За що загинув білозірський Тигр. Про майбутнє, яке будують у Білозірській об’єднаній громаді

За що загинув білозірський Тигр. Про майбутнє, яке будують у Білозірській об’єднаній громаді

Автор: Дмитро Синяк

З села Білозір’я до околиць Черкас – п’ятнадцять кілометрів, а до дніпровського плеса, широкого у цих місцях, наче море, – двадцять п’ять. Із заходу село обступають густі соснові ліси, а зі сходу – безкраї поля. За давніми переказами, село з’явилася на місці величезного озера, поверхня якого від весни до осені була вкрита білими лілеями. Через Біле озеро проходила колись повноводна річка, по якій за часів Київської Русі йшли торгівельні судна «із варяг у греки». На одному з таких суден пливла якось київська княжна із малою дитиною. Раптом налетів сильний вітер, княжна не змогла втримати немовля, і те, впавши у воду, загинуло. Тоді жінка у розпачі та гніві прокляла Біле озеро. І невдовзі озеро висохло, а верхів’я колишньої річки перетворилися на непрохідні Ірдинські болота. Згодом на місці Білого озера виникло село, яке назвали Білозір’ям.

НА ДНІ ОЗЕРА. Ще 500 років тому усі ці землі були під водою

Три кити Білого озера

В описі Черкаського замку 1552 року зазначено, що з кожного улову рибалки Білого озера повинні одного осетра віддавати черкаському старості. Тому саме осетра зображено на гербі, наданому Білозір’ю – разом зі статусом міста – у 1791 році польським королем Станіславом Августом. Містом Білозір’я залишалося до 1925 року, коли радянська влада перекроїла територію України, порушивши зв’язки, що складалися віками.

Можливо, саме через те, що чимало білозірських земель були колись на дні озера, нині вони є одними з найродючіших у цілій країні: навіть без застосування добрив тут можна легко зібрати близько 3-4 тон пшениці з гектара.

- За радянських часів село трималося на трьох китах: віниках, «сємках» і самогоні, – розповідає мені дорогою до села від вузлової залізничної станції – ім. Т. Шевченка – веселий молодий водій Білозірської сільської ради на ім’я Сашко. Дорога не надто далека – лише 15 кілометрів, проте вибоїни не дають можливості рухатися швидко.

ЄВРОПЕЙСЬКЕ САМОВРЯДУВАННЯ. Усіх працівників сільради забезпечено ноутбуками, у більшість кабінетів встановлено кондиціонери

- У Білозір’ї ми ще сяк-так дорогу полатали, а тут зовсім ніхто нічого не робить, – жаліється Сашко. – Кажуть, як завжди, що грошей нема. І сміття у них ніхто не збирає, а у нас сміттєвоз з комунальної служби об’їжджає усі хати раз на місяць. І сніг взимку тут розчищають лопатами, а у нас – тракторами. Так-от, я про китів… Самогон у нас був найкращий чи не в усій Україні. Соняшники тут завжди добре родили, тому і зернята люди по всіх усюдах продавали, як би їх міліція не ганяла. Дехто навіть у тюрмі сидів – за спекуляцію. Але найвигідніше було займатися віниками. Тут у нас є рослинка така, сорго називається, з неї чудові віники виходять. Робота, звичайно, важка, але вигідна: у нас багато хто на цих віниках собі хати побудував. За радянських часів майже всі білозірці тими віниками займалися. Наш сільський голова, наприклад, розповідав, що у молодості возив віники на продаж аж до Мурманська.

Сільський голова – Володимир Павлович Міцук похапцем вітається зі мною на порозі сільської ради і каже, що «від’їжджає у терміновій справі». Тепер, після об’єднання у листопаді 2015 року Білозір’я з іще двома селами – Басами та Ірдинем, кількість цих справ у голови збільшилася утричі.

Я роздивляюся довкола і не впізнаю села. На місці пустиря тепер розбито парк, і тоненькі саджанці дрижать на вітру, наче струни. Під акуратно підстриженими деревами височіють гори зрізаних гілок, рясно вкритих омелою. Поруч з будинком культури виріс величезний спорткомплекс, а у сільраді з’явився новенький ґанок з нікельованими перилами, під яким облаштовано місця для паркування велосипедів. Над входом, під новенькою вивіскою «Білозірська сільська рада» – напис: «Центр надання адміністративних послуг».

