Павлоградський міський голова Анатолій Вершина про два сценарії майбутнього громади, недолуге об’єднання, а також про те, як забезпечити зростання податкових надходжень під час війни

Автор: Дмитро Синяк

 

Павлоград є крайньою західною точкою Донецького кам’яновугільного басейну. До самого Донецька звідси лише 150 км, тому із самого початку війни місто відчувало її близькість. З 2014 року хвилями котилися через Павлоград біженці, військові транспорти, гуманітарні вантажі, а міські шпиталі та лікарні приймали поранених. До всього цього тут давно звикли. Разом із цим місто завжди вважалося тиловим: життя тут ішло відносно розмірено та спокійно. Проте якщо впаде Покровськ, що закриває собою стокілометрову дорогу до Палограда, все може змінитися. Останнім часом тиск з боку росіян на Павлоград вже суттєво посилився: якщо за 2022-2024 роки по території міста ворог наніс близько 50 ракетних та дронових ударів, то за цей рік їх було вже 25. Майже всі – у вересні-листопаді. Проте Павлоградський міський голова Анатолій Вершина сповнений впевненого оптимізму. Він посів свою посаду у 2015 році, а відтак не застав мирного часу. За всіх трьох його каденцій треба було незмінно допомагати військовим, приймати біженців, будувати укриття і робити багато речей, яких вимагає оборона.

 

Павлоградський голова Анатолій Вершина, який керує містом вже десять років

 

Війна у Павлограді

Чи відчуває Павлоград наближення фронту?

- Я можу сказати, що ситуація стабільна та контрольована, хоч і, звісно, непроста. Всі підрозділи та організації, які забезпечують життєдіяльність міста, працюють у повному обсязі. Приводів для паніки точно немає. Хоча у нас, як і в усій Україні складна ситуація з електропостачанням, є графіки відключень, а крім того, мало не щодня по нас б’ють російські дрони. Б’ють по наших підприємствах, по житловій забудові, по соціальній інфраструктурі... От буквально на цих вихідних через удар по електромережах місто залишилося без світла. Люди часто обурюються, що це, мовляв, такі-сякі енергетики. Але я завжди кажу, що зовсім не енергетики стали причиною відключень. Це не можна забувати.

Що найбільше врізалося вам у пам’ять за час повномасштабного вторгнення?

- Робота наших рятувальників. Всюди вогонь, дим, а вони діють – чітко, злагоджено, виносять людей, дістають з-під завалів тіла загиблих. Вони наче доводять, що сильніші від будь-яких руйнувань, сильніші за ворога, який завдає неймовірним страждань невинним людям. Це все важко описати словами, вибачте…

У 2014 році у Павлограді було чимало проросійських настроїв, чи не так? Як зараз налаштовані люди?

- Проросійськи налаштованих людей дуже мало і вони жодним чином себе не проявляють. Деколи СБУ когось знаходить і, якщо проросійська налаштованість завдала збитків чи становить небезпеку, затримує винних. Але, скажу чесно, більшої проблеми правоохоронцям завдає недалекоглядний люмпен, який погоджується щось там підпалити за умовні 3 тис. грн, ніж свідомі прихильники «руського міра». Можу також сказати, що багато тих людей, які колись кричали, що вони за росію, тепер повністю змінили свою думку. Я взагалі ніколи не розумів симпатій до росії. Але люди, знаєте, різні. Серед них трапляються і божевільні.

На початку повномасштабної війни всі українці дуже згуртувалися, допомагали одне одному. Як вони поводяться зараз, принаймні, у Павлограді?

- На початку війни ворог був зовсім поруч із нашим містом. Це стимулювало людей. А тепер вони наче розслабилися. Вони вже не гуртуються і не ховаються від російських атак. Максимум піднімають голову, щоб подивитися, що там летить. Кажуть: «Уб’є так уб’є!» Навіть коли поруч із ними щось вибухає, вони особливо не реагують. Звикли… Також люди стали жорсткішими. Війна, знаєте, добрішим нікого не робить.

За указом президента, 30 вересня цього року Павлограду присвоєно звання місто-герой. Як на вашу думку, за що місто отримало цю високу нагороду?

