Тоді я вступила на біологічний факультет, бо закінчила профільний клас в ліцеї.

В університеті я завжди жартувала, що стану прем'єр-міністром. Однак серйозно про політику не думала, хоча завжди слідкувала за новинами. 

Коли після закінчення інституту я вийшла заміж і повернулася в село, довго не могла знайти роботу. Врешті мене взяли педагогом-організатором в школу. Далі я почала займатися громадською організацією. Тоді я зрозуміла, що зміни можна робити, незалежно від того, де ти.

Навіть після закінчення університету я продовжую навчатися, постійно проходжу різні тренінги і намагаюся не зупинятися. Зараз я студентка Київської національної академії управління при президентові України. Навчаюся на кафедрі соціальної та гуманітарної політики.

Головою громади я стала в 30 років. До цього я, як голова громадської організації у Смідині, мала співпрацювати з колишнім міським головою, це був поганий досвід. Тоді я зрозуміла, що якщо я не можу так побороти, то маю очолити. 

Проблема сільських рад була в тому, що до влади йшли зовсім неграмотні люди, вони не розуміли, що треба було робити. Коли утворилися ОТГ, добір міських голів став якіснішим.

 

 

Оксана Піцик

Фото: Надане Оксаною Піцик

 

Зараз, попри те, що люди іноді критикують проєкти та рішення, якими займається громада, вони все одно бачать зміни. Цього разу за мене проголосувало 77%. Цей показник показав, що ми йдемо правильним шляхом. Також плануємо працювати над покращенням надання медичних послуг, залучати інвестиції, щоб збільшити бюджет громади. 

Звісно, є і сексизм. Я часто чую жарти від чоловіків, а іноді навіть від жінок. Втім я намагаюся зводити їх нанівець, тому що, якщо це дозволити, то вони будуть повторюватися. Під час моєї передвиборчої агітації один дідусь мені сказав: «Щоб жінка була головою громади — ніколи». Я невеликого зросту та досить худа, і коли заходжу в різні структури районного рівня і не лише, то це відчувається навіть в погляді та інтонації.

Я багато часу проводжу на роботі. Від цього страждають інші сфери життя. Бути одночасно хорошою головою, ідеальною мамою і домогосподаркою, я вважаю, неможливо без сторонньої допомоги та підтримки. В одному з напрямків ти все одно реалізуєш себе більше. 

У мене двоє дітей (син навчається в п'ятому класі, а донька в третьому), які звикли, що мама часто зайнята. Однак донька каже, що хоче бути головою ОТГ. Рідні підтримують мене, працювати без підтримки я не змогла б.

П'ять наступних років я буду займатися справами громади. Чи хочу виходити на інший рівень — я не впевнена, тому що це все дуже важко. Думаю, що моя місія — це зробити зміни в житті моєї громади.

 

Богдан Келічавий

Фото: Олексій Нікулін/hromadske

 

«Коли люди гуртуються, вони можуть багато чого досягти»  

Богдан Келічавий — новообраний міський голова міста Копичинці, Тернопільської області. Після закінчення школи виїхав з Копичинців на навчання до Чернівців, а потім до Естонії. Декілька років жив у Європі, а до повернення в Україну рік перебував у Канаді.

Я вже брав участь у минулих виборах в ОТГ у 2018 році. Але тоді ми майже не готувалися до них. За три тижні до виборів я приїхав з Києва і ми почали активно агітувати людей. Тоді я набрав 30% голосів, це був непоганий результат за такий проміжок часу. Ми з моїм товаришем Андрієм, котрий був головою мого виборчого штабу, вирішили, що треба йти на наступні вибори. 

Цього разу ми плідно готувалися, брали участь у передвиборчій кампанії. Ми заходили в кожен будинок в селах, які належать до нашої громади, та в Копичинцях, щоб познайомитися з людьми та розповісти про нас. Зі мною в команді працювало десь близько 30 людей, всі на волонтерських засадах допомагали з виборами. Вибори об'єднали нас, це якраз вказує на те, що коли люди гуртуються, вони можуть багато чого досягти. Нам вдалося перемогти.

Сім'я моєї дружини разом з нею переїхала з Копичинців до Канади, коли їй було 10 років. Назад вона повернулася у 25, за цей час, поки її не було, місто ніяк не змінилося. Дрібні зміни, звісно, є, але масштабних не відбулося. У нас є плани, як почати впроваджувати зміни.

 

Богдан Келічавий та команда, яка допомогла йому перемогти на виборах

Фото: Олексій Нікулін/hromadske

 

Я навчався тут з 1 по 11 клас, а потім поїхав навчатися в Чернівці на юриста. На четвертому курсі я розумів, що не хочу навчатися на магістратурі в Україні, трохи розчарувався в українській системі освіти. Я почав писати листи до різних закладів Європи і так вступив до Естонії, отримав стипендію. Там я провчився рік на міжнародному праві і потім зміг вступити на ще одну спеціальність, також отримав стипендію. Потім я ще пройшов на програму Еразмус у Францію, тому один семестр я навчався на трьох програмах. 

Навчання було цікавим, найцінніше для мене — розширення кругозору, я познайомився з різними людьми, у мене в кожній з груп, в яких я навчався, були люди з усього світу. І коли ти перебуваєш серед людей різних культур, ти автоматично стаєш ніби послом своєї країни. Люди тебе питають про Майдан, про війну на Донбасі, ти маєш бути в курсі всіх подій і правильно розповідати.

Згодом ми з дружиною переїхали до Канади і прожили там рік, потім в Україні розпочалася реформа децентралізації. Ми вирішили спробувати пожити деякий час в Україні. 

Політичного досвіду в мене не було, але є досвід розвитку інших громад, тому роботу я знаю. Я розумію, що можуть бути складні рішення, іноді непопулярні рішення, але врешті-решт думаю, що люди будуть задоволені, працюватиму над цим активно.

Подорожуючи Європою, я познайомився з Ростиславом Бортником, який став міським головою Бережан цього року. Ми один одного привітали у Фейсбуці. Думаю, ми зможемо створити тренд і запит у суспільства саме на таких мерів.

Я не сприймаю своє повернення як крок назад. В будь-якій ситуації є свої плюси і мінуси, якщо людина правильно налаштована, вона скрізь знайде позитив. Зараз найцікавіше тут, в Україні.