Вперше я приїхав до Білозір’я два з половиною роки тому. Щоб відвідати могилу рядового батальйону Національної гвардії України ім. С. Кульчицького Віктора Єременка.

Білозірський Тигр

Вперше ми зустрілися на Майдані, де Вітя вже кілька місяців жив у наметі 22-ї сотні. Нічим непримітний, молодий, кремезний, світловолосий хлопчина. Коли у Криму з’явилися перші «зелені чоловічки», Вітя записався до лав Першого добровольчого батальйону і просто з Майдану вирушив до «учебки» у Нових Петрівцях. Після двотижневого вишколу він сподівався опинитися у Криму, але замість цього опинився у Донбасі, де тоді щойно почали спалахувати перші вогники сепаратизму. Тоді-то Вітя й обрав собі позивний Тигр, дещо дитячий на цій дорослій війні.

Я час від часу телефонував бійцям 22-ї сотні і Віті зокрема. Якось я запитав у нього, що він робитиме, коли його батальйон знімуть з блокпостів і відведуть у тил – за ротацією.

«Якщо з'явиться можливість відпочити хоч з десять днів, як нам обіцяють, поїду з дівчиною на Дніпро – там, хоч теж живеш у наметі, але почуваєшся зовсім по-іншому, – відповів хлопець. – Знаєте, який у нас на Черкащині Дніпро! Краще нічого й бути не може!»

Після війни, яка, на переконання Віті, мала ось-ось закінчитися, він хотів піти працювати до СБУ. Навіть просив мене написати у якійсь зі своїх статей про це його бажання. Мовляв, спецслужби завжди моніторять пресу. Раптом його таким чином зауважить якийсь начальник.

Хрест на мріях про роботу у спецслужбах поставив випадок, що трапився у наметовому містечку міста Ізюм Харківської області, де тоді знаходився штаб АТО. Одного дня у Віті та у його ротного вкрали табельні пістолети. У наметах Нацгвардії завжди було море гостей з інших підрозділів: десантники, бійці мехбригад та спецпризначенці з «Альфи». А зброї було стільки, що ніхто не міг весь час носити її з собою і просто скидав на купу коло свого ліжка.

На Вітю тоді завели кримінальну справу, і після виводу батальйону з Донбасу залишили вдома. Тільки завдяки наполегливим проханням його побратимів хлопцеві через деякий час дозволили знову повернутися на фронт. Вітя був на вершині щастя. Через кілька днів після приїзду до розташування батальйону, що тоді стояв неподалік Дебальцевого, він загинув. Це було під час розвідки ворожих позицій. Автоматна куля влучила йому у плече та, вдарившись об пластину бронежилету, змінила траєкторію і пройшла крізь усе тіло. Хлопцеві було 21 рік.

Я ніколи не питав у нього, чому він пішов на Майдан, а згодом і на війну; заради чого ризикував життям. Тоді начебто це було і так зрозуміло. Але потім я не раз задавав собі це запитання. За що загинув Тигр? Чи не була його жертва марною?

Омела й Ірдинські болота

- Я бачу, ви на зрізані гілки дивитесь. Думаєте, мабуть, що нам більше нема чим зайнятись, як тільки омелу з дерев зрізати?

Широкоплечий лисуватий чоловік у чорному костюмі й окулярах делікатно кашляє у кулак, неначе вибачаючись за те, що перервав мої роздуми.