- Того дня мені зателефонував Сергій Петрович Лисак, який тоді обіймав посаду першого заступника начальника обласної військової адміністрації і привітав із нагородженням. Потім у пресі я прочитав указ Президента. Крім Павлограда, у ньому було ще 15 міст. Жодних урочистостей з цього приводу ми не робили. Звісно, нам приємно, що Президент помітив результати нашої роботи, а також підкреслив важливість Павлограда для оборони України. Офіційне формулювання: «за подвиг, масовий героїзм та стійкість громадян», але я думаю, що Офіс Президента також зауважив виняткову допомогу військовим, яку із самого початку війни, тобто з 2014 року, надає наше місто. За час повномасштабного вторгнення ми перерахували нашим захисникам і захисницям близько 170 млн грн. А скільки ще всього купили! Також в Офісі Президента, можливо, помітили, як ми допомагаємо вимушеним переселенцям.

 

Павлоградські рятувальники за роботою

 

Руйнування у Павлоградській громаді

 

Анатолій Вершина передає захисникам України дрони…

 

. … та інше військове обладнання

 

Найдавніший український хаб для переселенців

Розкажіть, будь ласка, про допомогу переселенцям докладніше. Адже ви маєте справу з ними ось вже скоро 12 років.

- Саме так. Якщо зараз по цілій Україні для цих людей будують модульні містечка, то у нас перше таке містечко з’явилося ще у 2016 році – за підтримки німецької організації GIZ. Якщо інші громади пишаються самим фактом роздачі гуманітарної допомоги мешканцям, то Павлоград у 2023 році увійшов до рейтингу Коаліції доброчесних громад «ТОП-15 міст України за прозорістю використання благодійної допомоги». У нас лише офіційно зареєстрованих вимушених переселенців понад 20 тис., а насправді, думаю, близько 30 тис.. А якщо врахувати, що до повномасштабного вторгнення ми мали близько 100 тис. жителів, ви можете оцінити навантаження, з яким ми повинні справлятися. Так, від 10 до 15 тис. осіб виїхали, але населення все одно дуже сильно зросло, і це для нас серйозний виклик. Адже переселенцям треба десь жити, далеко не кожен з них може зняти квартиру. Тому ми облаштовуємо гуртожитки та навіть будуємо житло – за програмою державного будівництва. На це уряд виділив нам за чотири роки понад 120 млн грн.

А скільки Павлоградська міська рада витрачає власних коштів на різноманітні програми, скеровані на допомогу переселенцям?

- Лише за перше півріччя цього року витрати на цей напрямок сягнули 6,3 млн грн, причому половина з них пішла на оплату комунальних послуг, спожитих мешканцями транзитного хабу. Близько 2 млн грн ми витратили на організацію навчання та виховання дітей з числа внутрішньо переміщених осіб. А на заходи зі збільшення місць для осіб, які потребують догляду, пішло майже 800 тис грн. Про дрібниці на кшталт надання адресної допомоги переселенцям я навіть не згадую. Хоча, знову ж таки, тільки за півроку ми витратили на це 55 тис. грн. Небагато, звісно, але таких статей витрат у нас кільканадцять.

Ви кажете, що росіяни щодня б’ють по Павлограду. Наскільки сильно зруйновано місто?

- Внаслідок повітряних атак ворога загалом пошкоджено 115 об’єктів. Серед них 55 багатоповерхових будинків, 5 підприємств, 6 магазинів, 42 приватних будинки, 10 об’єктів соціальної інфраструктури, 53 автівки. Нажаль, маємо і шістьох загиблих, серед яких одна дитина, та 40 травмованих.

Ви сказали, що прильоти є і по міським підприємствах і магазинах. Як за таких умов почувається місцевий бізнес?

- Він тримається, я би сказав, героїчно. Майже ніхто з підприємців не став переводити свої потужності у безпечніші регіони. Весь великий бізнес працює, незважаючи на ушкодження, які завдають йому російські шахеди та ракети. Держава, на жаль, жодним чином не допомагає підприємцям, які зазнали збитків від бойових дій. А ці збитки часто чималі. От буквально кілька тижнів тому внаслідок російського удару по автостоянці одного з підприємств згоріли з десяток легкових автомобілів і з півдесятка автобусів. Після цього ми повністю звільнили це підприємство від орендної плати за землю.

