Мирослав Пітцик: Децентралізації може завадити політичне середовище, яке не хоче змін

Мирослав Пітцик: Децентралізації може завадити політичне середовище, яке не хоче змін

Ті, хто цікавиться місцевим самоврядуванням, знають, що саме воно стало локомотивом, який вивів багато країн на вершини економічного розквіту та демократичних свобод. В Україні ж за його реформування взялися лише після перемоги Революції гідності. Почали з головного — децентралізації. Про те, наскільки успішно вона проходить, «Урядовому кур’єру» розповів виконавчий директор Асоціації міст України Мирослав Пітцик. Асоціація об’єднує  386 міських та понад 170 селищних і сільських громад. До речі, її віце-президентом був і Вінницький міський голова, а нині Прем’єр-міністр  Володимир Гройсман.  Тому розмову розпочинаємо із привітання.

—  Асоціацію міст України можна привітати?

— Звичайно, ми горді тим, що уряд України очолив  Володимир Гройсман, який із власної практики добре знає, що таке місцеве самоврядування, його проблеми і шляхи їх розв’язання. Як Вінницький міський голова, віце-президент АМУ, а після перемоги Революції гідності — віце-прем’єр, Голова Верховної Ради України Володимир Борисович конкретними справами підтвердив свою відданість реформам. Тому сподіваюся, що децентралізація тепер у надійних руках.

—  А чому тільки сподіваєтесь, а не впевнені?

—  Не так усе просто. Вірю, що нинішній Прем’єр щиро хоче змін у країні. І може їх генерувати. Оскільки школа міських голів — це єдина школа, яка дає політикам шанс продемонструвати на практиці своє бажання і вміння зробити щось конкретне, позитивне для людей. Звичайно, у будь-якій школі є різні за успішністю «учні», але він у Вінниці спрацював на відмінно. Як, до речі, й на наступних високих посадах. Тобто є школа, є конкретні справи, є молодість, є амбітне бажання зробити краще, але є й реальне політичне середовище як в Україні, так і за її межами, яке змін не хоче.

— Тобто йдеться про ризики, які очікують уряд на шляху реформування. І які саме?

— Перший з них — це несприйняття більшістю громадян реформ. Не зумисне, а через те, що вони за ментальністю залишаються ще  «радянським народом». Тому  новації, особливо в соціальній сфері, вони сприймають дуже болісно. Тож у цьому питанні слід бути дуже обережним, щоб не накликати біди.

— Але ж наша держава нині змушена жити на запозичення, а кредитори вимагають скорочення соціальних видатків.

— Не зовсім так. Вони вимагають дотримуватися балансу бюджету, тобто жити на зароблене, а не в борг. І якби уряд перекрив усі канали перетікання коштів із бюджету в приватні кишені, а потім закликав усіх терпіти тимчасові труднощі, люди повірили б, що це необхідно. Коли ж вони бачать, як невелика група осіб за рахунок бюджетних коштів збагачується на сотні мільйонів доларів щорічно,  а більшість співвітчизників не може оплатити комунальні послуги, то у них зникає довіра до реформ. Однак слід мати на увазі, що бюджетні потоки контролює великий бізнес, який має надпотужне лобі в парламенті. Тому перекривши їх, уряд одержує ще один ризик — наштовхується на протидію значної частини законодавців, які з  парламентської трибуни та через олігархічні ЗМІ можуть дискредитувати будь-яку реформу і будь-який уряд. Окрім того, вони мають своїх представників і в державних структурах. Хай і не на головних посадах, але з повноваженнями, які дають змогу загальмувати будь-які реформи.

— Закон визначає це як корупцію, а боротьба з нею —  першочергове завдання керівників уряду та держави.

— Так, це завдання, але не тільки уряду, а й силового блоку разом із прокуратурою та судами. Та коли не буде кардинальних змін у цих структурах, то навряд чи уряд зможе істотно впливати на боротьбу з корупцією серед чиновників. А чиновник нині, маючи значний вплив на чесний бізнес, фактично своїми поборами його знищує. Внаслідок цього ми з країни-виробника перетворилися на країну-базар.

Звичайно, є й інші ризики. Наприклад, партійні рейтинги, корпоративні інтереси та інше. До цього слід додати надзвичайно потужну протидію змінам в країні кремлівської п’ятої колони, яка хоч і не афішує себе та своїх  намірів, але досить системно працює в напрямі знищення незалежності нашої держави…

…Впевнений, що ця п’ята колона вже почала працювати за розробленим у Кремлі сценарієм на дискредитацію уряду Володимира Гройсмана.