- Перший заступник сільського голови Микола Павлович Пишний, – простягає він широку долоню. – Ми ж гілки не просто так зрізаємо. Ось бачите, машина німецька? Ось ця, з трубою. Вона гілки на тирсу переробляє. За минулий рік ми до котелень усіх комунальних закладів поставили твердопаливні котли. З п’ятдесятьох дерев маємо 4 причепи тирси. А одним причепом можна два тижні опалювати дитсадок. Зараз ми тільки у центрі гілки позрізали – на 146 деревах, бо це для нас річ непроста: треба замовляти у Черкасах вантажівку з підйомною вежею. Але вже цього року ми плануємо придбати власну пожежну машину, тоді й усі дерева у громаді доведемо до ладу…

ДІАЛОГ З ВЛАДОЮ. Перший заступник сільського голови Микола Пишний та жителька Білозір’я Валентина Басараб з 19-ї сотні

Довкола нас збираються цікаві. Усі вони як правдиві європейці приїхали на велосипедах, котрі у Білозір’ї чомусь однакові: старі, облізлі та радянські, хоч і на ходу. Двоколісних мастадонтів ніколи не прив’язують ланцюгами, бо тут їх, мабуть, ніхто не краде. Білозірці користаються «вєліками» не стільки через те, що наслідують здоровий спосіб життя, скільки через величезний розмір села, яке у довжину сягає 18 км.

ВЕЛОСЕЛО. У Білозір’ї майже всі мають велосипеди – старі, облізлі та радянські, проте на ходу

- Ви про наш ЦНАП приїхали писать? – питає колоритна руда жінка у чорному пальті, яка представляється Валентиною Басараб з 19-ї сотні.

- Ви теж з Майдану? – дивуюся я, а пані Валентина заливається сміхом.

Виявляється, у селі з козацьких часів, коли Білозір’я належало до Черкаського полку, зберігся сотенний поділ. Люди тут можуть не знати назв тих чи інших вулиць, але добре знають кожну з 24-х сотень (районів) села.

– Про ЦНАП напишіть, від нього людям добро, – наставляє мене пані Валентина. – Я-от щойно виписку з єдиного реєстру нерухомості отримала. Раніше б мала для цього їхати до Черкас, стояти там у чергах, потім чекати місяць, та ще й довідку мені б могли видати не ту.

Селяни схвально кивають головами.

- Тепер з довідками проблем нема!

- Якби нинішні зміни та років двадцять тому, у нас би зараз тут було – ого-го!

Очі Миколи Пишного світяться гордістю, у його лисині відбивається сонце, а за спиною тріпотить величезний жовто-блакитний прапор, встановлений перед сільрадою.

Та раптом хтось псує цей мед ложкою дьогтю:

- От якби ми ще тих ірдинців-дармоїдів не годували. Нащо вони нам?!

На голос шикають і більше я його не чую. «Ірдинська проблема» у Білозір’ї тема специфічна. Далеко не всі селяни зрозуміли, навіщо багатому Білозір’ю об’єднуватися з невеличким сусіднім селищем Ірдинь, у якого жодних статків – самі лише проблеми.

- Ми людям це тисячу раз пояснювали, але для того, щоб зрозуміти потрібність об’єднання з Ірдинем, треба бути трошки стратегом, – делікатно пояснює з-за мого плеча Микола Пишний. – За радянських часів у селищі Ірдинь працював торфобрикетний завод, і тоді там все було набагато краще, ніж у нас. А зараз біда та й годі. В Ірдині лише 900 жителів, проте там є 28 двоповерхових будинків, у яких живуть колишні працівники заводу та їхні діти. І більшість цих будинків потребують ремонту. Від нас це селище неблизько – за 25 кілометрів. Але по-перше, нам все одно об’єднуватися прийдеться, на те і реформа. І краще зробити це самим, по добрій волі, ніж по указці з Києва. А по-друге, в Ірдинських болотах величезні поклади торфу. Як знайдемо інвестора і знову запустимо торфобрикетний, це селище ще й нас годуватиме.

Для наочності Микола Павлович підводить мене до карти Білозірської об’єднаної громади, що висить коло дверей Центру надання адміністративних послуг. Ірдинь – на півночі, у самому верху карти; посередині – витягнута дуга Білозір’я, а нижче – невеличке селище Баси. Ще нижче – широка усмішка Маргарити, працівниці ЦНАПу, яка сидить за столом під картою, ретельно нотує усі звернення громадян і надає консультації.

- Заходьте, будь ласка, адміністратор вже чекає на вас! – каже вона, і всміхається ще ширше.

Про адмінпослуги, пасовища і хижаків

У невеличкій кімнаті – вісім робочих столів з відповідною цифрою на кожному, щоб уникати плутанини та черг. Зараз відвідувачів небагато, бо усі знають: у середу більшість працівників Білозірського ЦНАПу зазвичай їздять до Черкас, щоб здати звіти, отримати консультації та взяти участь у навчальних семінарах.