 

Допомога внутрішньо переміщеним особам у Павлоградській громаді

 

Чому з Павлоградом не захотіла об’єднуватися жодна громада?

Головним підприємством міста, містоутворюючим, як раніше казали, було «Павлоградвугілля». Чи зберегло воно цей свій статус зараз?

- Зберегло, хоча основний споживач вугілля – теплоелектростанції – зараз зруйновано. Але якщо говорити про наповнення бюджету, містоутворюючим підприємством «Павлоградвугілля» назвати важко. Адже зараз воно сплачує податки не нам, а тим громадам, на території яких розташовані його шахти. Щойно я став міським головою, то почав боротися за те, щоб виправити цю несправедливість, але, на жаль, досягнув у цьому небагато. Тому близько 8 тис. шахтарів живуть у Павлограді, користуються його інфраструктурою, а ПДФО – не мало не багато близько 300 млн грн на рік – вони сплачують іншим громадам.

Може, треба було інакше об’єднатися? Адже Павлоград є унікальною громадою з огляду на те, що не об’єднався із жодною іншою сільською чи міською радою. Чому так сталося?

- Бо довколишні сільські та міські ради не хотіли об’єднуватися з нами. Маючи на своїй території шахти, вони розуміли, що будуть жити доволі заможно, і відкидали всі наші пропозиції щодо об’єднання. У результаті нас зараз оточують чотири громади. У Троїцькій – близько 3 тис. жителів, у Богданівській, Вербківській та Межирицькій – по 7 тис. А ще у них є шахти і гроші. Якщо у нас на одного жителя припадає в середньому близько 7 тис. грн на рік, то у них – близько 40 тис. грн. От тільки у нас є також величезна міська інфраструктура, переселенці і все таке інше. А що у них? Хто дозволив таке недолуге об’єднання? Хіба державі могло бути вигідно залишити Павлоград без можливостей розширення? А хто дозволив місту Тернівка, що знаходиться у 20 км від Павлограда, об’єднуватися лише з одним маленьким селом, радше хутором Зелена Долина, у якому живе кілька десятків мешканців? У Тернівці – майже 30 тис. мешканців, а у Зеленій Долині – 30 мешканців. Хіба це нормально?

Які можливості втратив Павлоград, зрозуміло. Я що, на вашу думку, втратили через таке недолуге об’єднання громади, про які ви говорите?

- Зараз вони вимушені сплачувати реверсну дотацію, бо заробляють надто багато. На рік це близько 100 млн грн – величезні кошти. Тим часом нам бракує грошей на утримання міської інфраструктури. Якби ми об’єдналися із цими громадами, то утворили б одну велику заможну громаду. А так Павлоградська громада – це лише місто Павлоград, Тернівська громада – це лише місто Тернівка. Зараз у громад, які оточують нас, достатньо коштів на утримання малокомплектних шкіл, і вони більше дбають не про якість освіти, а про бажання вчителів та батьків залишити все, як є. Натомість разом ми могли б купити шкільні автобуси і забезпечити гідний рівень освіти для всіх дітей громади у кількох опорних школах. От вам і втрачені можливості!

Але ж громади скористалися власним правом на добровільне об’єднання, і якщо все було у рамках норм, прописаних урядом…