— І як, на вашу думку, протидіяти цим планам?

— З огляду на те що нинішня фінансова ситуація в державі критична, необхідно зосередитися передусім на розв’язанні цієї проблеми. По-перше, головними індикаторами оцінки ефективності роботи влади всіх рівнів має стати кількість створених робочих місць та розмір заробітної плати, і тут потрібно працювати за планом.

По-друге, економічний розвиток можливий лише за наявності свобод в усіх сферах. Для бізнесу — обмеження дозвільних, регламентних та контролюючих процедур. Для місцевого самоврядування — децентралізація. Для громадян — інформаційна відкритість діяльності  влади і бізнесу.

По-третє, має бути нетерпимість до корупції як до явного вияву діяльності ворогів України. Публічна оцінка таких виявів, незалежно від партійних прапорів, надасть суспільну підтримку діям уряду.

І по-четверте, даючи обіцянки своїм громадянам чи міжнародній спільноті, краще сім разів відміряти, ніж, не виконавши обіцяного, втратити довіру. Без суспільної довіри на цій посаді, як і на посаді міського голови, працювати неможливо.

— Ви згадали про децентралізацію як одне з першочергових завдань уряду.

— Це завдання не лише уряду, а й місцевого самоврядування та громадянського суспільства загалом. Децентралізація змінює систему управління з пострадянської моделі управління на демократичне управління, де за майбутнє в країні відповідає не тільки верхівка державної влади, а й уся влада в державі. І передусім влада в громадах. Але щоб змінити життя у громадах, їхня влада має бути спроможною це робити, тобто мати фінансові,  по-новому підготовлені трудові, майнові ресурси та відповідне законодавче забезпечення. І децентралізаційна реформа для цього й проводиться, адже вона продемонструвала ефективність і стала каталізатором економічного зростання.  Погляньте на Польщу, скандинавські країни, Швейцарію тощо.

Торік за кілька місяців спільними зусиллями державної влади, місцевого самоврядування і громадянського суспільства вдалося сформувати приблизно 200 спроможних громад, що можна вважати успіхом. На цей результат працювали громадські активісти під егідою офісів реформ, органи місцевого самоврядування та їх асоціації, обласні держадміністрації, облради, Мінрегіон, Кабмін, Адміністрація Президента та парламент на чолі  з Володимиром Гройсманом, який і очолив координацію цього руху. Фінансову підтримку Україні в реформуванні надали США, Європейський Союз, Норвегія та Рада Європи.

В АМУ, яка була одним з ініціаторів цього процесу, навіть почали думати, що з децентралізацією вдасться проскочити повз п’яту колону. Але ми передчасно раділи, бо вже з вересня було запущено механізм протидії. Не всі об’єднані громади  пустили на вибори, а там, де вони відбулися, ті, що пройшли їх, наштовхнулися на проблеми з реєстрацією, бюджетом, адміністративними послугами, не кажу вже про передачу земель за межами населених пунктів у їхнє користування. Потім проплачені ходаки пішли по селах агітувати проти об’єднання. І це триває досі.

— Справді, останнім часом питання децентралізації звучить не так уже й часто. Чому?

— На жаль, процес перейшов у площину з’ясовування стосунків. Виявляється, торішня злагоджена робота не годиться. «Хтось» вкидає ідею — шукати нові форми. Це класичний приклад того, як завалити справу. Потрібно кілька альтернатив, справу перевести від конкретної роботи в русло дискусії, під час якої пересваритися — і мети досягнуто: вже ніхто нікуди не йде. За такою схемою можна поламати і всі інші ініціативи Володимира Гройсмана. Адже реформи, можливо, варто готувати довго, але проводити їх слід на одному подиху.

До речі, підготовку до цієї реформи ми почали ще в 1996 році напередодні ухвалення чинної Конституції України. Тож часу на розмови було досить. А зараз варто припинити дискутувати, а під керівництвом Прем’єр-міністра всією громадою, незалежно від посад і регалій,  допомогти своїй країні позбутися ще одного рудименту — радянської системи управління. Наполеон узяв Москву, оминувши Швейцарію, оскільки цю децентралізовану країну, за його словами, не можна було інтегрувати в його імперію, а централізовану Росію — можна. З огляду на те, що в нас реформування не завершено, ризики інтегрування України у  великоросійський Союз нікуди не зникли. Ми повинні про це пам’ятати і відповідно діяти.

Василь ТУГЛУК