- За рік роботи ми надали понад 1200 послуг, тільки з початку року заробили 40 тис. грн, – розповідає адміністратор Білозірського Центру надання адміністративних послуг Олег Трощенко, серйозний і стомлений, неначе слідчий, що веде резонансну справу. Олег має дві освіти, технічну та юридичну, певний час він займався бізнесом у Черкасах, але згодом переїхав на власну дачу до Білозір’я, де став працівником ЦНАПу.

Тут надають 48 видів послуг, але невдовзі планують збільшити їхню кількість до 150-ти.

Усі працівники центру з нетерпінням чекають на прийняття закону «Про службу в органах місцевого самоврядування», який дозволить суттєво підвищити їм та іншим працівникам сільради зарплати, котрі тут пори велику завантаженість порівняно невеликі – 3-4 тис. грн.

- Як пройшло об’єднання громади, дні почали летіти з шаленою швидкістю, – зізнається пан Олег. – Вранці я беруся до документів і лише ввечері випускаю їх з рук, а потім деколи не можу пригадати, як пройшов день. До нас же не тільки жителі нашої громади приходять, а й всі Черкаси їдуть. Бо у нас будь-яку довідку можна отримати швидше і з меншим клопотом.

Виходячи у коридор, стикаюся з невеликим на зріст чоловіком у смугастому светрі та з грубою папкою у руках.

- Знайомтеся, це голова нашого сільськогосподарського виробничого кооперативу «Заозерянський» Юрій Стоянов, – знов делікатно вставляє з-за моєї спини Микола Пишний. – Він вам чимало цікавого про наші землі може розказати.

Усі знають, що землю поза межами населених пунктів мають невдовзі передати громадам. Ніхто лишень не знає, чому з цим так затягують. Стоянов має свою відповідь на це запитання.

- Якщо з передачею землі ще потягнуть рік-другий, передавати буде просто нічого, – каже він, мружачись від яскравого білозірського сонця, коли ми виходимо надвір – до майбутнього парку. – Рік тому, коли наші селяни навесні вигнали худобу пастися, то довідалися, що пасовиська, на яких вони багато років пасуть своїх корів, віддано в оренду одному з односельців. Усі знають, що ні орати, ні сіяти він не буде: якісь хижаки просто використали його як підставну особу, щоб загарбати понад дві тисячі гектарів. Тоді ми з громадою піднялися, кинулися спершу до районної адміністрації, потім до обласної.

- Сказали там, що коли корів буде ніде випасати, діти цілого району залишаться без молока, – вставляє Микола Пишний.

- Нам тоді й порадили створити кооператив і платити за оренду землі Білозірській громаді за тимчасовим договором, – продовжує Юрій Стоянов. – Хоча формально ця земля і належить поки що Держгеокадастру.

В Білозір’ї понад 60 власників корів – у кого одна корова, а у кого й дванадцять. Усі вони об’єдналися у кооператив, який орендував у села 157 га пасовищ приблизно за 40 тис грн на рік. Одним словом, пасовища ми врятували. А близько 1,9 тис. га орних земель, швидше за все, втратимо.

- Якщо землі передадуть громаді, усі договори держави з колишніми орендарями стануть недійсними, – намагаюся обнадіяти я.

- І ми так думали, але юристи пояснили нам, що без дозволу Держгеокадастру розірвати договори, заключені між ним та його орендарями все одно буде неможливо, – зітхає Стоянов. – Такі у нас закони. А Держгеокадастр – це окрема країна, у якій простій людині не світить нічого.

Сонце припікає дедалі більше, зігріваючи щойно переораний газон майбутнього парку, відбиваючись у мармурі таблички, встановленої тут на згадку про Небесну сотню. Микола Пишний махає мені рукою з вікна старенької «Ниви». На мене чекає екскурсія селом.