- Знаєте, я великий прихильник реформи децентралізації, вона принесла дуже багато позитивного українським містам і селам. Але щодо об’єднання, на моє глибоке переконання, все вийшло далеко не найкращим чином. Принаймні, у нас. Тому я би краще об’єднував громади примусово, як у Польщі. Тоді б ми не мали такого цирку! Що буде, скажіть, коли шахти, які вже й так майже вичерпані, закриють? З чого житимуть довколишні громади? Адже навіть дітям зрозуміло, що шахти – це минуле, а майбутнє за атомною та відновлюваною енергетикою. Щойно шахти закриють, громади, про які ми говоримо, миттю перетворяться з багатіїв на жебраків. Як вони утримуватимуть свої школи, медичні заклади, дороги? Чому ніхто з державних мужів, які погоджували об’єднання, не подбав про це? Вже зараз заклади охорони здоров'я цих громад не можуть конкурувати з нашими лікарнями. Адже у них немає ані таких спеціалістів, ані таких, як у нас, можливостей. А гроші ж тепер ходять за пацієнтом, тому ці громади змушені суттєво дотувати свої амбулаторії. Треба негайно виправити цю ситуацію. Рано чи пізно нам все одно доведеться коригувати результати добровільного об’єднання. Тож, зволікаючи із цим, ми просто втрачаємо час.

 

Ось так проходить навчання школярів в одному з укриттів Павлоградської громади

 

Найпростіше укриття

 

Модульне укриття

 

Як забезпечити зростання бюджету під час війни?

Зазвичай при об’єднанні громад ситуація була протилежною: міста не хотіли об’єднуватися з глибоко дотаційними селами, щоб не ділитися з ними своїм чималим бюджетом. Скільки видатків запланувала на цей рік Павлоградська міська рада?

- 1,8 млрд грн, з них 1,3 млрд грн власних надходжень. До повномасштабного  вторгнення, тобто у 2022 році, ми мали близько 1 млрд грн, з них 0,7 млрд грн власних надходжень. Це на 100 тис. жителів тоді і на 120 тис. жителів зараз. Також я хочу зазначити, що за 8 місяців цього року ми вже залучили додатково близько 800 млн грн. Враховуючи допомогу з державного та обласного бюджетів, а також грантові кошти. У нас є і відділ інвестицій, який постійно працює над цим питанням. Маємо іще один хороший показник: наш бюджет цього року буде перевиконано не менше як на 100 млн грн.

За рахунок чого? Невже в умовах повномасштабної війни та близькості фронту можна говорити про розвиток місцевої економіки?

- Ми активно сприяємо цьому. Наприклад, у нас створено програму сприяння розвитку підприємництва, якою, до речі, також можуть користуватися й переселенці та ветерани бойових дій. Якщо у двох словах, то учасники програми можуть отримати гранти з міського бюджету на заснування чи розвиток свого бізнесу. Звісно, ці учасники спершу повинні пройти відповідне навчання та написати бізнес-план, який згодом розглядає конкурсний комітет, створений з підприємців та депутатів міської ради. Коли ми починали 8 років тому, то планували під цю програму 30 тис. грн на рік. А цьогоріч вже запланували понад 400 тис грн. Причому максимальна сума одного гранту – 300 тис. грн. Цьогоріч також до нашої ініціативи долучилися один потужний французький благодійний фонд  “Action Against Hunger” та благодійна британська організація “Disasters Emergency Committee”. Завдяки ним 29 наших підприємців отримали гранти по 5 тис. доларів на розвиток власної справи. Ще 7 активних підприємців та мешканців міста отримали від чеської гуманітарної організації «Людина в біді» мікрогранти на загальну суму 25 тис. доларів. Таким  чином загальна додаткова грантова підтримка цього року склала понад 7 млн. гривень. Такі кроки, звісно ж, призводять і до зростання бізнесу, і до збільшення податкових надходжень.

Чи бере ваша громада участь в проєкті «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади»? Як ви можете охарактеризувати цей проєкт?

- Цей проєкт дуже на часі, бо він робить Україну єдиною. Перший меморандум про співпрацю ми підписали 7 грудня минулого року – з Білоцерківською громадою. Відтоді співпрацюємо – переважно за гуманітарним напрямком: проводимо спільні спортивні змагання, відправляємо дітей на відпочинок тощо. Ну, і Біла Церква допомогла нам фінансово, виділивши 2 млн грн на капітальний ремонт хірургічного відділення нашої лікарні інтенсивного лікування. Також ми весь час передзвонюємося з Білоцерківським міським головою Геннадієм Диким та секретарем міської ради Володимиром Вовкотрубом. Часом їздимо одне до одного у гості. Так само роблять і працівники наших департаментів.

