Центр аналізу публічних фінансів та публічного управління Київської школи економіки за підтримки SKL International (Проект підтримки децентралізації) провів дослідження на тему: «Місце сплати податку на доходи фізичних осіб в Україні – юридична історія та поточна практика».

Податок на доходи фізичних осіб (ПДФО) – найбільше джерело у структурі доходів бюджетів місцевих громад і завдяки цьому є одним з ключових інструментів фінансування місцевих видатків, зокрема на утримання соціальної та комунальної інфраструктури, що використовується громадянами. 

В Україні податковим агентом зі сплати ПДФО є роботодавець, який сплачує його за свого працівника. Саме він несе відповідальність за перерахування ПДФО за своїх працівників органам місцевого самоврядування. 

Втім, наразі система розподілу ПДФО у регіонах має суттєву ваду: через нечіткість законодавчого регулювання, підприємства та установи можуть самі обирати, до якого бюджету перераховувати ПДФО за своїх співробітників – чи то за місцем їхньої фактичної роботи, чи за місцем реєстрації компанії або ж її обласного чи регіонального офісу. Як наслідок, громади, в яких проживають чи працюють працівники, недоотримують значну частину надходжень – хоча такі співробітники використовують місцеву інфраструктуру. 

У 2021 році питання реформування підходів до сплати ПДФО бізнесом значно активізувалось. У Плані дій Уряду на 2021 рік Міністерству фінансів доручено розробити зміни до чинного законодавства щодо ПДФО, зокрема щодо перерозподілу сплаченого податку між бюджетами територіальних громад, за місцем реєстрації проживання фізичної особи – платника податків. Також у парламенті зареєстровано низку законопроектів, які пропонують різні варіанти змін у способі розподілу ПДФО до бюджетів місцевого самоврядування. 

Метою дослідження, проведеного Центром аналізу публічних фінансів, було з’ясувати, як часто найбільші компанії сплачують ПДФО в бюджет не тієї громади, де працює їхній співробітник, та за яких умов компанії можуть / готові переналаштувати сплату ПДФО саме до бюджетів тих громад, у яких працюють їхні співробітники. 

В рамках дослідження було опитано 25 найбільших компаній-платників податків та державних установ, які мають найбільшу регіональну структуру відділень. Загальна кількість працівників у компаніях та установах, що були опитані – близько 650 тисяч осіб, загальна сума сплаченого ПДФО за рік до 10 млрд грн.

За результатами дослідження виявлено дві типові та одну нетипову модель сплати ПДФО за своїх співробітників серед українських компаній:

• сплата ПДФО за місцем фактичної роботи співробітника (19 респондентів)
• сплата ПДФО в іншому місці, ніж місце фактичної роботи працівників (5 респондентів)
• сплата саме за місцем фактичного проживання співробітників (1 респондент)

Як свідчать результати дослідження, сплату ПДФО саме за місцем проживання співробітника ускладнюють кілька факторів. 

«По-перше, це відсутність достатньої ІТ-спроможності/ готовності ІТ-систем компаній до такого обліку даних про співробітників, та його зв’язку із формуванням податкової звітності. Не всі податкові інспекції можуть працювати з базами даних: не мають технічного забезпечення, підготовлених кадрових ресурсів, – пояснює Дарина Марчак, авторка дослідження та керівниця Центру аналізу публічних фінансів та публічного управління Київської школи економіки. – По-друге, це штрафні санкції з боку податкових органів за зміну місця сплати ПДФО за співробітника. Серед інших суттєвих перепон підприємства називають проблему обробки інформації з боку ДПС/ ДКСУ та проблему недостатнього технічного забезпечення органів влади, зокрема проблема слабких серверів. Одна з компаній жаліється на те, що вже зараз звіти для ДПС та Пенсійного фонду завантажуються на державні ресурси по кілька днів. Нарешті, аби перераховувати ПДФО в окремий/ новий місцевий бюджет, компанія має зареєструватись у відповідному місцевому податковому органі. Це є зайвою бюрократичною процедурою, що ускладнює для компанії процес сплати податків». 

Саме тому, на думку респондентів дослідження, запровадження сплати ПДФО за місцем реєстрації працівника призведе до значного збільшення витрат часу на забезпечення утримання та перерахування до бюджету ПДФО.

Ще більшими є перестороги компаній щодо запровадження сплати ПДФО за місцем фактичного проживання співробітників. Як засвідчило дослідження, компанії не мають формальних інструментів для збору інформації щодо актуального місця проживання співробітника. Після законодавчої відміни інституту прописки, співробітник має повне право не надавати таку інформацію компанії. Відтак, працівник може бути зареєстрований в одному місці (навіть, населеному пункті), а проживати фактично та, відповідно, працювати, в іншому; працівник може не повідомити/несвоєчасно повідомити роботодавця про зміну місця реєстрації. У разі перерахування ПДФО за співробітника за помилковою адресою, компанія як податковий агент нестиме ризик штрафних санкцій. І водночас не матиме жодних юридичних документів/важелів, аби підтвердити свою позицію. 

Нарешті, HR та кадрові системи компаній не готові технічно, щоб автоматично робити перерахунок ПДФО по місцю реєстрації працівника. Щоб налагодити таке звітування, бізнесу потрібно робити значні інвестиції 

Іншим важливим фактором, на який потрібно зважати при проведенні реформи, є те, що подекуди компанії іноді використовують ПДФО як інструмент «торгу» з місцевою владою. Зокрема, проблемою для окремих компанії є вкрай низькі умови праці співробітників, які залежать від місцевої влади, і небажання йти на ділову зустріч для вирішення цих проблем. Перерахування ПДФО стало потужним інструментом для компанії «вести переговори» і підвищувати мотивацію місцевої влади в цьому питанні. Наприклад, забезпечити наявність опалення, санітарії (наявність робочого туалету в приміщенні) або наявність доступу в інтернет в громадських приміщеннях, які компанія орендує у місцевої влади для облаштування офісів.

Саме тому, для встановлення «справедливої» системи перерахування ПДФО до місцевих бюджетів, потрібно не просто виправити законодавчі норми, зобов’язавши компанії сплачувати ПДФО саме за місцем фактичної роботи співробітника, але й додатково вчинити набір інших дій, – в іншому випадку даний крок призведе до значного посилення адміністративного навантаження на підприємства, як на податкових агентів. 

Зокрема, з урахуванням міжнародного досвіду, функція розподілу ПДФО між місцевими бюджетами повинна лежати не на підприємстві, а на державі, за рахунок використання ІТ-інструментів ДПС, ДКСУ. В свою чергу, для полегшення цього процесу до податкових декларацій, поданих компаніями при сплаті ПДФО, має бути додано код території (наприклад, КОАТУУ, для яких працівник фактично працює/живе). Альтернативно, окремі компанії пропонують створити єдину державну базу, в якій були б співставлені індивідуальні податкові коди та адреси фактичного проживання. Відповідні зміни також мають бути зафіксовані на рівні Податкового кодексу. 

Також Податковий кодекс повинен усунути конфлікт, який дозволяє роботодавцям вільно тлумачити поняття «відокремлений підрозділ», а значить – обирати спосіб сплати податку на доходи фізичних осіб за працівника.

Додатково про те, як ПДФО розподіляється у європейських країнах та ситуацію в Україні, дізнавайтеся у статті Тоні Левітаса.