Ліхтарі, м’ячі та ноутбуки

Спочатку ми просто перетнули майдан біля сільради. На іншій його стороні – Білозірське диво: футбольний стадіон на 1000 місць, сертифікований для ігор І-ІІ ліг, єдиний в Україні стадіон такого класу, розташований у селі. Поруч з ним просторий спортивний комплекс – Академія футболу. У ній безкоштовно (!) займаються близько 150 вихованців із Білозір’я, та сусідніх сіл – Геронимівки, Дубіївки, Хацьок... На тренування приїжджають і міські діти – з Черкас та Сміли.

ФУТБОЛ – НАШЕ ВСЕ. У Білозір’ї – єдиний в Україні стадіон, сертифікований для ігор І-ІІ ліг, що знаходиться у сільській місцевості. Вхід на всі футбольні матчі для селян безоплатний

БІЛОЗІРСЬКЕ ДИВО. Величезний спорткомплекс у Білозір’ї було побудовано лише за кілька років. Село не витрачається на його утримання – всі витрати покриває уродженець Білозір’я Володимир Лашкул

Разом з нашою «Нивою» до академії під’їжджає шкільний автобус, з якого висипають, наче горох, діти років десяти-дванадцяти й поспішають на футбольне поле. Водій автобусу поважно повідомляє мені, що вони з села Березняки, що за 30 км від Білозір’я.

Стадіон відкрили у 2012 році, а спорткомплекс – у 2016-му. Київський бізнесмен, уродженець Білозір’я Володимир Лашкул витратив на це понад 45 млн грн. У спорткомплексі є тренажерний зал, у якому селяни також можуть займатися цілком безкоштовно. Напрямок роботи з пресою тут очолює колишній сільський голова Станіслав Ковтун.

- Коли я був головою, річний бюджет Білозір’я складав лише 3,5 млн грн, – зізнається він мені. – Цих грошей вистачало лише на зарплати працівникам сільради та на якісь дрібниці. Тоді життя села повністю залежало від району, не те, що зараз.

З усієї екскурсії найбільше мені запам’яталася школа. Точніше інтерактивні дошки. Таких я не бачив і у Києві, хоч маю сина-школяра. У Білозірській школі їх аж одинадцять (!). Школа отримала їх, вигравши обласний конкурс, що проходив серед опорних закладів середньої освіти. Призом були 2,6 млн грн, за рахунок яких повністю замінили шкільні меблі, обладнали кілька навчальних кабінетів, придбали наочні посібники і, власне, дошки.

УСЕ НАЙКРАЩЕ – ДІТЯМ! Сільську школу забезпечено усім необхідним і обладнано за останнім словом техніки 

БЕЗ КРЕЙДИ ТА ГУБКИ. Дипломант минулорічного Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року» Роман Лютий демонструє мені можливості електронної дошки

Педагоги, серед яких, до речі, дипломант минулорічного Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року» Роман Лютий, радо показували мені можливості електронних див: на них можна не тільки писати, але й демонструвати фільми, будувати графіки, навіть ставити хімічні досліди, підключившись до спеціальної програми «Віртуальна лабораторія». Є у школі й сучасні лінгафонні кабінети, у яких вивчають не тільки англійську, але й німецьку. Всі (!) вчителі забезпечені ноутбуками. Сільрада подвоїла їм зарплати з 1 січня 2016 року – за 9 місяців до того, як це зробив уряд.  І тепер щороку двічі сплачує кожному премії, у розмірі 100% від їхніх зарплат. Якщо раніше директор повинна була готувати школу до навчального року за 3,5 тис. грн батьківських коштів, то тепер цим займається виконком об’єднаної громади. Минулоріч він виділив на ремонт шкільної будівлі понад 100 тис. грн.

ЄВРОПЕЙЦІ. Старшокласники Білозірської школи, які вчаться на «відмінно», вільно володіють англійською та німецькою

ЯЗИК ДО ПЕКІНА ДОВЕДЕ. Білозір’я постійно виграє різноманітні конкурси, залучаючи донорські кошти. Минулоріч громада залучила 13 млн грн позабюджетних грошей

КЛЮЧ ДО ОПОРНОЇ ШКОЛИ. Цей автобус щодня возить дітей з сусідніх сіл на навчання до Білозір’я і згодом розвозить їх по домівках. Громада невдовзі планує придбати ще один

А ще я досі пригадую новеньку асфальтовану дорогу. Її у Білозір’ї проклали за власні кошти громади – вперше з радянських часів. 