 

На минулорічному турнірі з міні-футболу у Павлограді, на який приїхали діти з Білоцерківської громади – партнера за проєктом «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади»

 

Коли 1 куб. м води коштує 39 грн, а пляшка «мінералки» – 40 грн

Як в умовах повномасштабної війни працюють ваші соціальна сфера, освіта і медицина? Як відрізняється їхня робота від тої, що була у мирний час?

- Ну, якщо брати освіту, то радикально відрізняється. Адже у нас є такі заклади освіти, які досі не можуть надавати послуги навіть за змішаною системою навчання, не те що офлайн. Бо там немає навіть найпростіших укриттів, а ми не можемо швидко побудувати їх, та й деякі із цих закладів знаходяться у щільній міській забудові. А укриття ж не будеш будувати за кілометр, навіть 500 метрів – це завелика відстань. З дитячими садочками все ще складніше, бо діти повинні у певні години їсти і спати, тобто в укриттях це все має бути забезпечено. Загалом у нас 14 шкіл та 6 дитячих садків, обладнаних укриттями та ще 2 школи та 9 садків без укриттів. І ми повинні якось вирішити це питання. З медичною сферою трошки простіше. У відповідь на виклики війни вона дуже зміцніла на модернізувалася. У 2023 році ми навіть відкрили у нашій лікарні реабілітаційне відділення, яке зараз показує чудові результати. Щоправда, навантаження на медичний персонал в усіх наших медичних закладах сильно зросло. Якщо є така необхідність, люди залишаються на роботі по кілька днів.

Як працюють комунальні структури міста за умов, коли треба час від часу ховатися від російських дронів та ракет?

- Ці структури теж модернізуються. От зараз ми хочемо зробити так, щоб оператори наших котелень могли б керувати їхньою роботою на відстані – з укриття. Для цього ми придбали спеціальні котли. Також ми зараз працюємо над оновленням централізованої системи опалення, яка охоплює понад 70% наших мешканців. Зношеність обладнання та застарілі технологічні рішення змушують нас витрачати на системи опалення та водопостачання чималі кошти. А тарифи не дає піднімати Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг. Коли я недавно їхав до Києва, то купив на заправці літрову пляшку води за 40 грн. І раптом пригадав, що у нас 1 куб. м води, тобто 1 тис. літрів, для населення коштує 39 грн. Такі норми спускає нам держава. Між тим комунальна сфера потребує коштів на модернізацію. Лише один приклад: три модульні котельні невеликої потужності, які для нас встановила GIZ, про яку я вже говорив, коштували їй понад 100 млн грн. Зате ми отримали 40% економії газу! Три-чотири роки – і проект окупиться!

Скільки коштів потрібно на модернізацію систем водо- і теплопостачання?

- Близько 14 млн євро. А кредити зараз нам ніхто не дасть, бо за 100 кілометрів – Покровськ і фронт. Та проблема навіть не у цьому. Через специфіку нашого регіону і велику кількість шахт тут ще у 1984 році заснували державне підприємство «Дніпро –Західний Донбас», що постачає місту воду з Дніпра. Оскільки це підприємство державне, ані ми, ані навіть обласна адміністрація не маємо права інвестувати у нього кошти. От воно й існує, можна сказати, у первісному вигляді. Саме тому ми зараз працюємо над програмою альтернативного водозабезпечення. Річ у тім, що під плато, на якому стоїть Павлоград, знаходяться великі запаси чистої прісної води, яка не потребує додаткового очищення і обеззараження. Тільки качай і пий! Однак ми не хочемо пускати цю воду у загальну систему, щоб її, грубо кажучи, не спускали в унітаз. Ми хочемо, щоб люди використовували її суто для пиття та приготування їжі.

 

Так виглядає реабілітаційне відділення Павлоградської лікарні інтенсивного лікування

 

Два сценарії майбутнього для міста святого Павла

20 березня минулого року комітет Верховної Ради України з питань організації влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування рекомендував перейменувати Павлоград на Матвіїв, та коли за півроку цю ідею нарешті розглянув парламент, нічого не вийшло. Це погано чи добре, як ви вважаєте?

