Нова Конституція – єдиний запобіжник від диктатури

Нова Конституція – єдиний запобіжник від диктатури

Про те, як децентралізація допоможе Україні порвати з тоталітарним минулим та чому її так бояться деякі політики, що готові вигадувати про цю реформу найфантастичніші байки, читайте в статті Володимира Гройсмана для «Дзеркала тижня»

Конституційний Суд дав позитивний висновок на проект змін до Конституції в частині децентралізації влади. Тим самим врешті решт було дано зелене світло реформі, метою якої є формування в Україні повноцінного місцевого самоврядування європейського зразку. У нас з'явився шанс зробити крок до європейського майбутнього, до якого ми так прагнемо.

Зелене світло? Так, але майже! Бо від остаточного запуску цієї реформи, реалізувати яку Україна так і не спромоглась за усі роки незалежності і лише зараз змогла підійти до її реалізації як ніколи близько,  нас тепер віддаляють лише два голосування у Верховній Раді. Лише два – не менш ніж 226 голосів на поточній сесії у серпні і 300 на наступній, очевидно у вересні-жовтні.

Напередодні цих двох надзвичайно відповідальних голосувань хотів би публічно звернутись до колег народних депутатів з закликом усвідомити, яку роль в історії України вони мають намір для себе обрати -  підтримавши реформу, або ж її заблокувавши.  

Мова ж іде про дійсно історичне голосування. Створення повноцінного місцевого самоврядування назавжди підведе риску під нашим радянським і пострадянським минулим і зробить незворотним перетворення України у справжню європейську державу.  Провал же цієї реформи знову відкине Україну на роки чи навіть десятиліття назад.

На жаль,  критична важливість саме цієї реформи для європейського розвитку України далеко не завжди усвідомлюється. Справа в тому, що усі ми, хто більшу, хто меншу частину свого життя прожили в радянському та пострадянському суспільстві. Тому ми не в повній мірі розуміємо, що сильне місцеве самоврядування – основа європейської демократичної культури і запобіжник від будь-яких спроб узурпації влади.  

Усі тоталітарні режими не випадково прагнули знищити місцеве самоврядування, або принаймні обмежити його розвиток. Вони будь-якими способами прагнули обмежити громадську активність людей, а тим більше спільні активності об'єднань громадян. Вони прагнули перетворити суспільство у контрольовану та керовану масу  ізольованих один від одного індивідів, у якій, за влучним висловленням видатної дослідниці тоталітаризму Ханни Арендт, "приватною особою залишається тільки той, хто спить". Для таких режимів місцеве самоврядування, яке виховує свідомих і активних громадян, яке привчає їх до спільних дій, яке дає їм відчуття свого права впливати на владу і контролювати її дії, - лютий ворог.

Тоталітарна модель організації суспільного життя, яка була закладена радянським режимом, - це свого роду "матриця". Минають роки, а "матриця" живе – в наших головах, в наших страхах (про це – пізніше!), в наших звичках, в елементах суспільної організації, яка нас оточує понині. І ця "матриця", допоки вона не зламана, знову і знову відроджує сама себе - у вигляді нових пострадянських режимів.  

Зупинка цього відтворення режимом самого себе, де-узурпація влади ніколи не відбудеться повністю, поки між державою і громадянином не повстане запобіжник - повноцінне місцеве самоврядування. Саме у цьому і полягає ключова роль реформи місцевого самоврядування для нашого майбутнього і небезпека її провалу.

Не зробимо реформу сьогодні – запустимо новий цикл: знову узурпація -  знову режим – знову майдан. Тільки уже нарешті варто нам усім зрозуміти, що після кожного такого витка ми падаємо усе нижче і нижче і виснажуємо суспільство все більше і більше!

Якщо реформа відбудеться – а я в цьому твердо впевнений - і  громади врешті отримають повноцінне самоврядування, повернути стару систему буде уже неможливо. Той, хто відчув смак свободи, уже ніколи не стане знову рабом системи. Ми отримаємо повноцінне, сильне громадянське суспільство, яке і є основою будь-яких справжніх демократичних держав. Сильних і стабільних – таких, якою ми хочемо бачити і Україну.

