Боротьба за Україну у тилу. Історії родин з різних куточків України, які живуть в одній львівській квартирі

Автор: Дмитро Синяк


Майбутнє України вирішується не тільки на фронтах. Безпрецедентні удари російської армії по об’єктах цивільної інфраструктури та житлових будинках міст мають конкретну військову мету – посіяти хаос у тилу та зробити все можливе, щоб держава займалася не збройним захистом, а біженцями, гуманітарними коридорами і таким іншим. У приборканні цього хаосу величезну роль відіграють органи місцевого самоврядування та звичайні мешканці регіонів, де не ведуться безпосередні бойові дії. І треба сказати, що ці мешканці повелися найкращим чином, відкривши двері своїх квартир та будинків не тільки родичам, а всім людям, хто тікає від війни. «Децентралізація» побувала в одній львівській квартирі у звичайній «хрущовці». У цій квартирі знайшли прихисток шестеро осіб з Києва та Харкова. Усі вони обурені нападом росії та сповнені вдячності до тих, хто відкрив для них свої двері. Усі кажуть: Україна єдина, як ніколи.

 

Тетяна Єрещенко, її 13-річний син Олексій та кицька Мотя

 

Тетяна Єрещенко, Київ:

Наша родина з двома дітками мусила виїхати з Києва, бо ми вже не витримували цієї напруги. Це надзвичайно страшно: прокидатися від вибухів, ховатися під час повітряної тривоги, а у перерві між цим намагатися приготувати їжу, знаходити продукти… Ми спали, не роздягаючись, бо майже кожної ночі прокидалися і бігли до бомбосховища – лунали сигнали тривоги. Все життя до 24 лютого ми жили у цілковито мирній країні і навіть у страшному сні не могли уявити собі, що переживатимемо те ж саме, що й наші бабусі та дідусі колись.

Напруга накопичувалася багато днів, а потім нас прорвало: дізнавшись про евакуаційний потяг, ми за п’ятнадцять хвилин зібралися і машиною поїхали до залізниці. Кинули машину на одній з прилеглих вуличок і заходилися шукати потяг. Спочатку казали, що він прийде до одного перону, потім – до іншого, і через це весь величезний натовп кілька разів змінював локацію. Однак люди поводилися напрочуд згуртовано, допомагаючи одне одному долати всі перешкоди.  

У поїзд набилося стільки ж народу, скільки буває у метро у години-пік. Через страшну задуху одна людина навіть втратила свідомість, та згодом якийсь молодик десь вишукав трикутний ключ і повідкривав вікна. Стало набагато легше дихати, та час від часу вікна все одно доводилося закривати через пронизливий холод, що линув знадвору. Мушу сказати, що всі люди поводилися дуже гречно, чергуючись на сидячих місцях, беручи на руки дітей і тварин тих, хто мусив стояти. Передавали одне одному воду та їжу. Ті, хто вийшли у Тернополі та Хмельницькому, залишили свої продукти тим, хто мав їхати далі. Всі почувалися одним цілим, не було ані паніки, ані навіть розпачу.

Наш поїзд ішов до Львова, де ми нікого не мали. Та у дорозі ми згадали про київських друзів, які мали родину у Львові. У цій родині нас і прихистили. Щоб не гаяти часу і допомагати нашій державі, ми почали працювати у волонтерському центрі, що знаходиться поруч. Там, щоправда, і так багато бажаючих допомогти, та приблизно раз на два дні робота знаходиться і для нас із донькою. Ми збирали одежу для таких самих, як ми, прибирали волонтерське приміщення. Тепер мій молодший син почав дистанційно вчитися, і це теж вимагає певної моєї уваги. Я дуже зраділа відновленню навчання у будь-якому форматі, адже дитина не повинна втрачати час свого життя, крім того, їй так легше долати стрес.

Щодня ми чекаємо на закінчення війни. Ми не хочемо за кордон, це наша земля, ми почуваємося сильнішими на ній. Я вражена тим, як львів’яни допомагають нам. Мало не кожен, дізнавшись, що ми з Києва, питає, чи потрібна нам якась допомога, кожен прагне зробити для нас бодай щось.

Ця війна – жахіття, що не має право на існування в ХХІ столітті. Збройний напад на Україну – безглуздя, вбивство росією мирних людей, дітей в Україні, знищення житлових будинків та пам’яток архітектури – злочин. Ані цих страхітливих руйнувань, ані страждань мільйонів людей не мало бути!

 

Олена Момот, Харків:

Я до останнього не могла повірити у те, що почалася війна, – це просто не вкладалося у голові. Лише хворий розум міг придумати й організувати таке криваве безглуздя. Два тижні я прожила у підвалі під своїм будинком. За цей час на місто впало безліч бомб, ракет та артилерійських снарядів. Крім того, весь час було чути постріли та вибухи від роботи наших систем протиповітряної оборони і весь час гриміла лінія фронту, що проходила під містом. Але якщо спершу росіяни стріляли по заводах та виробничих приміщеннях, то згодом переключилися на житлові квартали, поруч із якими не було жодних військових об’єктів. Дуже швидко обстріли стали постійними, вони тривали вдень і вночі, так що не можна було залишати бомбосховища та підвали. Лише одна година, з 6 до 7 ранку, коли у росіян, мабуть, була перезмінка, залишалася умовно безпечною. Тоді можна було повернутися додому, приготувати їжу, помитися, переодягнутися, збігати за продуктами до пунктів видачі гуманітарної допомоги, а згодом обстріли починалися знову.