ОЧЕВИДНЕ НЕЙМОВІРНЕ. Важко уявити, що ще минулого року тут була ґрунтова дорога, вкрита ямами, через які ледве перебиралися вантажівки

Над дорогою – новенькі ліхтарі з економними LЕD-лампами. У 2016 році у селі встановили 154 ліхтарі, реконструювавши мережу вуличного освітлення протяжністю майже 15 км. Теж вперше за десятки років.

КОЛИ ЗДОРОВ’Я БАЖАЮТЬ НЕ ТІЛЬКИ НА СЛОВАХ. У приміщенні «скороченої» старшої школи житимуть три сім’ї лікарів. Металопластикові вікна, броньовані двері, вода і газ цілодобово

Вразили мене і квартири, що їх громада облаштувала у приміщенні колишньої старшої школи, яку вирішили скоротити для економії коштів (дітей з неї тепер щодня доставляє до опорної школи шкільний автобус). Два однокімнатних і одне двокімнатне помешкання мають невдовзі прийняти кількох сімейних лікарів. Причому при оголошенні конкурсу Білозірська громада не приховувала, що надасть перевагу лікарському подружжю, щоб зекономити громадський ресурс. Новенькі квартири щойно після ремонту, з кухнями та металопластиковими вікнами, які виходять у сад. Блукаючи порожніми кімнатами, я відчуваю, що трохи заздрю тим, хто житиме тут.

Замість післямови

Сутеніє. Я їду до Черкас у рейсовому автобусі, дивлячись, як змінюють за вікном одне одного вкриті молодою зеленню поля. На сусідньому сидінні – пані Тетяна, немолода вже жителька Білозір’я, котра, як і багато інших черкащан, нещодавно перебралася з обласного центру до батьківського будинку у селі. Вона розповідає мені про свої проблеми, такі ж, як і в усіх літніх людей цілої країни: про жебрацьку пенсію, про високі ціни, про соціальну нерівність. Не пам’ятаю, чому ми заговорили про війну.

- Як росіяни забрали Крим, я перестала ходити до московської церкви, хоч вона від моєї хати і недалеко, – сказала  пані Тетяна. – Ходжу до української, у сусідньому селі, кілометри за три від мене. У нас село козацьке, патріотичне, і таких, як я, багато. У 2014 році наша громада постановила проголосувати за перехід одного з наших храмів в український патріархат, та наш депутат-мажоритарник зірвав те голосування. Тоді громада вирішила побудувати український храм. І ми свого доб’ємося. Ліхтарі поробили, оновили меблі у школі, лікарню почали ремонтувати. Бог дасть, побудуємо і храм… Багато до кого за останні три роки дійшло: щоб жити кращим життям, треба змінити те, що у нас у головах. Як ми не будемо красти, то і у Києві не будуть. А змінитися ми маємо, інакше за що гинуть хлопці на сході?! З наших, білозірських, теж один загинув, Вітя Єременко. Хороша була дитина, хоч і з непростої сім’ї. На його похороні люди пожертвували стільки грошей, що їх вистачило не тільки на усі поминки, але ще й на пам’ятник, котрий тепер стоїть на цвинтарі. Ми також назвали Вітіним ім’ям колишню вулицю Щорса – тепер це вулиця Єременка…

Я не відразу розумію, що саме дивує мене у словах випадкової попутниці. Тільки коли їду з Черкас вузенькою дамбою через безкінечний Дніпро, то раптом усвідомлюю: пані Тетяна надто часто казала: «ми», «нам», «громада»… В Україні, звичайно, ще безліч проблем, і все дуже непросто. Але після цієї поїздки, мені дедалі частіше здається, що Білозірський Тигр загинув недарма. Війна, яка вбила Віктора, змусила його односельців думати і жити по-іншому. Й цеглинку за цеглинкою будувати те життя, яке намагався наблизити він – і у наметах Майдану, і в окопах Донбасу.

Фото автора, Білозірської сільської ради та Білозірської академії футболу, а також з архіву батальону Національної гвардії ім.С.Кульчицького