І ось, коли ми опинились уже в одному кроці від по справжньому революційної зміни системи публічної влади в Україні, почали лунати голоси, які закликають нас зупинитись і не робити цього кроку! Не робити, бо мова навпаки нібито йде про… узурпацію!

Парадокс полягає в тому, що Венеційська комісія, чи не найавторитетніша міжнародна інституція в питаннях конституційного права, визнала зміни до Конституції такими, що повністю відповідають європейським стандартам, а деякі наші вітчизняні фахові юристи побачили у них тільки негатив. Запропоновані зміни  підтримали численні європейські і міжнародні експерти, але й це теж, як виявилось, не аргумент для деяких наших політиків, хоча досі вони завжди декларували свою готовність дослухатись до європейських партнерів. Більше того, зміни до Конституції в частині децентралізації привітали усі три провідні асоціації органів місцевого самоврядування, а наші критики змін до Конституції, які часом мають лише теоретичне уявлення про те, як функціонує місцеве самоврядування, продовжують твердити своє. Щоб не відбувалось, а Баба Яга проти!

Я не вірю в те, що мова тут йде про відкрите фальшування. Наразі не хочу вірити!  Я сподіваюсь, що тими, хто сьогодні виступає проти змін до Конституції,  лише керує той страх, про який я говорив вище. Через цей страх перед узурпацію влади, який у нас уже майже на генетичному рівні, ми іноді готові бачити її навіть там, де її немає й близько. Нам ввижаються монстри, які є лиш плодом нашої власної уяви. І цей страх, як і будь-який страх, сковує, заважає йти вперед, примушує боятись черговий раз помилитись.

Значно більші загрози – і не віртуальні, а абсолютно реальні – виникнуть, якщо ми цього кроку не зробимо. Потакання власним надуманим страхам – це політичний інфантилізм, який може обернутись для держави достатньо плачевними наслідками.

Хотів би ще раз відзначити, що на карту поставлена не тільки доля реформи місцевого самоврядування. На карту сьогодні поставлено значно більше. Так склалось, що саме доля реформи місцевого самоврядування сьогодні стала лакмусовим папірцем для того, щоб і наше суспільство, і наші міжнародні партнери змогли оцінити потенціал України йти європейським шляхом.

Життя влаштоване так, що ми не можемо стояти на місці.  Ми можемо йти вперед або відкочуватись назад. Втрачені Україною роки – це саме роки, коли ми не наважувались йти вперед і як наслідок падали у все глибшу прірву. Коли сьогодні знову говорять: "Давайте почекаємо, ми не готові, куди нам поспішати!" – то це, на мій погляд, не обережність, а заклик до ще глибшого падіння.

Наслідком можливого провалу голосування за зміни до Конституції, провалу реформи децентралізації – а я ще раз повторюю, що в такий варіант розвитку подій я не вірю! – може стати, перш за все, глибоке розчарування українського суспільства.

Сьогодні люди критикують владу за надто повільні реформи – але вони не втратили надію. Перші кроки на шляху децентралізації уже відбуваються і – хоча б в певній мірі -  відчуваються. Динаміка процесу об'єднання громад говорить про те, що реформа поступово набирає обертів. Соціологія свідчить, що за останні півтора року змінилось і суспільне сприйняття реформи – вона стала однією з найбільш затребуваних і очікуваних. Чи пробували ви затягнути стоп-кран у потязі, який уже набрав оберти?!  

Зупинка реформи децентралізації неминуче відобразиться і на вірі в успіх інших реформ. Щоб хто не говорив про роботу сьогоднішньої Верховної Ради і про сьогоднішню коаліцію, але є один факт, з яким важко сперечатись, - досі жоден справді реформаторський закон не був провалений! Так, далеко не все з того, що потрібно було б прийняти, уже прийнято. Для здійснення програми реформи необхідно прийняти декілька сотень законів.  Далеко не усі з них підготовлені. Далеко не усі з тих, які зареєстровані, належної якості, і тому досі опрацьовуються. Але все те, що дійсно необхідне і де була досягнута належна якість, виходило в зал і підтримувалось.