Наше місто за останні два роки перетворилося на одне найкрасивіших міст Європи. У нас з’явилося багато чудових парків, у нас повністю перебудували зоопарк. Тепер все це розбито, спалене, знищене…

Харків не можна було назвати проросійським містом. З 2014 року східна столиця України почала дуже активно інтегруватися до українського культурного простору. У школі, де працювала психологом, вся документація велася українською, і я давно призвичаїлася до цього. Я навіть сама дедалі більше намагалася говорити цією мовою, яку, до речі, ніколи не вважала чужою. А найголовніше, я перестала надавати цьому значення. Я звикла до того, що українська мова звучить всюди: на телебаченні, у магазинах, на всіх офіційних зібраннях і дедалі частіше – на харківських вулицях.

Особливість харків’ян – у їхній толерантності. До війни у нас цілком нормально ставилися до звичайних росіян, бо ж наше місто знаходиться неподалік кордону з росією. Але ми ніколи не підтримували «руський мір», саме тому раніше толерантні харків’яни тепер боронять місто у лавах територіальної оборони. І вони є дуже мотивованими, бо захищають власні будинки та власні сім’ї.

Харківська міська рада проявила себе дуже добре, зумівши забезпечити місто всім необхідним навіть під безперервними обстрілами. Люди, які ховаються у метро, наприклад, навіть отримують гарячі обіди.

Тим не менше, після двох тижнів у підвалі я відчула, що вже не витримую і наважилася виїхати з міста, приставши на пропозицію волонтерів. Того ж дня вони вивезли мене та інших харків’ян до Кіровоградської області, де ми переночували. Звідти я вже перебралася до Львова. Там за кілька днів прийшла до тями. Мені дуже подобається і Львів, і співочий львівський діалект, і те, як місцеві жителі ставляться до нас, мешканців східних міст. Тепер я думаю про повернення до роботи психологом. Адже моя допомога може знадобитися багатьом людям, постраждалим від війни.

 

Інна Сохата з Дніпропетровської області

 

Інна Сохата, село Інгулець Дніпропетровської області:

Ми жили на південь від Кривого Рогу, звідти на автобусі до нас треба було їхати хвилин сорок. Разом із тим, наше село знаходиться на шляху до Миколаєва та Херсона – це тепер небезпечний напрямок. Одного дня нас повідомили, що за даними розвідки, по Інгульцю наступної ночі мають вдарити з «Градів». Тому місцева влада організувала евакуацію жінок, дітей та літніх людей до Кривого Рогу. Згодом нас посадили на потяг до Львова. У нашому купе загалом було дев’ятеро пасажирів, включаючи дітей та сімдесятирічну інсулінозалежну бабусю. У купе з нами їхала родина з Гостомеля, яка кілька днів провела у підвалі. Поспілкувавшись з нею, ми зрозуміли, що вчинили правильно: треба таки евакуюватися, коли кажуть, ховатися до бомбосховища. Це була дуже важка дорога, потяг, який ішов слідом за нашим, обстріляли, у ньому загинула провідниця.

Зараз, у Львові, ми намагаємося прийти до тями. Дуже переживаємо за сина та чоловіка, яких ми були змушені залишити. Я дуже хочу додому, до свого минулого мирного життя. Я втомилася від постійних сирен повітряної тривоги, від загрози обстрілів. Багато хто у нас казав, що 13 березня має бути перемога. Я від усієї душі прагнула цього. Думала, от приїду до Львова, а нам скажуть: «Все, наші перемогли!» І я тоді цим же поїздом повернуся додому. На жаль, цього не сталося, але я дуже, дуже чекаю на перемогу. 

 

Артем Кисельов та його дружина Наталія

 

Артем Кисельов, Київ:

Ми до останнього намагалися залишитися у Києві. Всі мої родичі – на Донбасі, родичі дружини – в Енергодарі, тож нам не було куди тікати. За кордоном ані я, ані дружина нікого не маємо. Все погіршується тим, що нашій доньці – лише два роки. У Києві ми фактично жили у бомбосховищі, і коли я по ночах виходи покурити, то бачив, як по небі летять ракети і як їх збивають наші системи ППО. Спочатку вибухи та постріли були тільки по ночах, але згодом вони почали лунати і вдень. Згодом інтервал від ними скоротився до хвилини. Наша донька не могла заснути через ці постріли. І тоді ми наважилися залишити Київ. Я маю машину, але вирішив, що їхати нею вже надто небезпечно. Тому ми замовили таксі до вокзалу. Заледве сіли у потяг, що пізно вночі прийшов до Львова. У Львові нам вдалося знайти безкоштовне житло, що видалося нам цілковитим дивом. Але дива таки трапляються.