- Добре, звичайно! Ми проводили опитування мешканців, і 83% зазначили, що хочуть жити саме у Павлограді, у місті святого Павла. Деякі історики заперечують нам, кажучи, що Павлоград назвали так на честь російського імператора Павла І, але доказів цьому не надають. У 1784 році Катерина II своїм указом справді перейменувала слободу Луганську на Павлоград, надавши їй статус повітового міста, але про її спадкоємця Павла, якому було 30 років, в указі немає ані слова. Натомість відомо, що Катерина терпіти не могла сина, вважала його «важким» і психічно нестійким, ревнувала його до влади і кілька разів намагалася позбавити спадкоємства. Тож, як на мене, усі паралелі з імператором Павлом І тут недоречні. Хтось може вважати по-іншому, я не маю нічого проти. Але ж ми живемо у правовій державі. І якщо хтось каже, що назва міста Павлоград підпадає під закон про деколонізацію, нехай доведе це. Нехай знайде хоч один документ щодо цього. Є також інший бік цієї проблеми. Якщо вже й переназивати місто, то точно не на Матвіїв. Бо легендарний Матвій Хижняківський, якого вважають засновником першого поселення на місці Павлограда, насправді помер за 16 років до заснування цього поселення. А його син вірою і правдою служив імператриці Катерині, допомагаючи у тому числі придушувати повстання українців. Тобто він – справжній колаборант, і ми не хочемо мати з ним нічого спільного!

Як громада бачить своє майбутнє за умов близькості фронту та постійної небезпеки з боку росії?

- Ми розглядаємо два сценарії нашого майбутнього – позитивний і негативний. Позитивний буде, якщо припиняться бойові дії. Нехай навіть війська залишаться там, де зараз стоять. Тоді Павлоград розквітне. Адже це і так потужний промисловий центр. А буде ще й центральний хаб для забезпечення військових усім необхідним і головна фортеця українського півдня. Негативний сценарій втілюватиметься, якщо війна триватиме. Тоді ми потрохи будемо втрачати і населення, і бізнес, і нашу інфраструктуру. Цей процес, щоправда, може розтягнутися на дуже багато років і сильно залежатиме від близькості ворога, але тим не менше. Також наше майбутнє залежить від майбутнього цілої нашої держави.

Невже наше майбутнє від нас самих не залежить?

- Ну, що ви! Звісно, залежить! Багато що у наших руках. От я кілька тижнів у тому був у Києві і у підземному переході метро побачив жінку, яка щось просто розповідала людям довкола, загинаючи триповерхові матюки. Мене це обурило, і я сказав їй: «Ми великий народ великої держави! Ми не повинні так говорити!» Не те, щоб я вирішив її виховувати, просто якось так спонтанно відреагував. Сказав і подумав, що тепер матюки полетять, мабуть, на мою адресу. Але цього не сталося. Замість цього жінка раптово замовкла і відвела очі. Тобто вона відчула, що я правий. Значить, не все ще втрачено! Ми можемо бути кращими, ніж ми є. Ми здатні побудувати якісно іншу національну  державу! Тут я маю на увазі насамперед мову. Я не кажу, що я святий. Часом, так, і я розмовляю російською. Разом із тим я не розумію батьків, які виховують власних дітей у російському культурному середовищі. Я маю на увазі мультфільми, казки і таке інше. Деколи йдеш по вулиці і бачиш маму з трирічною дитиною, тобто з такою дитиною, яка народилася під час війни. І от ця мама розмовляє зі своєю дитиною російською. Як так?! Що ще потрібно для того, щоб вона почала вважати себе українкою і виховувати українців?! Чи то потрібні ще якісь жорсткіші закони, як, наприклад, ті, що діють у сфері обслуговування? У наших магазинах українською заговорили навіть ті, хто до повномасштабного вторгнення не могли два слова зв’язати. Але молоде покоління зростає, на жаль, часто російськомовним. Хоча, мушу визнати, налаштовано воно проукраїнськи, це точно. Тож найголовніше ми вже маємо. Зміст вже правильний, а форма зміниться з часом.

 

Цьогорічне святкування Дня незалежності у Павлограді