Але це був лише попередній іспит! Тепер наступив момент істини. Зміни до Основного Закону – це перше рішення такого рівня, яке потребує дійсно консолідованої позиції народних депутатів.  Консолідованих 300 голосів. І позиції навіть не партійної, а громадянської. Це тест для українського парламенту і для кожного народного депутата. За тим, як він буде складений кожним депутатом, дивитиметься не тільки усе українське суспільство, будуть дивитись наші друзі і партнери і наші вороги. Це тест для України на її готовності проводити дійсно системні реформи.

Я свідомо сьогодні не наводжу ще раз контраргументи на ті випади, які звучать на адресу змін до Конституції. Уже всі аргументи наведені не раз. Уже все сказано. І той, хто хотів почути ці аргументи, їх почув.

Лише про один момент хотів би сказати наостанок. Про фейк щодо особливого статусу Донбасу в Конституції.  Так ось - жодного особливого статусу там немає! Хто не вірить – нехай ще раз вичитає проект змін до Конституції і сам переконається. В перехідних положеннях є лише посилання на Закон щодо особливостей місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей.

Особливості місцевого самоврядування і особливий статус далеко не одне і те ж. Повноваження місцевого самоврядування визначаються Конституцією, а особливий статус стосується особливостей здійснення державних функцій і наділення території частково державними ознаками. Іншими словами, особливості місцевого самоврядування жодним чином не торкаються унітарності української держави, а особливий статус це автономізація і крок до федералізації. Цю різницю повинні би розуміти наші депутати, серед яких немало фахових юристів!

І знову не хочу вірити у те, що йде свідома підміна понять. Невже ті ж страхи?! Невже ще один прояв нашого політичного інфантилізму?!

Думаю, що більшість моїх колег депутатів розуміє, що, починаючи агресію на сході України, Росія не прийшла лише за Донбасом. Її метою було і є завадити перетворення України в успішну європейську державу, на фоні якої кожному буде зрозуміла убогість створеного в РФ режиму.  Війна чи її постійна загроза – це спосіб виснажити економіку України, деморалізувати її громадян, ускладнити процес проведення реформ.

Однією з пасток, які нам розставили, є прив'язка реформи децентралізації до питання Донбасу. Сьогодні ми майже уникли цієї пастки. В результаті значних дипломатичних зусиль ми досягли того, що закладена до змін до Конституції (перехідні положення) формула щодо особливостей місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей визнана міжнародною спільнотою як крок України до виконання Мінських домовленостей (що, до речі, не привело у захват Росію). Ми знайшли свою гібридну відповідь на їхню гібридну війну!

Тепер у наших міжнародних партнерів є додатковий аргумент тиску на Росію з метою примусити її припинити агресію. А тим часом у нас є можливість провести реформу, провести реформу децентралізації, яка потрібна мільйонам українців, а не тільки і не стільки Донбасу.

Але я знову вжив слово "майже". Майже, бо власними руками ми можемо загнати себе назад у пастку, з якої не так просто вдалось знайти вихід. Про те, що ці зміни до Конституції не слід приймати, майже в унісон кричать росіяни та їхні найманці на Сході – зрозуміло чому, і деякі наші депутати. Чому кричать останні? Не зрозуміло.

І це ще один привід задуматись, яку позицію зайняти щодо підтримки змін до Конституції. Я впевнений, що можливому провалу голосування у Росії будуть аплодувати. І не тільки тому, що ми своїми власними руками зупинимо одну з найбільш небажаних для Росії наших реформ. Ми ще й до того дамо нашим недругам додатковий привід звинуватити Україну в небажанні виконувати Мінські домовленості, і тоді посиланням на особливості місцевого самоврядування ми уже точно не відбудемось.

Ось і виходить, що в тій точці, коли має відбутись голосування за зміни до Конституції в частині децентралізації, сходиться багато різних ліній, які впливають на майбутнє України. Це розвилка, поворотний момент.  Саме тому я і звертаюсь до колег депутатів – як би пафосно це не звучало, від цього вашого голосування залежить доля України. З ким ви – з тими, хто не хоче випустити Україну з обіймів "великого брата", чи з тими, хто прагне відкрити їй двері до її європейського майбутнього?