Львів для мене завжди був містом, до якого хочеться повертатися. Я багато разів приїжджав сюди на відпочинок. І ніколи не думав, що приїду ось так. Тепер це ще й місто, що врятувало мене від війни. І я дуже дякую за це львів’янам.

 

Львів’янка Ірина Сухарева, яка прихистила у своїй квартирі шістьох біженців

 

Ірина Сухарева, власниця львівської квартири, у якій знайшли притулок біженці:

Я – росіянка за національністю, хоч народилася і виросла у Львові. Більшість свого життя працювала викладачем російської мови як іноземної і завжди вважала себе людиною російської культури, хоч добре володію українською. До 24 лютого я відверто симпатизувала росії, щоправда, тільки у тому, що стосується мистецтва та культури. Мушу визнати, що до втрати Україною Криму та Донбасу я ставилася неоднозначно. Тепер мені соромно за це. Бо вийшло так, що лише з початком війни я побачила, наскільки брехливим, несправедливим та навіть жахливим є керівництво росії. Й ось я, етнічна росіянка, зараз заявляю: «Я не хочу «руського міра» у Львові і ніде в Україні!»

Раніше я завжди схилялася перед інтелектуальною та культурною елітою санкт-петербурга та москви, а тепер, коли ця еліта майже одностайно підтримала знищення українців як народу, я раптом зрозуміла, що Київ за своїм духовним розвитком зараз стоїть набагато вище за москву. І справжні відданість, самопожертва, чесність та багато інших чудових якостей тепер набагато частіше зустрічаються в українців, ніж у росіян, більшість яких радісно підвиваюсь своїй пропаганді. Мій улюблений племінник з москви розсміявся, коли я 24 лютого зателефонувала йому і розповіла про бомбардування Харкова. «У мене там друзі, я щойно дзвонив їм, і вони сказали, що у Харкові все добре, всі спокійно працюють. Так що не вірте своєму телевізору!» – відповів він. А рідна сестра мого чоловіка цілковито спокійно зателефонувала мені 8 березня, щоб привітати «З Міжнародним жіночим днем». Почувши мої слова про війну, злочини путіна, бомбардування російських міст, прохання не пускати своїх синів убивати наших дітей, вона злякалася і поклала трубку. Мовляв, що коли фсб запише цю розмову, а потім спитає у неї: «А хто це у вас там в Україні? Ви часом не шпигунка?» Я абсолютно розчарувалася у росіянах.

До війни я ділила Україну на національно свідомий захід та російськомовний схід. Тепер я бачу, що цей поділ був штучним. Бо на сході живуть такі ж українці, як і на заході. Вони так само, як і ми, хочуть, щоб Україна була європейською державою, а не російською пустелею. І неважливо, якими мовами ми говоримо. Ми любимо нашу країну і будь-що прагнемо захистити її державність.

Я працювала з іноземцями з багатьох країн, і зараз мої колишні студенти запрошують мене приїхати до них. А я не хочу. Україна – моя земля, Львів – моє рідне українське місто, і я не збираюся залишати його. Я не хочу тікати ані до Німеччини, ані до Польщі. Тепер, коли у моїй квартирі живуть стільки людей, які втратили житло, я почуваюся потрібною саме тут. Допомоги потребують і багато моїх літніх вже друзів, які зараз у розпачі чи навіть у паніці. Я нікуди звідси не поїду.

Крім того, я не сумніваюся у перемозі України. Бо не можуть зазнати поразки така невимовна доброта, така людяність, така самопожертва. Зараз ці якості практично в усіх українців почали проявлятися максимально. Тепер багато з нас самі дивуються тому, якими вони можуть бути. Я пишаюся тим, що маю український паспорт. А шкодую лише про одне: що у мене така маленька квартира. Якби я тільки могла, то прихистила би кожного українця, який зараз страждає, кожного, хто втратив житло через війну.

Ми переможемо, бо добро завжди перемагає зло!

Теги:

війна репортаж історії війни

Джерело:

Поділитися новиною:

Читайте також:

06 липня 2022

Важливі під час воєнного стану роз’яснення для місцевої влади і жителів громад - в одній рубриці

Важливі під час воєнного стану роз’яснення для...

За ініціативи Мінрегіону на порталі «Децентралізація» створена рубрика, де зібрані офіційні та експертні роз’яснення,...

06 липня 2022

Захисний одяг для пожежників отримали від партнерів 25 громад з Волинської, Львівської та Полтавської областей

Захисний одяг для пожежників отримали від...

  Проєкт USAID «ГОВЕРЛА» передав 25 громадам-партнеркам у Волинській, Львівській та Полтавській областях 250...

06 липня 2022

Як Рава-Руська громада планує розвивати місцеву економіку за підтримки Проєкту USAID «ГОВЕРЛА»

Як Рава-Руська громада планує розвивати місцеву...

5 липня Марат Кюрчевський, керівник програм з розвитку місцевого самоврядування і децентралізації влади...